Зворотний бiк темряви

Дара Корній

Зворотний бік темряви

Про небезпечність сірого кольору

Знаючи, що Дара Корній замислила серію фентезі про безсмертну Мальву, я з нетерпінням очікувала на продовження. Перший роман вийшов минулого року в м «Клубі сімейного дозвілля» під назвою «Зворотний бік світла». А от і другий, «Зворотний бік темряви». Ще від початку було зрозуміло, що орати це поле – не зорати, що тішить вельми, бо так буває, коли письменнику є що сказати, і якщо той не поспішатиме, то скаже дуже багато. У другій книзі – більше розмов, суперечок, адже з першого роману вже відомо про те, що світів багато, і білих, і чорних, і рябих, і сірих, і про стосунки між ними, і персонажі ті самі, хоча й додалося трохи нових, отже, тепер можна дозволити собі більше рефлексій і роздумів.

У другій книзі юна Мальва, одна з безсмертних, пробує пізнати світ темних, і що характерно, добровільно. І це логічно, бо не може бути світло без темряви, а темрява без світла. Є Білобог, і є Чорнобог, і є закон рівноваги. І Мальва не протиставляє світ темних світові світлих, як би мало бути за законом жанру, а намагається не порушити закону буття. Це – головний висновок, який вона отримує з цього цікавого і ризикованого досвіду. Світ, із якого черпала óбрази авторка книги, ми називаємо язичницьким, але великий християнський теолог сучасності Альберт Швейцер також проголосив свого часу схожий закон буття: живи і давай жити іншим. Життя – це не лише спосіб існування білкових тіл, і тих, хто намагається нас переконати в тому, що двигуном життя є боротьба між видами, яка автоматично продовжується в людському суспільстві, слухати в жодному разі не можна. Хоча б тому, що кожна зі світових релігій закликає до гармонії, а не до конкуренції. Різниця лише в барвах, притаманних тій чи іншій цивілізації.

Що трапилось зі світом, у якому Мальва прожила перші сімнадцять років свого життя? Тобто нашим, світом Єдиного Бога. Чому в ньому дедалі частіше лунають заклики: не будь байдужим! Ніщо так не знищує людину, як відсутність почуттів, будь-якої реакції на події, що їх у кольорі передасть сірий. Був колись світ Замерзлого Сонця, який сам себе знищив, ставши сірим. Власне, сірим може стати кожен зі світів. Тому і темні, і світлі тримають напругу. І в такому ж емоційному напруженні тримає роман Дари Корній, бо сірим світ стає завдяки сірим людям. Серед яких, на жаль, трапляються і письменники…

Перед нами – фентезійний роман-виховання. Виховання почуттями – найперше, серед яких найглибше – співпереживання. Із цією книгою дорослі ніби повертають собі юність, таку беззахисну й безкомпромісну, для багатьох уже втрачену назавжди. А юні нехай спробують зрозуміти суть слів безсмертної Птахи: «Так, темні служать іншому боку. Але боку одного цілого. Для них сонце, земля, вітер, вогонь та вода не менша цінність і святість, ніж для нас. Ні, це не темних робота… Це зробили ті, хто вигадав нову філософію буття. Це робота сірих».

Сірим починаєш ставати, коли не хочеш вирізнятися серед інших. Сірим стаєш, коли помічаєш те, що хочеш помічати. І ще багато інших ознак сірості, яка врешті заведе нас у прірву, з якої ніхто ще не повернувся.

Ось у такий оригінальний спосіб Дара Корній викладає нам непросту науку життя. Не виживання. Викладає часом наївно, але завжди щиро. Багатою емоційною мовою, насиченою і високою лексикою і молодіжним сленгом. Бо мова теж буває сірою, якщо ти підтинаєш їй коріння. Птаха в юності якось захотіла зірвати квітку на болоті в одному зі світів – світі Білих Вурдалаків – і ледь не загинула. Бо це злочин – рвати те, що ти не садив. Так і з мовою – не знищуй, не засмічуй те, що дано нам для нашого блага і порозуміння.

