Десятий учень. Книга 1 (СИ)
Десятий учень. Книга 1 (СИ) читать книгу онлайн
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням. Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала. --- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею. Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
10
До магічного кордону і справді дійшли тільки пізно у вечері. Це була не просто межа, через яку треба було переступити, він простягся якраз по краю урвища, яке стрімко спускалося до низу, оскалившись на мандрівників, гострими іклами каміння. В низу, простягся каньйон, де майже не було рослинності, тільки де не де, несміливо визирали із за каміння, колючі кущі. Вітер гнав дном урвища клуби пилу, а сонце нещадно висушувало і без того безплідну землю. Та зараз, воно швидко ховалося по інший бік прірви, за такою ж скелею, на якій стояла купка безумців, що наважилися сюди прийти.
-- Табір розіб’ємо он за тими деревами, подалі від очей Бахтара. — сказав чарівник.
Зморені дорогою друзі, швидко позасинали, не спав лише Теймур, йому першому випало чергувати. Багаття не розпалювали, щоб не привертати зайвої уваги. Хлопець сидів обіпершись спиною об валун і дивився на зоряне небо. У голові роїлися думки, згадувалися події минулого дня. Ще в ранці вони були в замку Орнагула, а зараз сидять на краю урвища в чужій для них, Сулерії і невідомо що чекає їх в ранці. За цими думками хлопець не помітив як злетів час його чергування. Підійшов Капер.
-- Ну, як справи?
-- Все тихо. Навіть вітерець не заважає.
-- Це добре. Мені ніколи не було так моторошно. Цей Крахун вміє нагнати страху. — тихо промовив болотник.
-- Зате , ми добре усвідомлюємо ризик і будемо обережніші., а то ішли б, як сліпі кошенята. — не погодився з ним юнак.
-- І то правда. Ну гаразд іди спати. Зараз моя черга.
Раптом, десь в низу, пролунав страшний рев. Друзі притихли і прислухались, та знову запанувала тиша.
-- Це мабуть одна з тих червоних ящірок-охоронців. — здогадався Теймур.
-- Якщо вона так кричить, то яка ж вона завбільшки?— тихо, наче боявся що його почує ящірка, промовив Капер.
-- Мабуть здоровенна. Ну добре, я пішов .— віддавши свій пост, вугляр влігся , та до ранку так і не стулив очей.
Він чув як на варті змінювалися його товариші, як декілька разів ревли в низу Бахтарові створіння, як шурхотіли в траві якісь дрібні істоти, але весь цей час він бачив перед собою лише Міленку, кохану свого товариша. Він ніяк для себе не міг вирішити, як йому вчинити. Дівчина припала йому до серця. «Вона ще така юна і не знала справжнього кохання, можливо, вона зовсім і не кохає Карола, а лише симпатизує йому. Та і для Карола це перше захоплення і не відомо чи не зустріне він, когось привабливішого для себе. Хоча Карол мій товариш , а не знаю, що мені робити. Може трохи почекати з вибаченнями і подивитися, як то воно в них складеться?»-- так лежачи в високій траві, розмірковував Теймур.
На сході почало світлішати небо, скоро прокинеться Алагір.
-- Час вирушати. — скомандував Крахун. — Поки зійдемо в низ, зовсім розвидниться.
Бахтару цієї ночі, було на душі неспокійно, він все крутився в своїй постелі, нарешті не витримав безсоння , встав , підкинув в вогонь хмизу. Деревина затріщала і спалахнула яскравими язиками полум’я, освітивши чаклунове житло. Це була невелика печера, обставлена так само, як і та підземна кімната, про яку мандрівникам розповідав Крахун. Вже багато років він проживав тут на самоті, створюючи своїх чудовиськ, величезне, руйнівне військо, що і сам став, на них, трохи схожим. На худому із запалими щоками обличчі, світилися налиті кров’ю очі, під ними темні, аж сині кола, безбарвні губи тонкою ниткою виднілись під загостреним носом. Лють і заздрість висушили і без того невелике, його тіло і зараз він нагадував ящірку, що бігала по печері з кутка в куток. Бахтар на мить спинився посеред свого помешкання, наче щось пригадав, потім підбіг до полиці і взяв величезну книгу. Вона була такою важкою, що він ледве дотяг її до столу, розгорнув і почав читати заклинання на якійсь дивній мові, швидше це нагадувало бубоніння. Потім взяв до рук колбу з рожевим порошком і посипав ним сторінку в яку дивився, літери розпливлися і замість них з’явилися обриси магічного кордону, який відділяв його від зовнішнього світу. Чаклун уважно роздивлявся кожен камінчик, кожен кущик, кручі скель , але так нічого і не побачив. Розчарований, він з люттю захлопнув книгу і пішов до ліжка. Лише надворі почало сіріти, він знову вскочив і підійшов до велетенського монстра, який лежав біля входу до його печери . Він вдарив його ногою, той знехотя відкрив очі і повільно підвівся. Бахтар заліз на чудовисько, усівся йому на шию і примусив рушити. Захолонувши за ніч, ящірка ледь пересувала ноги, та підкорившись наказові рушила в перед…
Мандрівники підійшли до краю скелі і дістали мотузки.
