Чорнильна кров

Хлопець поспішав. Малий не міг дочекатися, коли вони доберуться до кольорових палаток, там, де музика і світло багать заповнюють ліс. Він весь час докірливо озирався, наче Феноліо навмисне не поспішав. Що він собі думає? Що старець швидкий, як цвіркун?

Там, за селянськими хатинками, де земля така кам'яниста, що ніщо не хотіло рости, строкаті розбили табір. Відколи Омбрійський князь більше не слухав їхніх жартів і пісень, вони зупиняються тут рідше, але, на щастя, князівський онук не хоче святкувати свій день народження без чарівників. У неділю вони нарешті пройдуть крізь міську браму: вогнедуви і канатохідці, дресирувальники і кидії ножів, актори, блазні і шпільмани; вони співатимуть пісні Феноліо.

Феноліо охоче писав для строкатих: зухвалі, похмурі пісні, веселі або сумні історії — залежало від його настрою. Багато на цьому не заробиш. У шпільманів порожні кишені. Якщо він хоче заробити, треба писати князям або багатому купцеві. Але він хоче, щоб його тексти танцювали, щоб люди кривлялися, він хоче розповідати про селян і розбійників, простий народ, який не живе в замках і не їсть із золотих тарелів, тому він пише для шпільманів.

Минуло трохи часу, перш ніж вони звикли до Феноліо у таборі. Відколи мандрівні співці виконують пісні Феноліо, а їхні діти просять розповісти його історії, строкаті його не проганяють. Навіть ватажок запрошував посидіти біля вогнища. Цієї ночі він теж його запросив.

Шпільмани називають ватажка Чорним Принцом, хоча в ньому немає й краплини князівської крові. Принц добре піклувався про своїх строкатих. Вони вже двічі обирали його ватажком. Звідки все те золото для бідних і калік, про це, звичайно, краще не запитувати. Але Феноліо добре пам'ятав: Чорного Принца вигадав він.

«Так, їх усіх створив я!» — подумав він, коли музика залунала голосніше. Він створив Принца і прирученого ведмедя, який ходив за ним, як собака, Хмарохідця, який впав з канату, і ще багатьох інших, навіть двох князів, які вважали, що саме вони створюють правила гри в цьому світі. Феноліо бачив не всіх своїх створінь, але щоразу, коли хтось із них стояв перед ним у плоті й крові, його серце билося швидше. Він не завжди міг пригадати, чи герой вийшов з-під його пера, чи з'явився якось інакше…

Ось нарешті й кольорові палатки. Вони — як квіти серед чорної ночі. Іво майже біг. Назустріч на одній нозі стрибав брудний хлопчина з розтріпаним, як хутро приблудного кота, волоссям. Він задирливо вишкірився до Іво і на руках утік геть. Боже ж ти мій, ці шпільманські діти згиналися і перекручувалися, наче в їхньому тілі не було кісток!

— Ну, йди вже! — пробурмотів Феноліо, коли побачив благальний погляд Іво. Смолоскип старому вже не потрібен. Між палатками горіли кілька багать. Деякі з цих наметів — усього-на-всього натягнені між деревами брудні полотнища. Феноліо озирнувся і задоволено зітхнув. Хлопець пострибав геть. Саме так він уявляв собі чорнильний світ, коли писав його: кольоровий і гамірний, сповнений життя. Повітря пахло димом, смаженим м'ясом, чебрецем і розмарином, кіньми, собаками і брудним одягом, хвоєю піній та паленими дровами. Він обожнює цей запах! Він любив цей балаган і навіть цей бруд. Життя вирувало перед його носом, а не за зачиненими дверима. У цьому світі можна навчитися всього: як коваль вигинає в жаринах серп, фарбувальник змішує фарби, дубильник обробляє шкіру, швець кроїть шкіру для нової пари черевиків. На вулиці, в провулку, на площі або як тут, між убогих палаток, могло з'явитися все. І Феноліо, мов дитина, спостерігав за цим, навіть коли сморід від шкіри і фарбувального чана запирав йому подих. Цей світ йому неймовірно подобався, хоча не все йшло за його планом.

«Сам винен. Треба було написати продовження! — думав Феноліо і обережно прокладав шлях крізь натовп. — Я можу хоч зараз його написати і все змінити. Але треба читця!»

Звичайно, він шукав Чарівновустого, але даремно, нікого нема. Ні Меґі, ні Мортимера, ні партача Даріуса.

Феноліо був лише автором, який писав гарні тексти, і з того не дуже розкошував. А створені ним князі заправляють у його світі: гірше, ніж було, краще, ніж буде. Все це дуже неприємно!

