Загнузданi хмари

М'яко загудів, вірніше, заспівав мотор — це був своєрідний мелодійний звук… І тільки тут, у зачиненій кабіні, в м'якому кріслі, куди Галинку обережно посадив пілот, серед невідомих приладів вона зрозуміла, що летить. І Галинка-боягузка, що боялася павука, злякалась удруге. Вона ще ніколи не літала. — Куди? Я не хочу!..

Але було пізно. У віконечко вона бачила спини хлопчика й пілота. Літак розсікав простір.

Тоді чи то від хвилювання, чи від болю в роздряпаній нозі, чи просто від легенького гойдання у Галинки закрутилася голова, і вона зомліла.

ЛЮДИ З ХМАР

Перше, що побачила Галинка, відкривши очі, — це надзвичайно красивий малюнок на стіні трикутної блакитної кімнатки, в якій вона опинилась.

На блакитній стелі були намальовані сніжно-білі хмари. Здавалось, що вони пливуть, створюючи найфантастичніші обриси. Схожі на пишні страусові пера, хмари поволі переходили в кучеряві баранці, а далі купчились білими горбами, наростаючи, наступаючи вперед у грізному льоті. На фоні цих хмар, мов на справжньому небі, застигло кілька підвішених моделей літаків. Над Галинкою схилилося обличчя молодої жінки, затуляючи собою хмарки.

— Прокинулась?.. Ну, тепер показуй, що там з тобою, мавпеня!

Привітний усміх танув у ямках повновидого обличчя, в куточках червоних уст, в очах, що зоріли в рамках круглих тонесеньких брів.

— Що болить?.. Кажи швиденько!..

Власне кажучи, відповісти на це було важко, бо в Галинки вже нічого не боліло. Було приємно, затишно на м'якій блакитнуватій канапці, і тільки трошечки крутилася голова.

— Тебе, певно, загойдало, — продовжувала жінка. — Та я дала тобі таких ліків, що це вже пройшло. Але ти, мабуть, ще звідкись упала, бо довелось перев'язати твоє дуже роздряпане колінце.

Тоді Галинка пригадала і злощасного павука, і свій політ.

— Я впала… — сказала вона. — Вони лізли на мене, оті погані павученята, так я від них і тікала. Я павуків дуже не люблю.

— Де ж у тебе болить?

— Не знаю…

— Звідки ж ти впала? Звисока?

— Ні, я сіла… під деревом… Злетіла і сіла…

Жінка засміялась, і Галинці теж захотілось засміятися, тепер і їй минула пригода здалась тільки смішною.

— Так чого ж ти так ревла, дурненька? — похитала головою жінка, обмацуючи Галинку.

На коліні білів бинт, а на литці був синяк. Але нічого ніде не боліло. Поворушила Галинка ногами, руками, сміливіше — все в порядку.

— Болить?

— Ні не болить!..

— До лікарні хочеш?

— Ні.

— А шоколаду хочеш? — хитро примружила очі жінка і раптом сердито гримнула на когось у кімнаті: — Я зовсім не тобі кажу, ласухо!..

Щось маленьке чорненьке стрибнуло на канапу, і Галинка відчула на обличчі раптовий поцілунок. Це собачка намагалась виявити дівчинці свою приязнь.

— Бач, як ти їй сподобалась, — сказала жінка. — Ти не думай, що вона так до всіх, вона чужих не любить — наша Муха.

Галинка поглянула на цікаву собачку, на веселу жінку, на дивну кімнату з льотом хмар і підвелась з подушок.

— Отак краще, — усміхнулась жінка. — Мені вже треба йти, але зараз прийде Мак. Тепер уже він потурбується про тебе. Мене звуть Рая. Я тут інженер і трошечки лікар.

— А мене — Галинка, — в свою чергу сказала дівчинка. — Я в третій клас перейшла. І піонерка! У мене мама — комбайнер, а дід… Та ви про діда самі спитаєте в нашім колгоспі!..

— Та хто ж він такий?

— Він — чабан!.. Вчений!..

Вона вже труснула золотими кучерями і злізла з канапи, озираючись навколо. Дивна ця кімната, і хто в ній живе — сказати важко. Скрізь моделі, мов привабливі іграшки, якісь розібрані прилади, скельця і механічний верстат. Багато книжок, якісь рослини в скляній камері і квіти. Де вона опинилась?.. Невідомий прилад, люди з хмар, а тепер ця кімнатка — все це було дуже, дуже цікаво, і з уст Галинки ладен був злетіти рій запитань.

