Загнузданi хмари

— Товариші! — перервала розмову Катруся, що зібралась послати в жолобок між рядами тарілок автоматичну розливальницю з компотом. — Вам треба звернути увагу на злісного зривщика апетитів. Професор не йде обідати, я й снідати його тягла… отакечки… гачком…

І почервоніла Катруся показала, як саме вона тягла Ролінського.

Горний стривожено постукав по столу своїми довгими пальцями.

— Професор сердиться, — сказав він. — Маку! Ти ще не знаєш сьогоднішньої історії з Дженні?

І він розповів Макові, як ображений чимось Ролінський примчав до нього з Дженні в руках.

— О, — схвилювався Мак, — яку ж то непристойність могла вчинити наша Дженні?

— Може, — скромно зауважила Рая, — у неї почалася холера?

— Пху, — обурився під загальний регіт Мак. — Ви, Раю, псуєте нам апетит. А крім того, це неправда, бо, коли хочете знати, Дженні у нас ще нічого не їла!

— О, — співчутливо сказав Гандін, — вона ж може вмерти!

— Ви нічого не знаєте, — відповів Мак. — Черепахи можуть не їсти по десять днів. У них якийсь кумедний апетит. Але що ж вона наробила?

— Що б вона не вчинила, ти, Маку, піди попроси вибачення у Миколи Івановича і негайно запроси його до обіду, — порадив Горний.

Мак побіг до розвідкової, по дорозі він заніс жуків у свою кімнату. Ролінський сидів в «автоматичній» кімнаті за вивченням одного з електрометрів розвідника, що мусив найточніше визначати знак заряду хмари. Його скалічена рука швидко-швидко обмацувала кожну частинку цього приладу. Він настільки заглибився в свою роботу, що здригнувся, коли побачив перед собою Мака.

— Я б прохав не заходити сюди під час роботи, — сердито зауважив він.

— Вибачте, — сказав Мак. — Але зараз час відпочинку, і всі дуже просять вас іти обідати.

— Знаю, — буркнув професор, не дивлячись на хлопчика.

— Вибачте, — повторив Мак, відчуваючи, як сухий тон Ролінського починає знижувати його веселий настрій. — Я хотів попрохати вибачення за нашу Дженні. Мені сказали, нібито вона щось там наробила в той час, коли я був на селі. Але я б вам не радив ображатись на цю тваринку. У неї ж зовсім небагато розуму!

Ролінський загубив свій байдужий вигляд і нервово зсунув на лоб великі рогові окуляри, показавши свої вицвілі стомлені очі.

— О, ваші звірі! — застогнав він. — Ця потвора плазує всюди і сміє псувати мені папери. Я вже не кажу, що ваш нахабний пес не дає жити моїй Марго! Слово честі, це вже занадто!

— Вибачте, професоре, — втретє повторив Мак, — я спробую вплинути на моїх… непристойних звірів і дуже прошу все ж таки йти обідати.

Щось шепочучи під ніс, професор, проте, слухняно пішов обідати.

Дивна річ — сутула й невесела постать Ролінського всюди вносила нотку певного напруження. Так сталося і цього разу: за столом чомусь відразу притихли веселі розмови і якась ніяковість відчулась у дружньому товаристві.

Обід пройшов би в незвичній мовчанці, але Ролінський під кінець несподівано розбалакався і почав розповідати про красу Кавказьких гір.

По обіді Мак поспішив до своєї кімнати і взявся за свої ентомологічні спроби. Він відшукав гарненький блокнот, щоб почати в ньому опис і визначення спійманих комах-експонатів для майбутньої колекції. Хлопець прикидав очима свій інвентар, міркуючи, з чого б зробити добрий ящик для своєї колекції. Захопившись, Мак уявляв уже собі стрункі ряди своїх жертв, наколотих на шпильки. Для цього в його столі відшукалися блискучі гарнесенькі шпилечки з різноколірними головками.

Мак узяв коробочку з своїми жуками, що стояла на столі біля відчиненого вікна, і… остовпів. Жуків там не було. Лише дірочка ясніла в кутку їхньої в'язниці. Там, очевидно, була слабка картонна стінка, і полонені, прогризши її, повтікали геть.

Розчарований Мак пішов до тата. Він скучав без нього: гарячкове готування станції цілком забирало Горного; вдень і вночі він був з її працівниками, перевіряючи готовність людей і приладів до битви з посухою. Надовго замовк навіть його улюбленець — сонар, але…

— Тату! Може, ти трошечки спочинеш?

