Чорнильна кров

У комірчині було прохолодно, і все видавалось чужим. Меґі звикла до чужих місцин. Врешті-решт Мо завжди брав її з собою, вирушаючи на допомогу хворим книжкам. Та він завжди був поруч із нею. Завжди. Меґі притислася щокою до грубого мішка з соломою. Їй бракувало мами, Елінор і Даріуса, та найбільше їй бракувало Мо, серце їй щеміло. Любов і нечиста совість — лиха суміш. Якби ж він просто пішов з нею! Він чимало показав їй їхнього світу, і їй хотілося зробити те саме й для нього у цьому світі. Вона знала, що йому сподобалися б вогненні ельфи, дерева, що шепочуть, і табір шпільманів…

Так, звісно, їй бракувало Мо.

Цікаво, а як почувався Феноліо? Чи бракувало йому когось? Невже він не тужив за селом, у якому мешкав, за дітьми, друзями, сусідами? Що сталося з його онуками, з якими Меґі так часто казилася в його будинку?

— Завтра я тобі все покажу! — прошепотів він до неї, коли вони квапилися за хлопцем з догораючим смолоскипом, і голос Феноліо звучав так гордо, як голос короля, котрий сповіщає свого гостя про те, що наступного дня покаже йому своє королівство. — Вночі вартовим не подобається, коли хтось вештається провулками, — додав він.

Між будинками, що тулились один до одного, було дуже тихо. Вони так нагадували Каприкорнове село, що Меґі на кожному розі очікувала побачити постать, що схилилася на мур, з рушницею в руці й у чорній куртці Але їм зустрілися лише кілька свиней-рохкалець, що розбіглися по провулках, які круто здіймалися вгору, та обідраний чолов'яга, який між будинками змітав докупи нечистоти й згрібав їх на візок.

— До смороду з часом звикнеш! — прошепотів Феноліо, коли Меґі затиснула носа. — Тішся, що я мешкаю не у якогось фарбаря і не в шкіряників. До їхнього чаду я й сам ще не звик.

Ні, Феноліо нічого не бракувало, цього Меґі була певна. Та й чому б? Це його світ, світ, що виник у його голові, знайомий йому, як власні думки.

Меґі вслухалася в ніч. Окрім мишачого шурхоту, долинав іще якийсь гамір — тихе сопіння. Здавалося, він долинав від бюрка. Вона відкинула ковдру і обережно почовгала туди. Скляний чоловічок спав біля глечика з перами, головою на малесенькій подушечці. Його прозорі кінцівки були у чорнильних плямах. Напевно, він загострював пера, вмочав їх у череваті склянки, посипав піском свіже чорнило. Саме так, як Феноліо завжди того хотів. А чи феїні гнізда над його ліжком приносили щастя й дарували гарні сни? Меґі здалося, що вона побачила феїн пилок на бюрку. Вона замріяно провела пальцем по поверхні, роздивилася лискучий слід на пучці й нанесла його собі на чоло. А чи допомагав феїн пилок від туги за домівкою?

Так, вона досі журилася. Попри красу довкола неї вона все ще згадувала будинок Елінор, майстерню Мо… Що за дурне серце було в неї! Чи не щоразу, коли Реза розповідала їй про Чорнильний світ, воно швидше билося? А тепер, коли вона тут, воно, здається, не знає, що відчувати.

— Бо їх тут нема! — шепотіло щось усередині, немов серце виправдовувалося. Бо тут нема їх усіх.

Хоч би Фарид залишився з нею…

Як вона заздрила йому, що він прослизав з одного світу в інший так, немов міняв сорочку. Здавалося, єдине, за чим він журився, було порубцьоване обличчя Вогнерукого.

Меґі підійшла до вікна, затуленого фіранкою, відсунула її та виглянула на вузький провулок. Обідраний сміттяр саме тягнув візка повз будинок. Він ледве не зав'яз між будинками зі своєю важкою, сморідною ношею. Майже всі вікна навпроти були темні, лише за одним палала свічка, і дитячий плач пронизував темряву ночі. Дахи будинків вишикувалися в ряд, мов луски на ялинкових шишках, а над усім оцим у зоряне небо таємничо здіймалися замкові мури й вежі.

Замок Тлустого князя. Реза вдало описала його. Місяць тьмаво висів над сірими зубцями муру, оздоблюючи їх сріблом, їх і варту, що крокувала кам'яною стіною туди-сюди. Здавалося, це той самий місяць, що сходив і заходив над горами за будинком Елінор.

