Чорнильна кров

Баста просто стояв, спрямувавши рушницю на Резу і Мо, і мовчав.

— Ну, скажи щось! — гаркнула на нього Сорока. — Скажи щось, дурню!

Баста нахилився і підняв з-під ніг іржавий шолом.

— А що тут скажеш? — пробуркотів він, насуплено жбурляючи шолом знову в траву і стусаючи його, від чого той покотився, брязнувши об мур. — Авжеж, це наша фортеця, чи ти навмисно не помітила козерога на мурі? Навіть дияволи все ще тут, хоча тепер вони мають вінки з плюща, а там навпроти — ще одне око, які Зарізяка полюбляв малювати на камінні.

Мортола вп'ялася в червоне око, на яке вказував Бастин палець. Потім пошкутильгала до залишків дерев'яних воріт, розколотих і зірваних із петель, ледь помітних у заростях ожини і кропиви в людський зріст. Вона мовчки стояла і роззиралась.

А Мо нарешті прийшов до тями.

— Про що вони говорять? — прошепотів він до Рези. — Де ми? Тут була Каприкорнова криївка?

Реза лише кивнула. А Сорока, зачувши його голос, оббігла все довкола і витріщилася на нього. Потому підійшла до нього, зашпорталася, ніби в неї запаморочилася голова.

— Так, це його фортеця, та Каприкорна тут нема! — загрозливо сказала вона тихим голосом. — Мого сина тут нема. Отже, Баста таки мав рацію. Він помер, тут і в іншому світі, помер, і від чого? Від твого голосу, твого клятого голосу!

Мортолине обличчя було до того сповнене ненависті, що Реза відвела б Мо куди завгодно, аби він був захищеним від цього погляду. Та позаду них не було нічого, крім кіптявого муру, на якому знов-таки вирізнявся Каприкорнів козеріг, з червоними очима та вогняними рогами.

— Чарівновустий! — Мортола приснула словом, немов отрутою. — Вбивчовустий тобі ліпше пасує. Твоїй донечці не стало духу промовити слова, які вбили мого сина, утім тобі — ти не вагався і миті! — Вона продовжила, мало не пошепки: — Я так чітко пригадую, немов це було вчора вночі, — як ти взяв у неї з рук папірця і відвів її вбік. А потім із твоїх вуст полилися слова, милозвучні, як і все, що ти кажеш, а коли ти закінчив, мій син упав замертво.

На якусь мить вона затисла пальцями рота, ніби намагаючись стримати схлипування. Коли вона знову опустила руку, її губи все ще тремтіли.

— Як… таке… може… бути? — вела вона далі тремтячим голосом. — Скажи, як так можна? Він же не належав до вашого хибного світу. Як же він міг там померти? Чи ти його власне для цього й заманив своїм чортовим язиком? — І знову вона відвернулася, стиснувши худорляві кулаки, і вирячилась на обвуглені мури.

Баста ще раз нахилився. Цього разу він підібрав наконечник стріли.

— Хотілось би знати, що тут трапилося! — пробурмотів він. — Я завжди казав, що Каприкорна тут вже нема, та де решта? Рудий Лис, Смолоїд, Горбань, Свистун і Зарізяка? Вони що, мертві? Чи засіли у в'язниці Тлустого князя? — Він занепокоєно поглянув на Мортолу. — Що маємо робити, якщо нікого з них нема, га? — Бастин голос нагадував голос хлопчика, який боїться темряви. — Чи ти хочеш, щоб ми жили, як кобольди, у печері, поки на нас не натраплять вовки? Ти вже забула про них, про вовків? А нічні жахи, вогненні ельфи, усяка погань… я про них не забув, так тобі конче захотілося повернутися до цього клятого місця, де за кожним деревом стовбичить по три привиди! — Він схопився за амулет, що теліпався у нього на шиї, проте Мортола не удостоїла його своїм поглядом.

— Замовкни вже! — сказала вона так різко, що Баста втягнув голову в плечі. — Скільки тобі ще разів казати: привидів не слід боятися? А щодо вовків, то ти ж маєш ножа? Якось упораємося. Навіть у їхньому світі вдавалося, а в цьому ми значно краще орієнтуємося. До того ж ми тут маємо могутнього друга, чи ти забув? Ми відвідаємо його, так, ми зробимо це. Але спершу я маю дещо владнати, дещо, що давно мала зробити.

І вона знову поглянула лише на Мо. Ні на кого більше. Потім повернулася, впевненим кроком підійшла до Басти і вихопила в нього з рук рушницю.

Реза схопила Мо за руку. Вона намагалася відтягнути його вбік, та Мортола надто швидко вистрелила. Сорока вміла поводитися з рушницею. Доволі часто вона стріляла у птахів, які скльовували насіння на її грядці, ще у Каприкорновому господарстві.

Кров розтікалася сорочкою Мо багряними, пурпуровими пелюстками. Реза почула власний крик, коли чоловік упав і лежав нерухомо, доки трава довкола нього не набула такого червоного кольору, як його сорочка. Вона кинулася на коліна, перевернула Мо і затисла долонями рану, немов могла зупинити кров, усю кров, що відбирала йому життя.

— Ходи вже, Басто! — почула вона Мортолин голос. — На нас чекає довгий шлях, а нам ще засвітла треба знайти затишне місце. Вночі ця хаща — неприємна місцина.