Горний засміявся — Мак говорив, як мала дитина, що хоче цукерки.

— Ти масні рацію! — сказав він. — Я тебе завжди вчив, що систематичний відпочинок поліпшує працю. Нумо погуляймо на «Голубі», покажеш свої успіхи в літанні. Подивимось, чого ти навчився в Грицька!

Мак аж підстрибнув від задоволення.

МАКІВ РЕКОРД

Політати з татком, побувати вдвох в безмежних небесних просторах — було для Мака великою насолодою.

А цього разу це мусило бути чимось далеко більшим. — Радику! — заявив Гандіну Горний. — Цю прогулянку я зроблю Іспитом для Мака. Ти, будь ласка, спостерігай наш політ, доки ми не зникнемо з обрію. «Голубом» керуватиме Мак!..

— Ой! — чи то справді, чи жартуючи злякався Гандін. — Це мені доведеться спостерігати, як ви будете падати! Любі мої, я зараз перевірю ваші парашути…

— Грицько! — закричав Мак, надіваючи шолом. — Іди сюди — тут не довіряють твоєму учневі.

Грицько, учитель Мака з пілотажу, вчив його літати у вільні години.

Грицько виліз із «Зеленої мушки», де порався біля якогось приладу, і підійшов до Гандіна, щоб захистити свого учня:

— Мачку, серце моє, я тебе прошу, покажи себе цьому нахабі… Зроби рекордний політ.

Рая з Катрусею теж вийшли виряджати Мака.

— Мачку! Ти на іспит?

Одне слово, прогулянка перетворювалась у щось більш серйозне. І Мак відчув біля серця приємний холодок.

Але хвилювання не можна було показати нізащо! От татко коли хвилюється, так у нього лише брови рухаються. А Мак в усьому намагався копіювати тата.

Він поважно підійшов до сизуватого «Голуба», що лежав складений, витягнувши крила і хвіст. Не кваплячись натиснув на якийсь механізм. «Голуб» легко розправив пружне тіло. Гандін натиснув кнопку люка, і літак легко пурхнув на аеродром.

«Голуб» був найменший з типу швидкісних літаків. Він робив п'ятсот кілометрів на годину, а коли потрібна була більша швидкість, перетворювався на ракетний стратоплан. Тоді, набираючи шалену височінь, він досягав межі стратосфери. Там зупинявся його гвинтомоторний двигун і починав працювати ракетний. Герметично зачинялись його кабіна, вікна, ховались крильця. І блискучим метеоритом «Голуб» прорізав небесний простір.

Перед самим відльотом Мак побіг до кімнати і там нашвидку написав якусь записку, сховавши її в маленьку почтову ракетку.

Йому хотілося, щоб Галинка побачила його політ.

— Ти надішлеш це, тату, в районі колгоспу «Південь», — попрохав він тата.

Мак сів до кабінки зосереджений і серйозний. Маленькі, але міцні руки натиснули кермо.

— Лети щасливо!.. — засміялись, замахали хусточками Рая, Гандін, Грицько.

— Ми полетимо якнайшвидше, мій пілоте?..

Мак відчув аа спиною свого тата. Він з ним, його незвичайний татко — володар хмар… Тато, який ніколи не відступає перед небезпекою і хоче, щоб і син його виріс сміливою і мужньою людиною.

— Сміливіше вперед, мій легкокрилий конику!

Мак відчув, як милі рухливі таткові брови випрямилися рівними стрілами, що було ознакою великого задоволення. «Голуб» набирав усе більшої швидкості і незабаром помчав, як летюча блискуча зірка.

Під Маком у круглому оці вікна майнули рівні квадрати полів, високий будинок МТС, сільський Палац культури… Наїжився деревами парк, і цяточками мелькнули будиночки висілка.

Клацнула в повітрі поштова ракетка — понеслась униз вісточка Галинці.

«Це я керую літаком, сьогодні мій іспит. З привітом. Мак».

Мак відчував, що татко, пославши ракетку, мабуть, сміється з його бажання, щоб його льотом помилувалися нові друзі. Тільки б татко не подумав, що Мак хоче похвастатись!.. О ні, йому просто весело відчувати себе справжнім сміливим пілотом, і він хоче передати хоч трошки сміливості цій хорошій, але смішній дівчинці, бо вона боїться навіть павука!..

Макові хотілось показати свою майстерність, і він на хвилинку виключив мотор… Замовкла пісня мотора, і лише Макове серце, здавалось, стукало на весь повітряний простір.