Загнузданi хмари

Головний начальник отар, дід Омелько, приїхавши на луки мотоциклом, робив огляд своїм рогатим вихованцям. Він розмовляв з ними, як з примхливими дітьми.

— Філько, — гукав він величезному круторогому баранові, — ти чого крутиш носом — трава не дуже соковита? А що буде, коли посуха попалить її на солому?

— А що, дідусю, невже-таки попалить? — перепитав діда його супутник — білявий, кирпатий хлопець. Це був один з чабанів колгоспної отари, Івась — великий приятель завжди жвавого діда-начальника.

— Ну от, — усміхнувся дід. — Ти ж не Філька, щоб тебе лякати для апетиту. Чув он — прилетіла станція дощування. Зробить нам дощ!

— Та вже як ви кажете, значить буде діло! — повеселішав Івась.

— Аякже! Підуть дощі, і Філька мій повеселішає — правда?..

Дід погладив барана між рогами, і хитрі вогники заблищали в його очах.

— А що, Івасю, коли я відгодую Фільку своєю речовиною? От буде красунь. І ти тоді, як індійський раджа на білому слоні урочисто їздитимеш на Фільці.

— Ха-ха-ха! — зареготався Івась, уявивши собі цю картину. Гладкі вовкодави Бреф та Гавка, дивлячись на хлопчика, вишкірили зуби, немов теж сміялися.

Дід розправив свої широкі плечі. Він був бронзовий і міцний, як статуя. Величезний солом'яний капелюх-парасолька колихався на його голові, як блискуча куля сонця.

— А що, думаєш, не зроблю з Фільки слона? Зроблю! Нема такого, чого б ми у нашій країні не змогли зробити! Коли он хмари загнуздуємо!

Омелько мрійно подивився на тихе, спокійне небо.

— Пограйте, дідусю, пограйте трошки! — попрохав Івась. Він дуже любив музику. Хлопець знав, як прекрасно грає старий Омелько у хвилини піднесення.

Дід звичайно охоче погоджувався і йшов до намету для чабанів. Такі намети, легкі, наче китайські пагоди, оточували пасовище. Там він діставав з польової сумки флейту і, сівши на порозі намету, починав грати.

Ледь колихались сухі вусики травинок, а повітря пашіло жаром…

Івась сідав серед ягнят і, притуливши до овечої шерсті засмагле обличчя, починав мріяти.

Хороше грав дід Омелько, ой, хороше!..

Почувши здалеку прозорий звук флейти, Галинка і Мак попростували на нього.

Діти весело сміялись, пересікаючи квадрати ланів, їх смішила Муха, яка, впіймавши польову мишку-малишку, кумедно гралася нею. Інколи на межах зустрічалися колгоспники у зелених комбінезонах — вони поливали лани, рятуючи їх від посухи. Прилади механічної поливки розсипали на велику відстань фонтани водяних бризок. Бавлячись із Мухою, Мак спіткнувся на межі об трубку приладу, і колгоспник, що керував поливкою, докірливо похитав головою.

— Можете не поливати! — жартівливо-весело закричав йому Мак. — Завтра буде дощ! Справжній дощ!..

Колгоспник, очевидно, зрозумів, про який дощ іде мова, бо, повернувши обличчя до неба, засяяв веселою усмішкою.

Вовкодави понюхали повітря і помчали до дітей. Дід і собі пошкутильгав за ними, виблискуючи своєю парасолькою.

— Ой, як же хороше, що ви до нас прийшли, — привітав він Мака, — я вже вас знаю, ви з станції дощу!..

Він запросив хлопчика до намету і так і вп'явся в нього своїми на диво молодими очима.

— Я ото і ніч не спав, як Галинка від вас повернулася. Хотілося дізнатись докладно. Я вже давно читав про дослідну станцію дощування, та ніяк не думав, що вона працюватиме в наших краях. Таки діждемося дощу!

— Ну, зрозуміло, — поважно відповів Мак. — Це ж справа вирішена.

— Ох, — радісно зітхнув дід, — дожив і я до такої перемоги. Правда, я таки завжди вірив у те, що радянські вчені візьмуть дощ за роги!

До намету ввійшов усміхаючись Івась і сів, прислухаючись до розмов.

— Це ви правду сказали, — підтвердив Мак, — кому, як не нашим науковцям, було взятися за це діло.

— Так, так, — похитав головою дід. — Це під силу тільки нашому соціалістичному господарству!

— Знаєте, — згадав Мак, — татко мені розповідав, що давно-давно в Америці один експериментатор із Лос-Анжелоса почав робити спроби з штучним дощуванням.

