Пяте Правило Чарiвника, або Дух Вогню

— Магістр Рал, я прийшов провести вас і Мати-сповідницю.

Річард здивовано подивився на нього:

— Звідки ви дізналися, що ми тут?

— Це моя робота, Магістр Рал, — посміхнувся андерець. — Знати що і як. У всякому разі, була.

Лінскотт, здавалося, ладен був вчепитися непрошеному візитерові в горлянку. Едвін теж жадав крові.

Далтону ж, схоже, було на це начхати. Річард мотнув головою, і Джіан з Дю Шайю відтіснили всіх назад. Враховуючи, що мечники залишилися на місці, цей самотній андерець їх не дуже турбував.

— Знаєте, Магістр Рал, мені думається, що в інший час і в іншому місці ми з вами могли б стати друзями.

— Навряд чи, — відрізав Річард.

— А може, й ні, — знизав плечима андерець. Він дістав з-під пахви згорнутий плед.

— Я приніс це, на випадок якщо вашій дружині стане холодно.

Річард ніяк не міг зрозуміти цю людину і що йому потрібно. Далтон поклав ковдру в кут екіпажу. Річард розумів, що Далтон при бажанні міг учинити їм чималі неприємності, значить, він прийшов не за цим.

— Я просто хотів побажати вам успіху. Сподіваюся, Мати-сповідниця скоро поправиться. Серединні Землі потребують її. Вона хороша жінка. І мені дуже шкода, що я спробував її вбити.

— Що ви сказали?!

Кемпбелл подивився Річарду прямо в очі:

— Це я послав тих хлопців. І якщо ваша магія повернулася, лорд Рал, то, будь ласка, не намагайтеся з її допомогою зцілити вашу дружину. Сестра Тьми наклала на неї закляття, яке вб'є її темною стороною магії, якщо спробувати її зцілити за допомогою чарівництва. Ви повинні надати їй можливість одужувати самостійно.

Річард розумів, що повинен прикінчити цю людини прямо на місці, але з якоїсь причини просто стояв і слухав його визнання.

— Якщо хочете вбити мене — будь ласка, не соромтеся. Мені взагалі-то наплювати.

— Про що це ви?

— У вас є любляча дружина. Дорожіть нею.

— А ваша дружина?

— Ну, взагалі-то, боюся, їй вже не до любові, — знизав плечима Далтон.

— Та що ви несете?! — Насупився Річард.

— Серед повій Ферфілда бродить мерзенна хвороба. Якимось чином моя дружина, Суверен, його дружина і я сам підчепили її. Всі ми вже хворі. Велика невдача. Дуже неприємна смерть, як мені казали. Бідний Суверен невтішний і весь час ридає. Враховуючи, що саме цього він і боявся більше всього на світі, йому слід було б бути обережнішим у виборі партнерок. І Доміні Діртх, як я чув, розсипалися в пил. Так що, схоже, вся наша робота пішла псу під хвіст. Вважаю, імператор Джеган, коли прибуде, виявиться вельми незадоволений.

— Можна сподіватися, — хмикнув Річард.

— Що ж, — посміхнувся Далтон. — Мене чекають справи, якщо, звичайно, ви не маєте намір мене прикінчити.

— Колись одна мудра жінка сказала мені, — посміхнувся Річард, — що люди — добровільні поплічники тиранії. Саме вони і дозволяють з'являтися таким, як ви. Я маю намір зробити найгірше, що можна зробити вам і вашому народові. Те, що зробив би з вами мій дід. Я надам всім вам можливість самим пожинати моторошні плоди ваших власних дій.

Все тіло Енн затекло так, що вона боялася залишитися на все життя калікою, не здатною зробити й кроку. Скриню, в якій вона лежала, кидало від поштовхів по всьому фургону, і від цього було ще гірше.

Енн не сумнівалася: якщо найближчим часом її звідси не випустять, вона збожеволіє.

Немов у відповідь на її молитви фургон уповільнив хід, а потім і зовсім зупинився. Енн полегшено зітхнула. Вона мало не плакала від болю, їй відібрало боки, а кайдани на руках і ногах не давали можливості хоч якось триматися.

Енн почула, як знімають замок. Кришка скрині розчинилися, впускаючи прохолодний нічне повітря. Аббатиса зробила глибокий подих, насолоджуючись свіжістю.

Кришка скрині впала на дно фургону. В скриню заглянуло лице сестри Алессандри. Енн підняла голову, але більше нікого не побачила. Фургон стояв на вузенькій вуличці, майже пустій. Мимо прошкандибала якась стара, але вона навіть не подивилася в їхній бік.

