Зворотний бiк свiтiв

— Навіщо ви це все нам розказуєте? Заберіть їх негайно з мене, будь ласочка, — благально зашепотів Дуж, пам’ятаючи застереження гучно не розмовляти.

— Навіть не подумаю, — задоволено заявив Мирослад. — Це дуже корисно. У твоїх жилах, Дуже, очевидно, тече якась геть паскудна кров. П’явки світу неврів це відчули. Ти ворог і чужак для цього світу. То вони тобі трохи кров почистять. Голодна п’явка висмоктує «стару» кров, так що свіжа кров, збагачена повітрям світу неврів, надходитиме у твоє тіло, аж поки воно остаточно не очиститься.

— Е-е-е-е, і як довго мене очищатимуть? — нещасний Дуж майже плакав.

— Ну-у-у, — Мирослад вдав, що замислився, наче щось важливе згадував. — Може, тиждень, може, два. А мо’, й місяць… Залежить від ступеня твоєї засміченості.

Мирослад ледве стримувався, щоб не зареготати. А бідний Дуж просто вірив у все, що йому казали.

— От доберемося до суходолу, а там подивимося, що можна зробити. Отож рухайся повільно, не сіпайся, бо вони тобі всю кров вип’ють і ти просто не дійдеш.

— Я не хочу. Я не можу. Я хочу додому. До мами і до тата, — уже не шепотів, а плаксиво підвивав Дуж.

— О, нарешті, чарівні слова. — Мирослад підморгнув Остапу. — А я з твоєю мамою побився об заклад. Вона мене запевняла, що ти взагалі не проситимешся додому, бо достолиха мужнім вдався.

— Ви це навмисно. Ви до мене чіпляєтеся. Так нечесно. Ви самі намовили цих потвор. Чого ваші п’явки не займають Остапа, цього смертного нездару? — Дуж принизливо заскиглив. — Зніміть з мене кровожерців. Я хочу додому, до Яровороту.

— Хм, — вдавано сумно промовляв Мирослад. — На жаль, не можу назад тебе вернути. Ти пройшов через ворота, які впустили тебе за умови, що ти навчишся мистецтва перевертництва. Інакше — будеш тут вічно кукурікати та п’явок годувати. До речі, непогане призначення для безсмертного. Пастуха п’явок у нас досі не було. І ще одне. До Остапа не чіплятися. Він, на відміну від тебе, чемно мовчить і не скиглить.

Мирослад скуйовдив Остапові чуба.

— Ну шо, хлопаку, пішли. А це нездарисько як собі хоче — або лишається на болоті, або хай за нами йде, якщо не боїться спливти кров’ю.

— Я, я, я… — Дуж плакав. Сльози горохом котили його обличчям, і Остап ураз помітив, що в тих місцях, де вони зачіпали п’явок, ті самі собою відвалювалися і падали у воду.

Остап рішуче кинувся до хлопця. Відірвав кусень своєї сорочки, намочив у воді, тоді витер нею сльози Дужа та заходився активно скидати з його тіла набридливих п’явок. Ті без зусиль відпадали від тіла хлопця та зникали у воді, не повертаючись. Дуж умовк, перелякано спостерігаючи за діями Остапа. Коли всі п’явки були відчищені, Остап тицьнув у руки Дужеві мокру шмату і сказав:

— Щойно знову полізуть, скидай нею. Твої сльози — то наче протиотрута. П’явки світу неврів чомусь бояться твоїх сліз.

Дуж у відповідь лишень закивав.

Остап повернувся в бік Мирослада. Той неквапом рухався вперед. Хлопець не став його гукати та просити, щоб зачекав. Він не розумів жорстокості діда. Чому він так? У чому завинив Дуж? Невже він не знав про те, як діють сльози? Чи це урок на уважність?

Остап зачекав, коли Дуж отямиться. Спитав, чи може йти. Той знову ствердно закивав. І тільки тоді Остап рушив уперед. Він легко міг схибити і звернути не туди. Спина Мирослада бовваніла попереду, дід ішов виміряним упевненим кроком. Остап з Дужем не встигали. У Дужа досі тремтіли ноги. І Остап, здебільшого інтуїтивно слухаючи себе, долав болото та вибирав напрям руху.

Йшов, орієнтуючись на спину Мирослада. Той не озирався. Невже образився на онука, котрий пожалів Дужа?

Остап увесь спітнів від напруження. Здавалося, що з вух от-от повалить пара. Усередині все наче палахкотіло. Слухав звуки, читав знаки на воді.

А довкола сердито булькало та крехтіло. Кожен звук упивався масною п’явкою в розум. Наблизився до верболозу, що праворуч від стежки. Зламав суху гілку і час від часу тикав нею перед собою, перевіряючи про всяк випадок інтуїтивно обраний шлях.