— Завтра князь влаштовує свято на честь свого нечемного онука, — розповів Феноліо Меґі, — і я маю принести до замку нову пісню. Я візьму тебе з собою, мусимо лише подбати про чисту сукню для тебе. Але Мінерва має трьох дочок, то сукня для тебе знайдеться.

Меґі востаннє поглянула на сплячого скляного чоловічка й повернулася в ліжко під феїними гніздами.

«Після свята, — подумала вона, стягуючи через голову брудну сукню й шмигнувши під грубу ковдру, — одразу після свята попрошу Феноліо вписати мене додому».

Заплющивши очі, вона знову побачила рої фей, що обліпили її в зелених сутінках непрохідної хащі й смикали за волосся, поки Фарид не почав відганяти їх ялиновими шишками. Вона чула шепіт дерев, що здавався чимось на кшталт напівземного і напівповітряного, пригадала лускаті обличчя в темних ставках, Чорного Принца і його ведмедя…

Під ліжком щось зашаруділо і поповзло їй по руці. Сонна Меґі скинула його.

«Сподіваюся, що Мо не дуже розлючений», — думала вона, засинаючи, і їй наснився садок Елінор. Чи, може, непрохідна хаща?

Єдина неправда

Фарид швидко відчув, що Феноліо мав рацію. Було нерозумно ось так посеред ночі випихатися в дорогу. Щоправда, назустріч йому з темряви не вискакували розбійники, навіть лис не перебіг дорогу, поки він піднімався на осяяний місяцем пагорб, на який вказали шпільмани. Та як у пітьмі він мав з'ясувати, котра зі злиденних садиб поміж дерев була саме тією, яку він шукав? Усі вони виглядали однаково: хатинка з сірого каменю, оточена оливковими деревами, криниця, де-не-де загорода для худоби, кілька смужок земельних угідь. На подвір'ях ані шерехне. Господарі спали, виснажені роботою, та з кожним муром і з кожною брамою, крізь які прокрадався Фарид, його надія зменшувалася. Він зненацька вперше відчув розгубленість у цьому чужому світі і хотів було вкластися спати під деревом, аж раптом побачив вогонь. Він спалахнув на верховині червоною квіткою мальви, що розцвіла і, ледве прорісши пелюстками, знову зів'яла. Фарид пришвидшив ходу, кваплячись угору по схилу, прикутий поглядом до того місця, де побачив вогняну квітку. Вогнерукий! Поміж дерев знову спалахнуло полум'я, цього разу сірково-жовте, яскраве, мов сонячне світло. Це напевно він! Хто б іще змусив вогонь танцювати вночі?

Фарид побіг швидше, так швидко, що невдовзі захекався. Він натрапив на шлях, що вів угору поміж свіжих пеньків. Плай був кам'янистий і вологий від роси. Ось іще одна червона квітка в темряві. Над Фаридом із темряви виринула хатинка. Далі вгору здіймався пагорб, схилом якого простягалися грядки, викладені камінням. Хатинка була така ж убога і проста, як і решта. Стежка закінчувалася перед плохенькою брамою, перед муром із плаского каміння, що сягав Фаридові якраз по груди. Коли хлопець опинився за ворітьми, до нього підбіг гусак, бив крилами і шипів, та Фарид не зважав на нього: він знайшов того, кого шукав.

Вогнерукий стояв на подвір'ї, з його долонь, здіймаючись у повітря, зацвітали полум'яні квіти. Він лиш клацав пальцями — і вони розкривалися, розпускали листя з вогню, в'янули, виганяли полум'яно-золотаві стебла й знову розквітали. Здавалося, ніби вогонь з'являвся невідомо звідки: Вогнерукий викликав його лиш самими рухами рук чи голосом, він роздував його самим лиш подихом — жодних смолоскипів, жодної пляшки, з якої б він заливав собі щось до рота, — нічого з того, чим би він скористався в іншому світі, Фарид не помітив. Він просто стояв і освічував вогнем ніч. Квіти щосили кружляли довкола нього в дикому танці, сипали до ніг іскрами, мов золотим насінням, доки його не оповило рідким вогнем.

Фаридові доволі часто доводилося спостерігати, яке спокійне було обличчя Вогнерукого, коли він грав з вогнем, та ніколи раніше він не бачив його таким щасливим. От просто щасливим… Гусак ще ґелґотав, та Вогнерукий, здавалося, не чув. Лише коли Фарид відчинив ворота, птах так голосно залементував, що Вогнерукий озирнувся — і вогняний цвіт погас, ніби ніч розчавила його своїми чорними пальцями, так само, як і щастя на обличчі Вогнерукого.