— Що відбувається, Алессандра? — Насупилася Енн. Сестра Алессандра склала руки в молитві.

— Аббатиса, будь ласка, я хочу повернутися до Світла! — Енн моргнула.

— Де ми?

— У місті, куди прямував імператор. Називається Ферфілд. Я переконала візника дати мені правити фургоном.

— Переконала? Яким чином?

— Дубинкою.

Брови Енн поповзли вгору.

— Зрозуміло — приємно.

— Ну а потім — я ж так погано орієнтуюся — ми відстали від каравану, ну і, схоже, заблукали.

— Як не повезло!

— По-моєму, залишається або пошукати якісь імперські частини і здатися, або повернутися до Світла.

— Ти серйозно, Алессандра?

Сестра Алессандра опустилася перед фургоном на коліна. Енн продовжувала сидіти в скрині, скута по руках і ногах.

— Будь ласка, Творець, — почала сестра Алессандра. Енн слухала, як сестра вихлюпує все, що накопичилося у неї на душі. В кінці Алессандра поцілувала кільце на пальці. Енн затамувала подих, чекаючи, що ось зараз Алессандру за зраду Володаря вразить грім.

Нічого не сталося. Алессандра посміхнулася Енн.

— Абатиса, я відчуваю це! Я можу…

Вона поперхнулася, очі її вилізли з орбіт.

— Алессандра! — Нахилилася до неї Енн. — Це Джеган? Це Джеган в твоєму розумі?

Алессандра з величезною працею кивнула.

— Поклянись у вірності Річарду! Присягни всім серцем! Це єдине, що позбавить тебе від соноходця!

Звалившись на землю, сестра Алессандра забилася в конвульсіях, бурмочучи слова, розібрати яких Енн не могла.

Нарешті вона затихла, з полегшенням переводячи дух. Потім сіла і заглянула в фургон.

— Спрацювало! Аббатиса, це спрацювало! — Вона схопилася за голову. — Джеган пішов з моєї свідомості. Ой, хвала Творцеві! Хвала Творцеві!

— Як щодо того, щоб спершу зняти з мене ці штуковини, а помолитися вже потім?

Сестра Алессандра поспішила на допомогу. І незабаром Енн виявилася вільною від оков та ще й зціленою. Вперше, як їй здавалося, за століття вона знову могла торкатися свого чарівного дару.

Жінки впрягли коней. Енн не відчувала такої радості вже багато років. Обом не терпілося забратися подалі від армії Імперського Ордена.

Проїжджаючи по місту, вони потрапили на площу, де юрмилися люди зі свічками в руках.

Енн, повиснувши з коня, поцікавилася в однієї з жінок, що відбувається.

— Це чекання при свічках в ім'я миру.

— Що?! — Здивовано перепитала Енн.

— Чекання при свічках в ім'я миру. Ми всі зібралися тут, щоб вказати солдатам, які входять в місто, кращий шлях, показати їм, що народ бажає миру.

— На вашому місці, — сердито блиснула очима Енн, — я б пошукала підходящу нору, тому що ці солдати в мир не вірять.

Жінка посміхнулася багатостраждальною посмішкою:

— Коли вони побачать, що ми всі тут зібрались в ім'я миру, то зрозуміють, що ми занадто могутня сила, щоб нас можна було перемогти злом і ненавистю.

Давай-но забиратися звідси, — смикнула Енн Алессандро за рукав. — Тут зараз почнуться веселощі варварів.

— Але, аббатиса, ці люди в небезпеці! Ви ж знаєте, що солдати Ордена зроблять з ними. Жінки… Ви ж знаєте, що буде з жінками. А всіх чоловіків, що спробують чинити опір, переб'ють!

— Не сумніваюся, — кивнула Енн. — Але ми нічого не можемо з цим зробити. Вони отримають мир. Мерці упокояться з миром. А ті, що вижили теж отримають мир. В рабстві.

Вони покинули площу якраз вчасно. Коли прибули солдати, все виявилося куди гірше, ніж думала Енн. Крики ще довго лунали їм услід. Крики чоловіків і дітей змовкли досить швидко. А ось крики дівчат і жінок тільки починалися.

Коли вони нарешті вибралися з міста, Енн запитала:

— Я казала тобі, що треба знищити всіх сестер Світла, які не захотіли втекти. Ти виконала моє побажання, перш ніж бігти зі мною, сестра?

Сестра Алессандра дивилася прямо перед собою.

— Ні, аббатиса.

— Алессандра, ти ж знаєш, що це необхідно!

— Я хочу повернутися до Світла Творця. І не могла забрати життя в Його творінь.