Він збудував для цього на лимонних плантаціях у Каліфорнії спеціальну башту. Кажуть, що йому пощастило дечого досягти, але що ж ви думаєте?.. Власники сусідніх плантацій овочів подали на нього в суд. Дощ, який був потрібний лимонам, міг зашкодити кишеням власників овочевих плантацій. Так діло й засохло.

— Як же ви робите той дощ? — запитав дідусь Мака. — Ми електризуємо атмосферу, — сказав Мак. — І електризуємо саме в такій мірі, в якій потрібно, щоб був дощ. Ми порушуємо рівновагу електричних сил в атмосфері і примушуємо їх допомагати дощу.

Мак відчув себе справжнім професором, ба, навіть вовкодави і ті скромно полягали біля отари, немов збиралися слухати його.

— Коли ви хочете, я вам коротенько нагадаю, — почав він, — як ще давно-давно люди намагалися оволодіти атмосферною електрикою. Багато років, цілі століття вивчали вчені електричні явища в атмосфері. Вони «ловили» блискавки… Знаєте, ще в 1762 році вчений Франклін добув електричну іскру з хмари по металевому проводу, протягнутому до повітряного змія. На могилі вченого так і написано, що він «украв з неба блискавку». Досліджували вчені і найслабіші заряди дрібнесеньких крапель, навчившись робити для цього найчутливіші електрометри.

Докладно вивчивши електричні процеси, що відбуваються в хмарах і допомагають випаданню дощу, вчені почали подумувати про керування ними. Вони впливали ї; на атмосферу і ультрафіолетовим промінням, і рентгено-промінням, і радіоактивними газами, і струмом високої напруги. Чого тільки вчені не випробовували! Нарешті таткові, який в цей час працював з хімічними речовинами і установкою постійного струму, пощастило І оволодіти секретом дощу. Думаєте, легко було таткові?

Для свого винаходу він використав теорію про те, — що великі краплі з великими різнойменними зарядами бурхливо зливаються у великих електричних полях. І скільки ж він працював, доки не. винайшов, що на хмари можна впливати літаючим велетнем-генератором.

— Угу, — задоволено мугикнув дід, — ти розказуєш, як вчений. У якому ти класі?

— Перейшов у сьомий. — сказав Мак, зашарівшись від похвали діда. — Та я фізику змалку знаю, особливо геофізику — знаєте — фізику землі? Я усі таткові книжки читаю… А в школі у нас є гурток. У ньому там майже всі з дев'ятого, десятого класів… Та мене теж прийняли.

Тимчасом ледве чутний гуркіт долинав згори. Пропелери літака так не гудуть. Це був зовсім своєрідний звук, наче пісня якогось велетенського веретена…

Мак загубив усю свою поважність і вискочив з намету.

— От він!.. Он бачите? Пливе!..

Угорі, вітаючи колгоспників червоним прапором, зовсім низько плив «Переможець».

— О, який красень! — сказав дід. — Надія наша! Коли б же йому щастило!

ЗЛОЧИН ДЖЕННІ

З приїздом Ролінського колектив станції дощування зібрався в повному складі.

Крім Горного, на станції працювали пілот Радик Гандін, електрик Рая, хімік Грицько і двоє молодих радистів — Толя і Ясь. Усі, крім старого Ролінського, вміли керувати літаючими розвідниками і до того ж добре були обізнані з системою «Переможця», щоб в разі потреби замінити водія дирижабля. Штаб станції доповнився ще молодою куховаркою Катрусею, яку Грицько привіз із сусідньої МТС. Бідова, весела Катруся швидко освоїлась з своєю автоматичною кухонькою і сміливо взяла в свої руки, всі господарські справи мешканців станції.

Ролінський годинами сидів у розвідковій кімнаті, закопавшись там, як кріт. Він вивчав велику кількість приладів, якими йому треба було керувати. Він скинув уже свій старомодний урочистий костюм і галстук і в старій жовтій піжамі виглядав неохайним і кострубатим, як старий горобець.

У розвідковій були зібрані розвідники кількох типів. Три легенькі літачки, що керувались пілотами, дві «Зелені мушки» і блакитний «Голуб» вилітали в потрібний час через автоматичний люк. «Мушки» були озброєні метеорологічними приладами і летіли майже безшумно, бо ревіння мотора могло шкодити роботі їхніх чутливих приладів. Швидкий «Голуб» виконував роль гінця, якого можна було послати в негайних справах. Був на борту дирижабля ще один літачок-автомат. Його посилали в небо в разі потреби без людини: керували ним по радіо. За це його прозвали «сліпим».