Чорнильна кров

Він повернув до Мортоли наморщене чоло.

— З ним усе інакше! — сказав він, вказуючи на Мортимера. — Це не його історія. Він там ні до чого.

— Як і його дочка. Хочеш сказати, вона ліпше за тебе читає?

— Звісно, ні! — Орфей випрямився, мов струна. — Ліпше за мене ніхто не може. Хіба я не довів? Чи не ти сама казала, що Вогнерукий десять років шукав когось, хто б його зачитав назад до книжки?

— Авжеж. Годі базікати. — Мортола схопила палицю і тяжко підвелася. — А кумедно було б, якби замість нас звідти сюди прошмигнув зухвалий кіт, як тоді замість Вогнежера? Бастина рука ще й досі не загоїлася, а він мав ножа і пес заступився за нього. — Вона неприязно зиркнула на Елінор і Даріуса.

Елінор зробила крок уперед, попри приклад Бастиної рушниці.

— Про що йдеться? Я піду з вами!

Мортола з награним здивуванням звела брови.

— Ну й хто, на твою думку, вирішує? Навіщо ти мені? Або Даріус, дурний партач. Мій син, звісно, нічого не має проти того, щоб і вас згодувати Тіні, та не хочу обтяжувати Орфея. — Палицею вона вказала на Мортимера. — Ми візьмемо з собою його! Більше нікого.

Реза вчепилася за Мортимерову руку. Посміхаючись, Мортола підступила до неї.

— Так, голубко, тебе я також залишу тут! — сказала вона і грубо ущипнула її за щоку. — Боляче буде, якщо я зараз заберу його в тебе, еге ж? Саме коли ти його отримала назад. Через стільки років…

Мортола кивнула Басті, і той грубо схопив Резу за руку. Вона відбивалась і хапалася за Мортимера так безпорадно, що це шматувало серце Елінор. Та лише вона було кинулася допомогти Резі, Ґевал став їй на заваді. А Мортимер ніжно звільнив руку Рези від своєї.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Врешті-решт я єдиний з усієї сім'ї, хто ще не був у Чорнильному світі. І я обіцяю тобі, що не повернуся без Меґі.

— Еге ж, бо й сам не повернешся! — знущався Баста, незграбно штовхнувши Резу вбік Елінор.

А Мортола ще посміхалася.

Елінор так би й гепнула її! «Ну зроби щось, Елінор!» — думала вона. Та що вона могла зробити? Стримувати Мортимера? Чи порвати аркуш, який Кругловидий так старанно розрівняв на її вітрині?

— Ну що, можна нарешті починати? — запитав Орфей, облизуючи губи, ніби не міг дочекатися, щоб показати своє мистецтво.

— Певна річ. — Мортола важко налягла на палицю і покликала Басту.

Орфей недовірливо кинув на нього оком.

— Ти подбаєш про те, щоб він дав спокій Вогнерукому, так? — сказав він до Мортоли. — Ти обіцяла!

Баста провів пальцем по горлянці й підморгнув йому.

— Ти це бачив? — Орфеїв голос зірвався. — Ви пообіцяли! Це була моя єдина умова. Ви дасте Вогнерукому спокій, або я не прочитаю жодного слова!

— Ну, досить вже, не надривайся так, а то ще зірвеш голос, — нетерпляче відповіла Мортола. — Ми маємо Чарівновустого. Яке мені діло до паскудного Вогнежера? Читай уже!

— Агов! Зачекайте! — Вперше Елінор почула Ґевалів голос. Він був чудернацьки тонкий, як для чоловіка його розмірів, — наче слон сюркотав голосом цвіркуна. — Що буде з іншими, коли ви зникнете?

— Звідки мені знати? — Мортола знизала плечима. — Нехай їх зжере те, що прийде замість нас. Зроби цю гладку своєю служницею, а Даріуса — чистильником чобіт. Хай там що! Мені байдуже. Читай вже нарешті!

Орфей скорився.

Він підійшов до вітрини, на якій чекав аркуш з його словами, відкашлявся і поправив окуляри.

— Каприкорнова фортеця розташовувалась там, де знайшли перші сліди велетнів у хащі. — Слова лилися з його вуст, мов музика. — Давно вже їх там не бачили, втім інші істоти, які навіть більше за них наганяли жах, шастали вночі довкола мурів — нічні жахи і червоноголовці, такі ж жорстокі, як і люди, які звели фортецю. Збудовано її з сірого каменю, і видавалася вона сірою, як скелястий схил, на який вона оперлася…

«Зроби що-небудь! — розмірковувала Елінор. — Зроби що-небудь, зараз або ніколи: вирви у Кругловидого папірець, вибий Сороці з рук палицю…»

Та вона не могла поворухнути й пальцем.

