Зворотний бiк свiтiв

Мара вмовкла. Зітхнула, поправила звичним рухом складки на сукні. Птаха втомлено дивилася на жінку. Вона здогадувалася, про що йтиметься далі. Усе було геть передбачуваним. Мара продовжила:

— Я завжди знала, що Перун твій тато, але ні словом, ні вчинком нікому в цьому не зізналася. Чому? Спробую пояснити. Твій батько прибіг до мене, нажаханий та вбитий горем, одного теплого літнього вечора. Говорив, що він не встиг вчасно, що всі загинули і його єдина донька також мертва. Дівчинка Птаха, та сама Перуниця, котра колись була йому за дружину і котру підступно вбили темні. А батько Сварог таки почув його молитви та благання і повернув її. Але… Іронія долі. Бо тепер вона його донька. І лежить зараз розтерзана, майже мертва, мов проста смертна дитина, та чекає кінця. А він? Бог, який не може нічого вдіяти. Бо інколи запізно буває навіть для бога. І я йому допомогла. Бо я також мати, Птахо. Як допомогла — ти добре знаєш. Учитель Посолонь прийняв тебе, наче рідну. Але він завжди в усьому був, нехай найкращим, та все ж лишень Учителем. Не став розпитувати, а чемно виконав усе, про що я просила. Научати, пильнувати, дбати.

Мара знову вмовкла. Звела очі до неба, наче вгорі, між зорями, шукала потрібних слів, а чи, може, чекала якоїсь відповіді на промовлене. Птаха німувала. Їй боліли слова. Мара вкотре важко зітхнула і гаряче зашепотіла:

— Птахо, повір мені, я не раз просила Перуна привселюдно визнати тебе донькою. Бо хіба це нормально, коли дитину при живому батькові вважають сиротою та виховують чужі люди, нехай і найкращі Учителі? Він погоджувався, казав, що це необхідно зробити, та… Не робив. Очевидно, Перун тобі пояснив, чому так чинив. Можливо, й так. Я йому не суддя. Зрештою, жодних брудних вимислів та пліток про тебе і про нього досі не було.

— Не було, — луною повторила Птаха. — Той, хто не боїться вмерти, не боїться й пліток, Маро. Той, хто пам’ятає, як помирати, боїться більше життя, аніж смерті.

Мара продовжувала видивлятися в небо. Вона не наважувалася поглянути в бік Птахи. Бо та говорила важкі, але справедливі слова. Правда робить нас не тільки вразливими, вона інколи перетворює нас на мудреців. Якщо, звісно, ми зуміємо ту правду прийняти та пережити. Птаха, схоже, зуміла.

Врешті Мара хрипким, аж рипучим від зніяковіння голосом спробувала перевести розмову на інше:

— Як все-таки гарно неври називають нічне світило — Місяцівна. Вона в них матір Сонця. Уявляєш? Тутешній люд вважає Місяцівну матір’ю Дажбога.

— Я добре знаю, Маро, цей світ та його легенди. Я тут колись вчилася і була ученицею Мирослада.

Птаха безбарвно відповіла і тільки щойно зрозуміла, як вона втомилася… Від Стрибога, Перуна, світу неврів, від свого безсмертя, від свого знання і від своєї пам’яті, яка сьогодні оскаженіла та затопила її серце болем. Заплющила очі. Коли їй нарешті дадуть спокій? Та хіба це можливо? Багато хто називає її богинею, майже всі вважають мудрою… Але яка вона там мудра? Хіба що розумна. Так, розумний, утрапивши в халепу, завжди зуміє з неї виборсатися. А мудрий? А мудрий тому і є мудрим, що з ним ніколи не трапляються халепи.

— Авжеж, ти тут була. І Місяцівна ні до чого. Просто так сказалося. — Мара розгублено стрепенулася, наче отямилася від різкого болю. — Я ж про інше. Про батьківство Перуна та твою пам’ять. Я вкотре прошу вибачення. Я таки мала тобі розповісти всю правду. Не можна було приховувати. Бо рано чи пізно такі таємниці створюють антисвіти. Бачиш, що тепер відбувається. Син мені не вірить. Не вірить, що ти донька Перуна. Упевнений, що це ми зумисно вигадали, аби він від тебе відчепився. Бачиш, як воно з таємницями? Краще гірка правда, ніж солодке незнання. Що далі — то гірше. Сірі, а я це відчуваю, люба Пташко, не на жарт розходилися та крутять-вертять геть усіма. Нишпорять, підливають оливи у вогонь, де можна іскру затоптати, вони її роздмухують. Це вони Стрибогу нашептали, що ти коханка Перуна. Ладі наплели того самого. Переконали Стрибога, що ти навмисно ховала від нього Мальву, щоби зробити боляче. Я намагалася запитати поради в наймудріших. Навіть в Оракула. Та він не відповідає. Замкнувся у своєму світі та нікого не пускає. Злі язики плещуть, що Оракул мертвий і, допоки новий не з’явиться, світ Загублених не відімкнеться. А знаєш, що іще про Оракула оповідають? Кажуть, що чолов’яга на старості літ геть схибнувся і так боїться померти, що торгує лжепророцтвами. Платня — це спеціальний еліксир, який подовжує його життя. Отак лжепророцтва перетворюються на істину. Брехня стає правдою.