І це ще далеко не всі теми, які порушила авторка у книзі. Теми надзвичайно важливі як для жанру, що його вважають несерйозним. Але саме так треба писати для юних – дуже серйозно, складно, відповідально, щоб, перегорнувши останню сторінку, опинившись на порозі зрілості, вони стали сильнішими й мудрішими.

Галина Пагутяк

Частина перша

1. Батько

Мальва йшла не озираючись. Стримувала шалене бажання побігти. Бо знала: зараз не можна, поки за нею стежать пильні очі Птахи. От і вдавала впевненість, зрештою, коли на тебе дивляться зі спини, – це не надто важко зробити. Ох, якась частинка її сподівалася, що Птаха покличе назад, і Мальва не втримається, зупиниться та поверне. Бо невідомість лякала, бо невідомість чатувала попереду. Та к легко піддатися спокусі, так легко відпустити себе, тим паче, коли ніхто не зупиняє. Жодного спротиву від тих, хто тебе любить і журиться тобою. Якби Птаха заперечувала, забороняла, сварила, лаяла, то, либонь, Мальва для годиться і пообурювалася б, проте все ж послухалася «здорового глузду старших та мудріших» й не пішла б до темних, а пізніше десь глибоко в собі ще й подякувала за те, що за неї прийняли достобіса мудре рішення. Мала б тоді гарне прикриття для власних невдач. Можна було посилатися на те, що не відпустили до татка рідненького-золотенького, а у дитинки гени паскудні, вік перехідний, чого ж ви хочете? Але Птаха – не всі. Особлива, довершена, вона бачить наперед, знає, як і кому для нього ж краще. Просто чудово моделювала ситуації. Це одкровення постійно дратувало. Хіба можна таку ошукати?! Он, Стрибог примірявся, тепер до скону віку мордуватиметься. І тому Мальва, не озираючись, начебто впевнено йшла далі, набираючи темп. І знову ледве не бігла. Стежка круто повела вправо, тоді стрімко вниз.

Хух. Тепер можна перевести подих. Стишила ходу, роззирнулася. Птахи вже не видно, хоча чомусь була впевнена: жінка й досі стоїть, чекає. А раптом учениця повернеться?

Уже ні. Поки що ні.

Йшла добре второваною стежиною. Видно, що нею частенько мандрували люди. Скільки пар ніг тут товклося, а все ж де-не-де проступала трава. Попри те, що бита-перебита, втоптана, вона вперто спиналася на свої тоненькі ніжки та пнулася вгору. Її притовкували, а вона піднімалася і тягнулася до неба. Мальва присіла, погладила рукою прибиті до землі, ледь живі, стеблини. Згадалася притча, яку їй розповідала Птаха.

…Прийшов до вчителя учень і каже: «Учителю! Що б ти сказав, якби дізнався про моє падіння?» Вчитель відповів: «Підводься!»

– А якщо я ще раз впаду, то як тоді бути?

– Знову підводься та йди!

– Підводься? Дивно, скільки ж разів я маю падати, щоб ти дав мені іншу пораду?

Мудрий учитель посміхнувся та відповів:

– Падай та підводься, допоки живий. Бо ж ті, хто впав та не підвівся, – мертві!

Напевне, тим учителем для Птахи був Посолонь, утім Мальва не стала про це розпитувати. Навіщо? То могла бути навіть сама Птаха. Кожний має шанс підвестися ще раз. Навіть Стрибог, її батько, тобто біологічний батько.

Ще раз ніжно провела рукою по стеблинках трави. Прошепотіла:

– Підводься, травичко! Підводься!

Бабуся Горпина називала траву стовпами неба. Дівчина задерла голову. Небо голубе-голубе, жодної хмаринки на ньому. «Високе могутнє небо, яке тримає на собі слабка зелена трава», – подумалося. Тю, що за філософія вирує в твоїй голові, дівко? Таки нахапалася від Птахи сонячної блажі. Так, небо було порожнє, без хмар та без сонця. Сонце залишалося десь там, де й Птаха, – позаду. Вдивлялася вниз, куди вела стежка. У долині вже немає сонця, там незатишно. Вечоріло. Здавалося, що зі світу разом зі світлом почала витікати й радість, натомість заповзала темрява. До того ж десь там унизу на неї чекав посланець тієї темряви.