Зворотний бiк свiтiв

— Дорогі мої учні! За кілька десятків метрів почнеться болото. Прохання бути особливо пильними. Я йтиму повільніше, щоб ви встигали. За мною рухатиметься Остап. Остапе, маєш уважно ступати в мої сліди. Ані півсліду вбік! Це розуміло, так? Дуже, ти йтимеш за Остапом. І не думай дорогою гав ловити чи стріляти очима горобців. Чув? Твоя мати мене попередила про твою неуважність. Розпустили тебе батьки. Ну, нічого, я з тебе дурощі швидко виб’ю. І найважливіше: дурних запитань не ставити, відповідати чітко та коротко, а не запитанням на запитання. Второпали?

Остап закивав ствердно. Дуж хотів щось сказати, та Мирослад випередив його. Він нахилився над хлопцем, різким рухом приклав долоню йому до рота, наблизивши впритул своє обличчя до його:

— Без потреби не пашталякати! Збагнув? Якщо так, то лишень кивни, і я опущу руку. Ну?

Дуж густо закліпав сірими маленькими оченятами, аж сльози на них набігли, та часто-часто закивав.

Мирослад відняв руку від його обличчя. Випростався.

— Тут була вже одна. Ослухалася. Квіточку лілеї захотілося їй зірвати, бач. Ледь не втопилась. А ти її тут садила, щоб зривати?

— Ги-ги, — загиготів Дуж. — Це ви зараз про Птаху?

— Що? Ану цить, капосне, — гаркнув сердито Мирослад. — Ще раз якусь дурницю бовкнеш, то втоплю в болоті. Вона тобі не Птаха, телепню. Вона велика безсмертна. А тобі ще до її рівня плазувати й плазувати. Якщо тебе Мара Перемінником й нагородила, то це ще ніц не означає. Принаймні тут, у світі неврів. Зрозумів? Повторюю для недалеких ще раз! У нас не заведено багато гомоніти. Лишень уважно слухати і виконувати настанови Учителя. Без дозволу нічого не чіпати, навіть на чверть кроку вліво чи вправо від мене не відходити. Квіти не рвати, траву без потреби не топтати, ходити обачно та тихо. Тут усе живе довкола: і в землі, і у воді, і в небесах мешкають творіння божі.

Мирослад грізно дивився на Дужа. Той його явно дратував.

— Запам’ятай, матолку! У світі смертних неврів ти стаєш також смертним. Забудь тут про свою вищість, і про Перемінника, і про таточка з мамкою забудь. Тут я тобі і Перемінник, і татко, і дві мамки вкупі. Невридія невігластва не пробачає. У нас діє найважливіший із законів — химородництво природи. Це єдність усього живого і неживого також. Бо й камінь — носій духу. Так вважають неври. І не сперечайся, поки не отримаєш відповідь. Закарбуй на своєму безсмертному носі: тут ти без моєї допомоги та без допомоги мешканців Невридії мертвяк. Отож, невдахо, наразі ти просто муха, що заплуталася в тенетах павука. Чув?

Мирослад перевів очі на ноги Дужа. Бо той стояв, утупившись у них. З ним ще ніколи ніхто так зневажливо не розмовляв. Боліли ноги, боліло все тіло, шуміло в голові. Мирослад недобре вишкірився. О, він не стане нікого жаліти! Тим паче, оцього невдаху. Роздряпані до крові та розпухлі ноги юнака — то найменший з тих негараздів, які незабаром упадуть на голову незрілого духу. Сердито гаркнув:

— Не смій скиглити, хлопаку, що тобі ноги болять. Мені от душа болить, коли дивлюся на таке нездарисько, як ти. І що мені робити, скажи? Терплю. І ти терпи. За мною!

Мирослад розвернувся і пішов уперед. Його полотняна сорочка миготіла білим пелюстям між зеленими кущами, високими деревами. Дуж насупився і, врешті, надовго вмовк. А ґрунт під ногами тим часом зробився м’яким, наче тісто.

Краєвид довкола змінився. Ліворуч відкривалося плесо річки. Стохід тут був повноводим та дуже спокійним. По ньому плавали дикі качки різних мастей, і чорні лебеді, і білі лебеді. Мирослад рухався неквапно, але не настільки, щоб можна було ненадовго зупинитись та помилуватися краєвидами.

І враз Миросладова дорога повела їх майже серединою водойми. Справа та зліва відкривалося широке вологе безмежжя, а вони йшли ледь помітною смужкою суші, котру вкривала тонким шаром вода. Чап-чалап під ногами. Праворуч бобри щось там будують. Чап-чалап — ліворуч неймовірно красиві та граційні трясогузки… Остап тепер розумів, чому Мирослад наполягав на мовчанці: він хотів, щоб вони менше марнували сили на розмови і змогли швидше увійти у його світ. Бо слова майже завжди недоречні, коли мусить говорити серце.