— Ти хочеш їх лишити тут? — Це був Бастин голос.

— Так, а чому ні? Знаю, що вона завжди тобі подобалась, та вовки подбають про них. Свіжа кров привабить їх.

Кров. Вона все швидше прибувала, а обличчя Мо було біле як сніг.

— Ні. Прошу, ні! — шепотіла Реза. У неї з'явився голос! Вона затисла пальцями тремтячі вуста.

— Поглянь-но. Голубка знову заговорила! — Зловтішний Бастин голос ледь долинав крізь шум у її голові. — Шкода лише, що він тебе вже не почує. Бувай, Резо!

Вона не оберталася. Навіть коли кроки віддалилися.

— Ні! — все ще чула вона свій шепіт. — Ні, — звучало немов молитва.

Вона відірвала смужку тканини від своєї сукні — якби ж хоч руки так не тремтіли — і притулила до рани. Її руки були мокрі від його крові та її сліз.

«Резо! — сварилась вона на себе. — Твої сльози йому не допоможуть. Пригадай! Що робили Каприкорнові хлопці, коли були поранені?» Вони припікали рани, але про це вона не хотіла навіть і думати. Ще була така рослина, з ворсистими листочками, зі світло-бузковим цвітом, дрібними дзвіночками, в які з гудінням заповзали джмелі. Шукаючи її, вона роздивлялася довкола, крізь пелену сліз, ніби в очікуванні дива…

Між вусиками каприфолію кружляли дві блакитношкірі феї. Якби Вогнерукий був тут, він би знав, як їх заманити. Він покликав би їх тихенько, переконав би їх дати трішечки їхньої слини або сріблястого пилку, який вони розтрушували зі свого волосся.

Реза знову почула власне схлипування. Замащеними кров'ю пальцями вона прибрала темне волосся з чола Мо, покликала його на ім'я. Він не міг померти, не тепер, не після всіх оцих років…

Знову і знову вимовляла вона його ім'я, прикладала йому пальці до вуст, відчувала його дихання, слабке і нестійке, ускладнене, немов хтось сидів на його грудях.

«Смерть, — думала вона, — це смерть…»

Шурхіт примусив здригнутися. Шелест кроків по м'якому листю. Невже Мортола передумала? Може, відправила по них Басту? Чи, може, вже прийшли вовки? Якби вона мала принаймні ножа. Мо завжди мав при собі ножа. Поквапливо вона занурила руку в кишеню штанів Мо, шукаючи держак…

Кроки наближалися. Так, це були кроки, безсумнівно людські кроки. А потім раптом усе стихло, загрозливо стихло. Реза відчула ручку ножа між пальцями. Поспіхом вона витягла ножа з кишені Мо, клацнувши, розклала його. Вона не наважувалася озирнутися, але врешті-решт таки обернулась.

Стара жінка стояла там, де колись була Каприкорнова брама. Поміж колонами вона здавалася маленькою, як дитя. Жінка мала наплічника і була вдягнена в сукню, немов сплетену з кропиви. Шкіра була засмаглою, обличчя зоране зморшками, як кора дерева. Вона мала сиве коротке волосся, як хутро куниці, у ньому заплуталося листя і реп'яхи.

Не промовивши і слова, вона підійшла до Рези. Ноги жінки були босі, але, здавалося, реп'яхи і будяки, які росли на подвір'ї зруйнованої фортеці, не заважали їй. Не поворухнувши і бровою, вона відсторонила Резу і схилилася над Мо. Стара холоднокровно зняла закривавлений клапоть, який Реза все ще притуляла до рани.

— Такої рани я ще не бачила, — відзначила вона таким хриплим голосом, ніби зрідка ним користувалася. — Що її викликало?

— Рушниця, — відповіла Реза. Було якось дивно знову використовувати язик замість рук.

— Рушниця? — Стара подивилась на неї, хитнула головою і знову схилилась над Мо. — Рушниця. Що ж це таке? — бурмотіла вона, обмацуючи засмаглими пальцями рану. — Авжеж, нову зброю вони винаходять швидше, аніж курча з яйця вилупиться, а мені мудрувати, як знову залатати те, що вони продірявлюють і розрізають. — Вона притулила вухо до грудей Мо, прислухалася і, зітхаючи, знову випросталася. — Ти маєш сорочку під сукнею? — різко запитала вона, не дивлячись на Резу. — Зніми її і розірви. Мені потрібні довгі смужки. — Потому вона дістала зі шкіряного мішечка на паску пляшечку і промокнула рідиною з пляшечки одну зі смужок, яку їй подала Реза. — Приклади до цього місця! — сказала вона і поклала їй в долоню тканину. — Рана жахлива. Можливо, доведеться різати або припікати її, але не тут. Удвох ми не зможемо його нести. Шпільмани мають тут неподалік табір для старих і хворих. Може, там я знайду підмогу. — Вона так спритно перев'язала рану, ніби все життя цим лише і займалася. — Зігрівай його! — звеліла вона, знову підвівшись і вдягнувши наплічника. Потім вказала на ножа, якого Реза впустила в траву. — Тримай його коло себе. Я намагатимусь повернутися до того, як прийдуть вовки. А якщо раптом тут з'явиться яка біла жінка, пильнуй, щоб вона на нього не дивилася і не шепотіла його ім'я.