Загнузданi хмари

Оркестр? Галинка спинилась: звуки флейти нагадали їй про дійсність: її домівку й діда Омелька. Вона зовсім забула про все, поринувши в нові враження, а дід же, мабуть, там турбується, куди вона зникла.

— Маку, — заметушилась вона, — мені обов'язково треба додому… Я живу в колгоспі «Південь». Там мій дід Омелько… Він теж грає… Він же тривожиться!

Мак підійшов до дверей. Звуки раптом замовкли.

— Не турбуйся, — сказав він. — Ми незабаром знизимось і вмить доставимо тебе додому. Зайдімо до татка і умовимося з ним про це.

ДОЩ І МУЗИКА

Доктор геофізики Борис Олександрович Горний дуже любив музику.

Коли б він не був ученим, з нього, мабуть, вийшов би видатний композитор — такі чудові мелодії народжувались в його голові, і він награвав їх на своєму сонарі.

Але робота штучного дощування з молодих років захопила його всього, лишивши музиці тільки маленьке місце. І чорна скринька сонара відкривалась лише в хвилини відпочинку або великого піднесення.

Так і сьогодні — дуже тонкі, але міцні пальці Бориса Олександровича грали прекрасну мелодію. Пісня була бадьора, велична — не пісня, а радісний гімн.

Хіба міг Горний сьогодні не заграти? Адже примхлива безодня неба приймала, нарешті, в свої обійми цей незвичайний витвір людської думки — літаючу станцію дощування…

Тут, в лініях цього повітряного корабля, площинах його приладів, здійснювались прагнення, мрії багатьох людських поколінь — керувати атмосферними опадами.

Станція дощування, блискуче склавши іспит перед Всесоюзною приймальною комісією, приступала до першої практичної роботи.

Тим часом на другому кінці країни, у переповненому вологою краї, починала роботу і друга станція, збудована за таким же зразком. Вона мусила постачати першій станції вологу.

Ламалися закони стихій. Люди в шоломах з перерізаними блискавкою краплями виходили загнуздувати хмари. І хмари, звільняючи для сонця похмурі вогкі далі, покірно йшли до стомлених посухою ланів, щоб розсипати на них діамантові дощі.

На столі Горного лежав судновий журнал станції, на першій сторінці його вже пишався запис:

«Сьогодні о 7-ій годині ранку «Переможець» прибув на місце стоянки. Робимо розвідкові спостереження…

Чекаємо на норд-ост, яким друга станція має передати ешелон хмар. Екіпаж і прилади в стані прекрасної бойової готовності!»

Добрий настрій начальника позначався і на його пісні. Звуки лунали стукотом дощових крапель, сміялись, веселою перекличкою пташок. У пісні була радість близької перемоги.

І обличчя Горного було радісне, мов ці звуки. Глибокі сині очі під стрілкою чорних густих брів дивилися впевнено і натхненно. Як біла крига над розкішшю гірських долин, сивина ще більше відтіняла молодість очей. У тридцять три роки вона говорила не про старість, а тільки про колосальне напруження думки.

На хвилинку Горний підвів очі вгору: там на стіні висів портрет молодої жінки, що всміхалась кінчиками насмішкуватих вуст під розкритим куполом парашута.

Не був портрет його померлої дружини, що загинула давно, під час вибуху на стратоплані. І на мить в очах Горного майнув сум. Він подумав про те, що коли б жива була його Катря, вірна дружина і друг, як би вона раділа з народження цієї станції! — Нотка суму вплелась у радісні звуки.

Раптом якесь шарудіння врізалось у гармонію звуків. Його відразу вловило чуйне вухо Горного.

Він оглянувся і всміхнувсь. Це була черепаха, яку вони з Маком привезли з розвідки разом з золотоволосою дівчинкою. Зачувши звуки сонара, вона вилізла з куточка на підвіконні і завмерла, нахиливши голову набік. Здавалось, вона заслухалась музикою.

Горний покинув грати і торкнув її пальцем. Він любив тварин. Дженні навіть не поворухнулась — мабуть, вона звикла до людей.

Хтось постукав у двері, і в кабінет Горного вбігли Мак і Галинка.

— Ось і татко! — сказав Мак. — Знаєш, Галинка турбується, як потрапити додому.