Змієголов непокоїв його найбільше. Він сидів високо над морем на срібному троні в Сутінковому замку і заправляв землями на південь від хащі. Образ непоганий. Найпослідущий пес, живодер. Та негідники зрештою — основна складова сюжетів. Якщо їх, звичайно, можна контролювати. Для цього Феноліо і видумав Тлустого князя й Козимо Вродливого. Але цей князь охочіше сміявся з незугарних шпільманських жартів, аніж воював. Хто міг передбачити, що Козимо так швидко загине, а його батько сяде, мов недопечений пиріг?

«Не моя провина! — часто повторював собі Феноліо. — Не мої ідеї, не моя провина! Але воно все одно сталося. Таке враження, ніби якийсь писака замість мене продовжив оповідку, а творцю цього світу виділив роль бідного поета. Годі, припини! Насправді ти не бідуєш, Феноліо!» — подумав він, коли зупинився біля палатки, перед якою шпільман співав його пісню.

Ні, він не бідолаха. Все, що хотів слухати Тлустий князь, — то лиш жалобні пісні Феноліо про свого сина. Та й історії, які він писав для князівського внука Якопо, Бальбулюс — найвідоміший ілюстратор на весь цей світ — власноруч записував на найдорогоціннішому пергаменті. Ні, не все так кепсько!

Крім того, його тексти зараз у більшій безпеці серед шпільманів, ніж у книжках, де просто припадають порохом. Вільні, як птахи, — саме таке життя він уявляв для своїх текстів! Вони занадто могутні, щоб довіряти їх кожному дурневі в друкованому вигляді. Хто зна, що вони вчворять з його текстами. З цієї точки зору, те, що в цьому світі не було друкованих книжок, його заспокоювало. Тут їх писали від руки, і через це вони такі дорогі, тож і купують їх лише князі. Інші запам'ятовували тексти або слухали шпільманські розповіді.

Якийсь хлопчина шарпонув Феноліо за рукав. Весь плащ у дірках, з носа тече.

— Чорнильний ткачу! — Він витягнув шпільманську маску і поспіхом приклав її до очей. На потріскану шкіру наклеєно блідо-коричневе і блакитне пір'я. — Хто я?

— Гм! — Феноліо наморщив лоба, наче напружено думав.

Рот під маскою розчаровано скривився.

— Сойка! Звичайно, сойка!

— Авжеж! — Феноліо вщипнув його за маленький червоний ніс.

— Розкажеш нам сьогодні якусь нову історію про нього? Будь ласка!

— Можливо! Але мені здається, Сойчина маска розкішніша, ніж оця. Як думаєш? Слухай, може, понаклеюй ще трохи пір'їн?

Хлопець стягнув маску з голови і понуро її оглянув.

— Їх не так-то легко дістати.

— Пошукай біля річки. Навіть сойки остерігаються котів. Він хотів було йти далі, та хлопець його міцно тримав. У шпільманських дітей міцні рученята, хоча самі дітваки худющі.

— Тільки одну історію. Будь ласка, Чорнильний ткачу!

Ще двоє дітлахів вигулькнули біля нього, дівчинка і хлопець. Сповнені надії очі дивились на Феноліо. Так, історія про Сойку… Його історії про розбійників завжди були класнючі — навіть його внуки їх любили, там, у іншому світі. Та його оповідки про грабіжників, які він складав тут, були куди цікавіші. Їх можна почути скрізь. Неймовірні вчинки найсміливішого грабіжника, найвишуканішого і найбезстрашнішого Сойки. Феноліо добре пригадував ту ніч, коли він вигадав Сойку. Рука тремтіла від люті, коли він писав.

— Змієголов знову зловив шпільмана, — розказав йому Чорний Принц тієї ночі, — цього разу Горбуна. Вчора опівдні його повісили.

Горбун, його персонаж! Безневинний чолов'яга, який міг встояти на голові довше, ніж будь-хто інший.

— Що цей князь собі дозволяє? — кричав тієї ночі Феноліо, наче Змієголов міг його почути. — Я вирішую, кому в цьому світі жити, а кому вмирати, лише я, Феноліо!

І слова потекли на папір, люті й дикі, як розбійник, якого він придумав тієї ночі. Сойка уособлював усе те, про що так мріяв Феноліо у своєму світі: вільний як птах, безстрашний, вишуканий (часом і дотепний), забирає в багатих, віддає бідним, захищає слабких від свавілля сильних у цьому світі, де немає закону, який би їх захищав…