— Еліксир? — мимовіль перепитала Птаха.

— Еліксир, — підтвердила Мара. — Його складова — це випиті душі людей.

Птаха зітхнула невесело:

— Сумно таке чути, Маро. Виходить, теперішній Оракул житиме вічно. Бо завжди знайдуться охочі отримати лжепророцтво. І еліксир принесуть, і догодять в усьому…

— Воно то, може, й так, — відповіла Мара. — Але все до пори до часу. Схоже, навіть Оракулу почала набридати вічність. Він не завжди був таким. То смерть дружини підкосила його. А може, просто в ньому прокинулася совість.

— Совість? — якось невпевнено перепитала Птаха. — Цікаво. І коли вона прокидається, буває часто запізно, чи не так?

— Птахо, пробач мені за все. — Мара врешті звела очі на Птаху.

Птаха взяла Мару за руку.

— Маро! Це не твоя вина. Це вибір Перуна. Він мій батько. Ти просто випадковий подорожній. Ти могла сказати, але не сказала. Ти могла не говорити — і ти не говорила. Можливо, на все свій час? І все має відбуватися вчасно. І ось віднині знатимуть усі про батьківство Перуна: і світлі, і темні, і навіть сірі. Та навряд чи це щось змінить. — Птаха встала з каменя, продовжуючи тримати Мару за руку: — Нам уже час. Місяцівна зараз у найпотрібнішому для Ритуалу місці.

Птаха зробила спробу відпустити долоню Мари, але та продовжувала її міцно тримати. Птаха питально дивилася на Мару. Мара не ховала очі. Місяцівна світу неврів дбайливо огортала світ. Очі Мари здавалися темними проваллями. Говорила:

— Це ще не всі новини, моя люба Птахо! Мальва пропала. Утекла зі світу темних, бо вони силоміць хотіли зробити її однією з них, і онука не витримала такої наруги. А як з того світу добровільно піти? Неможливо. Тож вирішила дівка тікати через Мертву річку. Допомагав їй у цьому проклятий служка. Ти ж знаєш, що темним у Відтіні служать прокляті. Та той проклятий був незвичайним. Надто живим як для проклятого. Якимсь чином Горпина, бабуся Мальви зі світу Єдиного Бога, його до малої приставила. І він вірою та правдою їй служив.

— Проклятий? — здивовано перепитала Птаха.

— Авжеж. Мені Горпина трохи розповіла про нього. Я спочатку побувала у світі Відтіні, тоді переговорила з нею. Звати його Боривітром.

— Як? — Птаха ошелешено дивилася на Мару. — Той, хто зрадив світ Чотирьох Сонць та був її братом, також називався Боривітром. Та хіба таке можливо? Боривітер уже давно мертвий.

— Так-так. Його звати Боривітер. І він допоміг Мальві втекти. Не такий уже пропащий, як видавалося спочатку. Та не це важливо, — запнулася на мить Мара й продовжила: — Тож скочила Мальва в Мертву річку і наче в ній розчинилася. Темні дістали з води одяг та взуття дівчини. І винесли вердикт: Мальва мертва. Ти ж знаєш, як «трепетно» ця річка любить темних?

— Ага, заковтує, — додала Птаха, — але Мальва не темна, тому жива.

— Так. Я це знаю, але… Для світу темних вона темна. По закону крові і все таке. Я не стала їх у протилежному переконувати. Зараз нам вигідно, аби вони вважали її мертвою. Даруй уже за хитрість. Однак я теж, схоже, починаю лукавити, переймаючи правила чужої гри. А що робити? Насильство породжує опір. Я повідомила Стрибога про «смерть» Мальви. Тому він і відступився від тебе так швидко, Птахо. Схоже, побіг до Мора з’ясовувати правду. Якщо серйозно, то так тому телепневі Мороку й треба. Навія в нього в радниках, от вона йому й навіяла… Це ж додуматися: на очах дитини кровні ритуали влаштовувати. Що ж, хай Стрибог з Мором тепер повоюють, поки ми Мальву шукатимемо. І дуже сподіваюся, що Стрибог, хоч на трохи, дасть тобі спокій. А можливо, коли переконається, що Перун і насправді твій батько, то помудрішає та знову стане нормальним.