— Я дуже радий, що ти здорова, — сказав Горний, — а інше пусте. Ми зараз будемо на стоянці, ти побачиш, що це зовсім близько під вашого колгоспу. Знаєш аеродром, де зупиняються повітряні поїзди?

— О, та це зовсім близько! — зраділа Галинка. — Автобусом до нас звідти десять хвилин.

Дівчинка раптом побачила свою Дженні біля сонара і засміялась:

— Вона, мабуть, заважала вам грати?

— Твоя Дженні дуже симпатична, — зауважив Горний, — і непогано вихована.

Галинка посміхнулася:

— Бачите, дід мій грає… Він грає на флейті. Це він і привчив Дженні до музики. От вона, як почує музику, так і лізе її слухати. Така кумедна!

Горний ласкаво смикнув Галинку за кучерик. Золоте колечко розкрутилось і знову зімкнулося на його пальці.

— Ах ти, кучерява! — сказав він. — Знаєш що? Потоваришуй із моїм Маком. Він у нас тут на станції скучає без дитячого товариства. А до табору не хоче їхати, доки ми не розгорнемо роботу, йому кортить побачити дощі. Ти познайом мого Мака з товаришами. Він хороший хлопець! Трошечки насмішник, та це нічого. Правда?.. Ти не дивись, що він такий здоровий. Він теж уміє пустувати.

— А мені можна буде… приходити до вас у гості? — запитала Галинка.

— Звичайно, звичайно, — сказав Горний, — Маку, ти ж би показав Галинці станцію.

Горний натиснув кнопку: у відчинені двері кабінету прожогом вбігла Рая. Вона вся сяяла.

— Він їде! Борисе Олександровичу!.. Є радіотелеграма.

— Прекрасно, — сказав Горний, дбайливо закриваючи сонар. — Тепер я буду спокійний за нашу розвідку.

– І я рада, — підтвердила Рая. — Хоч, правду кажучи, він досить противний дідуган. Я добре пам'ятаю, як ми, ще молоді аспіранти нашого інституту, домагались поговорити з ним, але з нього було й слова не видряпаєш. Такий він був секретник!

— А так, — засміявся Горний. — Ролінський страх як не любив ділитись своїм досвідом. Але він все ж таки неабиякий вчений. Багато цінного в природі дощових крапель відкрив саме він. Велика помилка Ролінського була лише в тому, що він уявляв собі штучний дощ справою досить далекого майбутнього і справою тільки його наукових методів. Ми ж для нього були наївні фантасти…

— Ми незабаром спустимось, — тихенько зауважив Галинці Мак. — Ходім, я тобі дещо покажу.

Галинка вийшла разом з Маком з кабінету.

— Ось тут, — сказав Мак, відчиняючи якісь двері, — міститься наша хімічка.

Галинка подивилась на трикутну довгу кімнату, значну частину якої займав якийсь прилад. Трошки подібний до гармати, він скеровував у небесну просторінь своє скляне широке дуло. Що тут можна було зрозуміти?

— Бачиш, — сказав Мак, — мій тато винайшов дощовит — речовину, що утворює штучні хмари. В цій темній камері міститься ця речовина, до речі, дуже охолоджена, іноді до температури рідкого кисню. Цей своєрідний холодний «дим» проходить по трубці, видувається в атмосферу величезним вентилятором. Наш дощовит має в собі добрі ядра конденсації і вибирає з повітря вологу. Хоч ці хмари і не несуть у собі великих дощів, але добре захищають землю й рослини від сонця.

Галинка дивилась блискучими оченятами на складні споруди. Все було таке цікаве і таке ще незрозуміле.

— Ти потім усе зрозумієш, — заспокоїв дівчинку Мак. — Ти ж менша за мене і дечого не знаєш. Та це нічого!

Діти знову вийшли в коридор і тепер відчинили двері до круглої кімнати, розміщеної в самому центрі корабля.

Яскраве світло величезних ламп освітлювало зовсім кругле приміщення з новими приладами. Воно було без вікон, а складні механізми йшли кудись угору — у глиб горища.

— Це — серце нашого корабля, — сказав Мак. — Тут електростанція, що освітлює наші кабіни і живить мотори. Тут же й підніжжя особливої електростатичної машини, що електризує атмосферу і примушує хмари випадати дощем.

Він помовчав трохи і з гордістю додав:

— Рух, електрику і хімію — все те, що потрібно для дощу, ми маємо на цьому кораблі.