-- То як будемо опускатися? Ці линви закороткі , щоб дістати аж до дна провалля. Теймуре, може ти щось підкажеш. — звернувся до вугляра, Мозус.
-- Берете мотузку, складаєте в двоє і чіпляєте згином за камінь, тільки камені вибирайте уважно, щоб бува не зломились. — почав роз’яснювати хлопець. — Потім хапаєтесь одразу за два кінці і спускаєтесь до підходящого, щоб стати, виступу. Стягуєте мотузку і все починаєте спочатку.
-- Зрозуміло!— вигукнув Шутім.
Коротун боявся великої висоти, та не хотів цього показувати, він ніяк не міг вгамувати тремтіння в ногах і щоб якось заспокоїтись, ходив вздовж скелі в зад , в перед.
-- Линв лише чотири, тому розіб'ємось на пари. — вирішив Мозус. — Шутім спускатиметься з Крістуром, я з Крахуном, Карол з Плато, а Капер з Теймуром. Всім зрозуміло?
Друзі закивали головами і почали спуск.
-- Шутіме, іди сюди, ось непогана зачіпка. — гукнув коротуна Крістур і почав опускатися до низу.
Поряд, здавалося майже без зусиль, ліз вугляр. Він швидко перебирав ногами по скелі, ковзаючи руками по мотузці.
-- Що значить практика. — позаздрив йому болотник.
Теймур лише посміхнувся. На початку спуску проблем не було, повільно але впевнено, друзі підкорювали скелю і пройшли вже половину шляху. Та несподівано з під ноги Мозуса, вискочив великий камінь і з гуркотом, відбиваючи ще сотні таких самих уламків, полетів до низу. Від несподіванки, Мозус відпустив один кінець мотузки і швидко посунувся вниз не встигаючи знайти для ніг опори. Крахун, що ліз за ним намагався зупинити мотузку, але вона не підкорювалася маленьким рукам, крихітний чаклун не міг втримати таку гору м'язів, як Мозус. Ще мить і вони, у двох, упадуть на гостре каміння. Крахун обома руками вчепився в повзучу в гору линву і разом з нею почав підійматися. Всі завмерли, не маючи змоги їм допомогти. Найближчими до потерпаючих, були Карол і Капер, болотник вже міцно стояв на ногах, а хлопчина ще опускався, він зрозумів, що хоче зробити чаклун і попрохав товариша розгойдати мотузку. Капер зробив це якраз вчасно , хлопчина встиг ухопитися майже за самісінький кінець, повзучої до гори линви і повиснути на ній , відпустивши свою. Падіння Мозуса зупинилося, чоловік ледве переводив подих.
-- Мозусе, шукай куди стати. — гукнув йому Карол.
Друзі потроху приходили до тями. Зачепившись за скелю, чоловік став на ноги, він міцно тримав мотузку, на другому кінці якої, висіли Крахун і Карол.
-- Теймуре, що робити далі?—спитав він у вугляра.
-- Тобі, нічого , лише тримай. Карол нехай спробує повернутися на свою линву, а ти Крахуне, знову візьмись за обидва кінці і потихеньку опускайся, поки теж не станеш на скелю.
Зробили все, як порадив Теймур. Карол повернувся на свій маршрут, чаклун правда трохи повозився, та все врешті решт , обійшлось добре і мандрівники продовжили спуск. Вже зовсім розвиднилось і сонце ось, ось зазирне своїм золотим оком на дно каньйону. Мозус , Капер і Плато вже злізли, іншим залишилося лише кілька метрів, коли почувся зичний, сильний крик. З протилежної скелі до них, розправивши свої велетенські крила наближався хестур. Сонячні промені розбудили його вчасно, щоб він зміг побачити здобич, що ворушилася зовсім поруч, на дні ущелини.
-- Ніхто не рухайтесь! Притисніться до каміння!— крикнув Крахун і сам сховався за виступаючий гостряк.