Який голос! А магічна дія слів. Як вони затьмарили їй розум, приспали її пильність. Коли Орфей читав про сасапарель і тамарикс, Елінор немов відчувала їхній аромат. Він таки читає так само гарно, як і Мортимер! Це була єдина думка, що промайнула в її голові Решта втупилися поглядом у Орфеєві вуста, з нетерпінням очікуючи наступного слова: Даріус, Баста, Ґевал, навіть Мортимер, так, і навіть Сорока. Вони нерухомо вслухалися, оповиті звучанням слів. Ворушилася лише одна особа. Реза. Елінор бачила, як та бореться з чарами, немов із глибокою водою, як вона стала позаду Мортимера і пригорнулась до нього.

А потім усі вони зникли: Баста, Сорока, Мортимер і Реза.

Мортолина помста

Здавалося, ніби на все те, що Реза ще мить тому бачила, наклалося зображення, просвітчасте, як тоноване скло: на бібліотеку Елінор, на корінці книжок, так старанно один до одного розставлені Даріусом. Усе це розплилося, а інше зображення стало виразнішим. Каміння проковтнуло книжки, а книжкові полиці перетворились на закіптюжені мури. Дерев'яна підлога Елінор поросла травою, а побілена стеля розмилася небом, вкритим темними хмарами.

Реза все ще обвивала Мо руками. Він був єдиним, хто залишився, і вона не випускала його, побоюючись знову втратити, як то вже було. Дуже давно.

— Резо? — Вона побачила переляк у його очах, коли він обернувся і збагнув, що вона прийшла з ним. Вона швидко затисла йому вуста долонею. Ліворуч довкола закопченого муру плівся каприфолій. Мо простягнув руку до листків, ніби пальці спочатку мали відчути те, що давно бачили його очі. Реза пригадала, що й вона тоді так само поводилася, що й вона все обмацувала, розгубившись від того, що прихований за літерами світ був такий справжній.

Якби Реза не чула слів із Орфеєвих вуст, то не впізнала б місце, куди Мортола наказала їх усіх зачитати. Каприкорнова фортеця виглядала інакше, аніж тоді, коли вона востаннє стояла на її подвір'ї. Раніше тут довкола були люди, озброєні чоловіки: на сходах, перед брамою і на мурі. Там, де зараз лежали лише обвуглені колоди, раніше була пекарня, а по той бік, біля сходів, вона разом з іншими служницями витріпувала настінні килими, якими Мортола наказувала прикрашати голі приміщення лише в особливих випадках.

Самих приміщень не було. Мури фортеці були зруйновані й чорні від вогню. Кіптява покрила каміння, неначе хто розфарбував його пензлем у чорний колір, а на подвір'ї (колись такому голому) тепер буяв деревій. Деревій любив обгорілу землю, він розрісся довкола, а там, де раніше вузькі сходи вели вгору до сторожової вежі, все поросло лісом аж до Каприкорнового прихистку. Молоді дерева вкоренилися поміж руїн, ніби тільки й чекаючи миті, щоб відвоювати місце, на яке претендувало людське помешкання. Голі віконні пройми поросли будяком, зруйновані сходи покрилися мохом, а плющ поповз угору аж до обгорілих пеньків, які залишилися від Каприкорнової шибениці. Реза бачила чимало повішених на ній чоловіків.

— Що це таке? — Мортолин голос відлунив від мертвих мурів. — Що це за жалюгідна руїна? Це не фортеця мого сина!

Реза впритул підійшла до Мо. Він усе ще був неначе очманілий, немов чекав миті, коли прокинеться і побачить замість каміння книжки Елінор. Реза знала з власного досвіду, що він відчуває. Цього разу їй уже не було настільки зле. Врешті-решт вона була не сама і розуміла, що відбулося. Та, здавалося, Мо забув усе: Мортолу, Басту, і чому вони його сюди привели.

Однак Реза не забула, її серце калатало, коли вона бачила, як Мортола, шпортаючись, продиралася крізь чагарник деревію до обвугленого муру і обмацувала каміння так, ніби проводила пальцями по обличчю свого померлого сина.

— Я цьому Орфеєві власноруч виріжу язика і йому ж подам його приправленим наперстянкою на обід! — вигукнула вона. — І це називається фортеця мого сина? Нізащо! — Роззираючись навсібіч, вона, як птах, нервово трясла головою.