Свій дух мають і ліси, і води, і небо. І власну мову теж. Так казала Птаха. Остап уважно слухав мову світу неврів. Вона була геть іншою. Не такою, як у Яровороті, не такою, як у тих світах, де він уже побував. Він слухав мелодію свого серця, яке билося в грудях не сполоханою пташкою, а радісно, майже щасливо тріпотіло. Він нарешті був удома. Він не відчував таких емоцій ніколи, навіть коли закохався. Бо це було цілком інше почування. Навернення до себе, справжнього. У світі Замерзлого Сонця його серце перетворювалося на замерзлий світ його матері, майже зупинялося. А тут… Це був рай, його батьківщина, його рідна земля. ЙОГО.

І Остап заплакав. Він повернувся додому. Сльози котилися його лицем, і тільки сонце могло бачити ті сльози. Тільки Дажбог міг витерти їх. Але він не поспішав цього робити. Деякі сльози мусять бути виплаканими, щоб серце мало змогу відкритися. Остап відчув, як з очей, з вух, з його чола, з усього його тіла сповзає додолу якась дивна млість та полуда. Почувався наядою, котра скидала одежу для того, щоб перетворитися з підводного нещасного непривабливого хробачка на прекрасне летюче створіння. Скільки таких одеж йому доведеться скинути? Але твердо тепер був переконаний — він удома і він, не вагаючись, це робитиме, бо тут не судитимуть, а допомагатимуть, не сміятимуться, а підбадьорять, не знущатимуться з помилок, а покажуть, як виправити. Добре, що ані Мирослад, котрий йшов попереду, і Остап бачив тільки його потилицю, ані Дуж, який гучно сопів за спиною та був зайнятий власними невеселими думками, не бачать його сліз. Це сльози очищення, і вони не для огляду.

Справа від стежки розгорталося розцяцьковане білими лілеями плесо. Остап посміхнувся. Можливо, тут оступилася Птаха та ледве не втонула в болоті. І це мало змінити її, зробити ліпшою. Якщо не найліпшою. Бо ця стежина життя, якою веде їх Мирослад, не проста. Ти її не запам’ятаєш, вона змінює час від часу свій напрямок. Її потрібно відчувати, як усе в цьому світі. Зрештою, як усе у всіх світах. Відчувати серцем. Остап ще не вмів. Знання відкривалося йому, але знання — це ще не все. Мало знати, потрібно вміти. І він цього прагнув усією душею. Тепер знав — він нічим не гірший від Мальви. Він їй рівня. Він один з них. З безсмертних.

Раптом за спиною натужно та жалісливо завив Дуж. Остап обернувся та обімлів. Дуж, з виряченими очима і зі страшним переляком у них, стояв непорушно і гидливо морщився. Усі його видимі частини тіла були рясно вкриті п’явками. П’явки були навіть у вухах. Масні, розкішні, чорні.

— Е-е-е-е-е, — Дуж гидливо скидав їх рукою додолу, натомість на місці тих, котрі падали у воду, дивним чином з’являлися нові.

— Ану припини, довбню, махати руками. Не кричи і не ворушись, а то вони тебе з’їдять, — обізвався Мирослад. Остап не озирався на його голос, однак почув у ньому іронічні нотки. Той жартував. Дуж Миросладу геть не подобався. А Остап усе більше й більше жалів хлопця.

— Хм, уперше таке бачу, — вів далі Мирослад. — Дивина та й годі. Досі ніхто з моїх учнів не мав такої шаленої прихильності п’явок. Вони від плавнів за нами женуться. Сміхота. Тут, на сонці, вони просто не водяться. П’явки чомусь вважають тебе, Дуже, ворогом. Ти для них жертва. А знаєте, хлопці, які вони цікаві та унікальні? П’явки можуть довго переслідувати свою жертву за запахом. Саме завдяки такому заохоченню п’явки можуть обходитися без їжі майже шість місяців. Присутність ворога стимулює їх до виживання.

Мирослад спритно обійшов Остапа і зовсім не провалився під воду. За мить опинився біля Дужа. Зірвав з-під його ока дуже масну п’явку та майже радісно повідомив:

— Рот п’явки має три щелепи і триста зубів, які з легкістю впиваються в шкіру, а завдяки еластичній будові свого тіла під час їди п’явка здатна збільшуватися в розмірі аж уп’ятеро. Взагалі-то, хлопаки, п’явка — ненажерливий хижак. І харчується, крім крові Дужа, різноманітними дрібними тваринами: молюсками, личинками комах, хробаками, мальками риб, пуголовками. П’явка розмножується у віці трьох років. Запліднені яйця вона відкладає десь приблизно у вісім коконів, у кожному з яких міститься близько тридцяти яєць. Кокони поміщаються у вологу землю біля води. Зародки розвиваються в коконах протягом тридцяти днів і залишають їх уже цілком сформованими. Ти таки їм гарно смакуєш, Дуже!