Вiнценоснi розпутницi

Тільки на Україні цей граф-байстрюк одержав 40 000 десятин колишньої козацької землі з кріпаками, зокрема на батьківщині Хмельницького — в Черкаському й Чигиринському повітах. З часом його нащадки розширили свої земельні володіння, стали великими царськими сановниками, фундаторами і власниками перших на Україні цукрових заводів, акціонерами винокурень, великих млинів, заводів і водночас реакційними діячами в галузі культури і науки, а один із них, Георгій Олександрович, був навіть генерал-губернатором у Галичині (1914–1915 pp.), де проводив русифікаторську політику, придушував заворушення народних мас.

Та й перший син цариці Павло також був позашлюбним. З боку моралі то дика історія. «Велика княгиня» певний час не вагітніла. Тоді Єлизавета, аби мати престолонаслідника, звеліла Катерині согрішити або із «гарним, як день», камергером Сергієм Салтиковим, або з придворним блазнем, шталмейстером Львом Наришкіним, що також був «красивим кавалером». Вельми слухняна невістка з обома мала інтимні зв’язки, від чого й вагітніла тричі (перші дві вагітності закінчилися передчасно). До речі, С. Салтиков, одружений на фрейліні Матроні Балк, був сумнівного родового походження. Його мати, колишня княжна Голіцина, хоч і заміжня за генерал-ад’ютантом Салтиковим, уславилась, як згодом і Катерина, неймовірною статевою розбещеністю. Автор книжки «Історія

Катерини II» В. Більбасов навів листа самої цариці, яка писала про матір свого коханця: «Вона була гарна і поводила себе так дивно, що краще було б, якби її поведінка не стала відома нащадкам. Вона ходила з однією із своїх служниць у казарми, віддавалася солдатам, напивалася з ними, програвала їм у карти… Всі триста гренадерів, що супроводжували її величність, були її коханцями». Хтивій великій княгині Катерині, а потім імператриці було з кого брати приклад.

Отже, російський імператор Павло І ніякий не Павло Петрович, як його іменують в історичній та художній літературі. Знав про це і сам Петро III, і Л. Наришкін, який приятелював з ним; і, звичайно, С. Салтиков, якого відправили в Швецію повідомити про народження престо-лонаслідника; знав і граф М. Панін, що його відкликали з дипломатичної служби та призначили наставником майбутнього імператора. Та ніхто з них, як і сама «велика княгиня», мабуть, не відали, від кого той престолонаслідник — від Льва Наришкіна чи Сергія Салтикова, бо блудила Катерина з обома одночасно.

Психічно неврівноважений Павло І чимало успадкував од своєї матері. Згодом його також одружили з німкенею — принцесою Дармштадською, яку найменували Наталією Олексіївною. У рік одруження ця друга «велика княгиня» намовляла свого чоловіка скинути Катерину II з трону.

До чого ж ті німкені любили сісти якщо не на російський престол, то хоч побіля нього!

Павло справді хотів змістити матір, знищити її фаворитів Потьомкіна, Безбородька й навіть свого наставника Паніна. Однак змова була розкрита і таємно знешкоджена. Катерина не любила й цього свого позашлюбного сина-байстрюка, забрала одразу по народженні його дітей, тобто своїх внуків, на виховання. Та и Павло мав усі підстави ненавидіти матір, знаючи або здогадуючись про історію своєї появи на світ.

За час свого вельми короткого імператорства у 1798–1801 роках Павло І продовжував жорстоку реакційну політику на зміцнення феодально-кріпосницької системи, сприяв подальшій колонізації і повному закріпаченню Півдня України, Приазов’я і Дону, де роздав близько 600 000 державних селян феодалам і генералам, у тому числі 150 000 на Україні. В армії імператор запровадив палочну дисципліну, переслідував, як і мати, передових діячів. Дикі витівки Павла І шокували двір, вище дворянство, що й спричинило чергову змову — його замордували.

Тож мав рацію Шевченко у «Подражанії Ієзекелію» саркастично сказати:

Правда, ці слова стосуються дружин царів Миколи І чи Олександра II, але їх повністю можна віднести і до Катерини II, яка плодила позашлюбних дітей від коханців за життя чоловіка Павла Ній після його вбивства. Скільки їх було — важко сказати. Та й для чого?