Плавно ступав з горбка на горбок, ставлячи ногу в центр купини та спираючись на палку. Ще одну виламав і дав Дужу. Той тільки кивнув розуміюче. Говорити й справді геть не хотілося і, зрештою, не мав права, бо слухав зараз мову болота.

А потім ішли хистким ґрунтом дрібними кроками без затримок. Спина Мирослада вже не маячила попереду. Вони безнадійно відстали.

І Остап розумів, що це його перший урок у світі неврів. Урок на уважність та на везіння.

Старався уникати яскравих зелених плям на болоті. Відчував: під ними заховані водяні «вікна». Бо де більша зелень, там і більше води. Згадував, як рухався Мирослад. Він уникав і ділянок зовсім без рослинності та мочарів, що виглядали як милі зелені галявинки поміж деревами. «Під тонким шаром моху чи трави може бути трясовинне озеро, — бубонів собі під ніс Мирослад, а Остап то добре чув. — У ньому — вірна смерть. І якщо зробив крок, а земля одразу ж наче пішла хвилями або ж довкола ступні починає швидко збиратися вода, то втікай — це сплавина. Обережно, але швидко забирайся з неї. Прохідне ж болото густо вкрите травою з осокою та мохом, має трохи сосон». Остап хвалив себе за те, що вмів слухати. Болото було прохідне.

Нарешті вибралися. Остап озирнувся на Дужа. Той важко дихав, але був живий, і переляк від п’явок майже минувся. Ледве не подякував йому за те, що не стогнав дорогою, не скиглив, дав можливість Остапу зосередитися та вивести їх з болота.

— Пити хочу, — сказав Дуж. Нахилився над болотом, зачерпнув в одному з мочарів води, обтер тіло, голову, намочив обличчя.

Остап мовчки спостерігав за діями товариша по нещастю, обдумуючи, як далі діяти. За болотом починався ліс. А в ньому легко загубитися, бо там напрямки й орієнтири у вигляді білої сорочки Мирослада будуть відсутні.

Дуж випростався і… На його сполотнілому обличчі нізвідки взялася печать жаху. Губи тремтіли, очі по вінця заполонив страх. Дуж дивився на когось чи на щось за спиною Остапа.

Остап обережно розвернувся. Неподалік, під кущем бузини, стояв великий сірий пес і незадоволено шкірив на них зуби. Остап уважно придивився до звіра. То була вовчиця. Він стільки разів ходив на полювання зі Стрибом, що вже добре вивчив усі звички звірів та легко розрізняв їхню манеру рухатися чи міг передбачувати їхні плани.

Згадав слова Стриба: «Вовк — ідеальний сім’янин: не влаштовує скандалів, не ходить наліво, не заводить собі молоденьку вовчицю, усю здобич приносить у сім’ю. Дуже любить своїх дітей. Про вовченят зазвичай піклуються не тільки батьки, а й уся зграя. Свої почуття передає за допомогою міміки і рухів тіла. Те, як вовк тримає хвоста, свідчить про його домінування в зграї. Ватажок має високо піднятий хвіст, його «піддані» — опущений, а ті, хто стоїть на найнижчому щаблі у вовчій сім’ї, підбирають хвоста. Хвіст потрібен вовку і для того, щоб висловлювати свої почуття. Якщо хвіст задертий і його кінчик трохи зігнутий, це означає, що вовк цілком упевнений у собі. У дружньо налаштованого вовка хвіст опущений, але кінчик його дивиться вгору. Вовк з підібганим хвостом або чогось боїться, або так повідомляє про свою симпатію».

Вовчиця мала хвіст задертий догори, з трохи зігнутим кінчиком. Вона була впевнена в собі. Остап і сам не знає, що тоді з ним сталося. Діяв інстинктивно. Рішуче попрямував до вовчиці. Став перед нею навколішки, зазирнув в очі. Погляди схрестилися. Старався передати їй власні думки, сказати, що вони не вороги, просто заблукали, і просив допомоги, просив упустити до лісу, просив дати можливість вибратися живими і, якщо її ласка, не шкодити подорожнім, які глибоко шанують світ неврів.

І сталося диво. Вовчиця опустила хвоста. Замружилася. Остап обережно погладив її по голові. Вона поклала лапу йому на руку. Тицьнула носом.

Краєм ока побачив, як Дуж, блідий та переляканий, ледве не знепритомнів від побаченого.

Вовчиця розплющила очі, трохи спантеличено глипнула в бік Дужа, тоді розвернулася та рушила в глиб лісу. Остап махнув рукою до Дужа, кличучи того за собою.