Але безшумні двері сховали вже веселу тьотю, і до кімнати, тримаючи в руках красивий піднос, увійшов хлопчик.

— Хочеш шоколаду? — ввічливо запропонував він. — А може, бутербродів?.. Ти так довго спала. Тільки, будь ласка, більше не дощи: дощити — це наша справа.

Він був тепер без шолома, і густе жорсткувате чорне волосся стирчало на голові їжачком. Білий робочий комбінезон з якоїсь блискучої тканини охоплював міцне маленьке тіло.

Галинка розглядала хлопчика спідлоба, не знаючи, як поставитись до його насмішкуватого тону.

Хлопчик поставив усе на столику і взявся господарювати. Бутерброди з шинкою та чорною ікрою і пухкі бісквіти були красиво вкладені колом, а пахучий шоколад у майстерно різьбленій чашці опинився зовсім близько біля Галинки.

— Ми тільки вчора прилетіли на призначене місце стоянки, — продовжував хлопчик, — і ще не зовсім влаштувалися з харчуванням. У нас поки немає кухаря для нашої автоматичної кухні. І сьогодні в нас є тільки смачні консервовані речі.

Наливши шоколаду і собі, хлопчик відсунувся до вікна і раптом уважно подивився на нього.

— Бач, ми вже потроху йдемо на зниження, — спокійно зауважив він.

— Як?.. — аж підскочила від здивування Галинка. — Хіба ми…

— Ми в повітрі, — відповів хлопчик. — Хіба тобі Рая не сказала, що ти на літаючій станції дощування?

Галинка ще раз оглянула затишну кімнатку, канапку, стіл з якимись приладами й квітами і… знову не повірила.

— Ти… жартуєш! — ображено вказала вона.

— От маєш, — засміявся хлопчик. — Ти страшенно недовірлива людина. Ми з тобою на дирижаблі-гелікостаті, [1] і це так само вірно, як те, що мене звуть Мак Горний і це моя кімната.

— Але все це дуже дивно, — скромно заперечила Галинка. — Дід, правда, мені казав, що десь будують таку станцію, та я ніяк не думала, що вона буде літаюча.

— То колись давно проектували станцію у вигляді башти, а потім вирішили, що повітряний корабель — це краще, — пояснив Мак. Він окинув поглядом кімнатку і гордо додав: — З завтрашнього дня ми робитимемо дощі!.. Для нас немає посух!

Галинка завмерла від зацікавлення. Пахучий шоколад застигав у чашці з майстерним різьбленням.

— Ну, який же я неввічливий, — заметушився Мак. — Ти нічого не їси і не п'єш. Я навіть не запитав, як тебе звуть. Галинка?.. Так от що, Галинко, ти їж, а потім я тобі покажу нашу станцію.

Галинка вмостилася на канапці зручніше і почала їсти, щосили намагаючись показати, що вона в повітрі почуває себе так само спокійно, як і на твердій землі,

— А де моя Дженні? — раптом пригадала вона.

— Дженні у татка! — засміявся Мак. — Черепаха йому дуже сподобалась, і він забрав її до свого кабінету. Ти ж була така безпорадна, як лялька, доки Рая не дала тобі своїх ліків. До речі, вона вчилася в медінституті, а вже потім перейшла до фізико-технічного. Тоді вона й захопилася нашим штучним дощем. Це ж надзвичайно цікава річ. Але, можливо, ти не дуже розумієшся на цьому. Скажи правду, ти знаєш, наприклад, що таке дощ?

— Дощ — це дощ, — сказала ніяково Галинка і сама засміялася з своєї відповіді.

— Ну, так я тобі розповім про звичайний дощ, — сказав Мак. — А то ти нічого не добереш у нашій роботі. Знаєш, вчені, щоб створити штучний дощ, так і зробили: дослідили, як відбувається звичайний дощ.

СТАРА ФОРТЕЦЯ

Над вершиною однієї з Кавказьких гір сходив місяць. М'які промені його обливали сади й виноградники, срібним ручаєм падали на стрункі кипариси і обплутані виткими рослинами дуби. Тепле повітря було насичене сумішшю пахощів півдня: лимонного листя, хвої і близького моря. Прозорий дзвін стояв у повітрі. То безупинно співали цикади.

На вершині гори дрімав самітний двоповерховий будинок. Стуленими очима темніли вікна, тільки на фасаді першого поверху блимали вогні. Звивисті доріжки вели до будівель, приладів, павільйонів… На високих стовпах тремтіли дроти. На галявинці високо вгору підносився сітчастий електрод — антена. Край сітки був обірваний, і кінці звислих дротів губились у вогкій траві.