Про розпутність царського двору говорять й інші факти. Скажімо, Катерина II знала й замовчувала, що з її невісткою, — ще нареченою, а потім і дружиною Павла, колишньою німецькою принцесою Вільгеміною Гессен-Дармштадською, перехрещеною, як мовилося, на Наталію Олексіївну, — перелюбствував син гетьмана К. Розумовського «красень» Андрій. Та й не лише з нею. «Можливості» цього «діяча» цариця використовувала в дипломатичній службі — посилала його в зарубіжні країни, де той вступав у амурні зв’язки з дружинами і дочками правителів та міністрів, аби виуджувати у них державні таємниці, за що отримував ордени та інші винагороди.

Знала Катерина II і про те, що її коханець Г. Орлов перелюбствував водночас не тільки з нею, а й із коханкою графа П. Шувалова княгинею О. Куракіною та з німкенею Луїзою, сестрою тої Кароліни, чи пак Наталії.

Брат Г. Орлова Олексій відзначився в російській історії тим, що у Ропшинському палаці під час пиятики закатував виделкою імператора Петра III. У безграмотному листі до Катерини, копію з якого вдалося зробити Ф. Ростопчину ще до знищення «документа», цей майбутній адмірал «граф» Орлов-Чесменський писав буквально таке: «Матушка милосердная Государыня! Как мне изъяснить, описать, что случилось: не поверишь верному своєму рабу, но как перед Богом скажу истину, Матушка! Готов идти на смерть; но сам не знаю, как эта беда случилась. Погибли мы, когда ты не помилуешь. Матушка, его нет на свете. Но никто сего не думал, и как нам задумать поднять руки на Государя! Но, Государыня, свершилась беда. Он заспорил за столом с князь Федором; не успели мы разнять, а его уж и не стало. Сами не помним, что делали; но все до единого виноваты, достойны казни. Помилуй меня хоть для брата. Повинную тебе принес, и разыскивать нечего. Прости или прикажи скорее окончить. Свет не мил: прогневали тебя и погубили души навек».

Та «матінка государиня» і не збиралася карати «вірного раба» — убивцю чоловіка, навпаки, радо почала обдаровувати його маетностями, кріпацькими душами, чинами аж до військового звання адмірала, хоч він був відомий в Росії та Європі не як флотоводець, а як бабій-розпутник. Недаремно відомий театральний діяч Ф. Волков у дотепній епіграмі на цього «флотоводця» недвозначно писав:

Доречно тут сказати, що жертвою Катерини II став й екс-імператор Іван Антонович, скинутий із престолу у 1741 році. З далеких Холмогорів Архангельської губернії його перевели в зловісну Шліссельбурзьку фортецю-в’яз-ницю. Там він сидів у одиночній темній камері, втративши глузд.

Федір Орлов з волі цариці став усемогутнім обер-прокурором Сенату, що давало йому величезні прибутки, особливо через хабарі. А наймолодшого Володимира, двадцятитрьохлітнього офіцера, імператриця призначила директором Академії наук (1766–1774) — «командувати» поважними академіками й професорами, хоч до науки він абсолютно ніякого відношення не мав, бо високих шкіл не закінчував. За свідченням академіка Я. А. Штеліна, В. Орлов розглядав академію як свою власність, а членів академії як своїх наймитів. І так було аж до вигнання цього графа-самодура із академії. На додачу до тих високих посад дарувалися сотні тисяч карбованців, десятки тисяч десятин землі з кріпаками.

Орлови гребли все, що могли. Навіть сама Катерина II визнавала, що їхня каста згірше зграї «хижих вовків»; вона боялася і ледве спекалася їх. Особливо страхалася цариця нахабного і свавільного Григорія Орлова, що верховодив у сімейному колі «жеребців» на правах першого фаворита-коханця. Вона відкупилася від нього, призначивши 150 000 карбованців на щорічне утримання, 100 000 карбованців на купівлю будинку, 10 000 селянських душ за Чесьменську битву, в якій він не брав участі. Крім того, подарувала в Москві (щоб не приїздив до Петербур-га) умебльований будинок, два дорогі сервізи з чистого срібла та багато іншого.