Викрадення в Тютюрлiстанi

Войцех Жукровський

Викрадення в Тютюрлістані

Переклад з польської

Олени Медущенко

Троє друзів

Дивіться, он із-за пагорба виходять троє. Та й чудні ж які подорожани! Ледве бредуть вибоїстим піщаним путівцем. Важко човгають ногами, видно, дуже наморені. Обличчя й одяг аж сірі від пилу.

Попереду виступає капрал Мартин Пипоть — півень, якого після останньої війни демобілізували. Служив він у війську сурмачем. Щодня вдосвіта грав на сурмі зорю. На мундирі в нього кілька ви-цвілих стрічечок від медалей — це нагороди за бойові подвиги. Але що вдієш, старість не радість. Видали йому скромну платню та й показали на двері казарми.

Відпочивай тепер. Та коли ти звик воювати, як же тобі вертатися до буденного життя на подвір’ї, курей до миски скликати, яйця лічити та на світанку тричі кукурікати, щоб господар устиг надягти штани й почухати потилицю.

Ет, не для нього така робота. От і подався в широкий світ шукати збройних сутичок. Мундир на ньому вилинялий, полатаний, але сурма за плечима сяє, мов липневий місяць, а троє обламаних пер на хвості по-лицарськи погойдуються од вітру. Ступає він важко, карбуючи крок підкованими чобітьми. Остроги черкають об пісок, а затуплений дзьоб принюхується, чи не пахне десь пригодою. Відомо — старий, посивілий у боях служака.

За ним дрібною манірною ходою чимчикує лисиця Хитруся. Вона була бонною, вихователькою дітей у поміщика Індика. Знає іноземні мови — і качину, і курячу, а як чудово співає!.. І їй теж не поталанило, певне, застосувала до малих індичат неправильні педагогічні методи. її прогнали в три вирви. Зрештою, вона не любить згадувати цю історію.

Тепер її заповітна мрія — стати господинею в якому-небудь заїзді, хазяйнувати в кухні, смажити печеню з приправами, наглядати, як сходить тісто. По ній і не видно, що позаду важка дорога. Шубка чепурненька, на голові — чепчик, у лапах — торбинка й парасолька. На кінчику хвоста, немов метелик на шавлії, колишеться червоний бант. Вилизана мордочка припудрена, а може, то тільки проміння вечірнього сонця так падає.

Позаду йде кіт Мишібрат Нявчура, славний парубчина. Останні два роки він служив у млині. Але кілька місяців тому з розмови з господарем, після якої кіт і досі кульгає, він ясно зрозумів, що мельник його службою незадоволений.

Як гляне Мишібрат на нескінченну безлюдну дорогу, так і зітхне. Курява нагадує йому борошно, що сиплеться з-під жорна, а шелест дерев — шум води, яка спадає на букове колесо…

Але втраченого вже не вернеш. Згубило кота добре серце.

Часом він нявкне, обітре жмутком трави закурені чоботи й, насвистуючи, доганяє товаришів.

— Звідкіля ви, мандрівники? — спитає хтось.

— Здалеку, голубе, здалеку, — відказують хором.

— А куди ж прямуєте?

— Далеко, голубе, далеко!

О, дивіться, тепер їхні тіні витяглися, стали тонкі й довгі, випереджають їх, чуючи близький нічліг. А ось уже й зливаються з тінями лісу. Півень поправляє на голові ківер, струшує з гребеня пил. Червоне сонце вже над самою землею, от-от зайде. Надходить ніч.

Ночівля під сосною

— Сьогодні далі вже не підемо, — промовив півень і показав на дерева.

Сонце розливало тепле жовтогаряче світло, а вітер зганяв малі пустотливі хмарки на захід, де мама-хмара вже розіслала їм перинки. Хмарки щосили опиралися, невдоволено морщились і навіть пустили сльози.

— Роса, — мовила Хитруся, простягаючи лапку, на яку впала велика, тепла хмаринчина сльоза.

— Треба пошукати затишний куточок, — нявкнув Мишібрат.

— Кажу ж вам — заночуємо на узліссі, — буркнув півень, прискорюючи ходу.

Насувався тихий, теплий присмерк.

Хитруся схилилася; вхопила чайник і побігла до ставка. Вже зовсім споночіло. На небо висипало безліч зірок, стільки ж мерехтіло їх у дзеркалі ставу. Коли Хитруся зачерпнула при березі води, кілька зірок запливло в чайник, тому заварений чай мав чудовий золотистий колір.

Нявчура тим часом ламав сухе гілля. Капрал Пипоть видобув з вузлика кресало і, присівши навпочіпки, заходився розпалювати вогнище.

Залізо брязнуло об кремінь, сипнули іскри, і язичок вогню зашелестів, затріщав у сухій глиці. Він чимраз більшав, ріс і нарешті почав лизати товщі гілочки. Нявчура все тягнув сушняк і складав у купу, щоб його вистачило на цілу ніч.

Подорожні посідали біля вогнища. Почеплений на дротині чайник забулькотів. Хитруся скубла мох на підстилку. Півень, діставши складаного ножа, різав хліб.

— Друзі, — озвався він, — нам доведеться вдовольнитися тим, що є… А є в нас небагато… Я дам вам ще по шматочку грушки.

— Я вже й забула, які вони — і маслечко й сирок, — зітхнула Хитруся, крутячи гострим носиком. Мокрий від смутку кінчик його блищав, неначе на нього сіла іскринка.

— А я, повірите, не пам’ятаю, як пахне копчена ковбаска, — промуркотів Мишібрат.

— Копчена в ялівцевому диму…

— Ну, ялівцевий дим у вас є…

— Тільки ковбаски ані духу.

— Друзі, — поважно мовив капрал Пипоть, — добре, що в нас є гарячий чай, в якому плавають зірки, мов липовий цвіт, і є хліб, печений на капустяному листі, і є вогнище, біля якого ми гріємо лапки, і є довкола ліс, що заколисує нас.

— Це не так погано, — згодився Нявчура, обпікаючись гарячим чаєм.

— Навіть зовсім добре, — пробурмотіла Хитруся.

Вона змела хвостиком шишки й простяглася бі ля багаття. Скибку хліба тримала проти вогню так, що відблиски стікали по ньому, мов малинове варення. Відкушувала потрошку і їла з таким смаком, що Нявчура раз у раз заздрісно облизувався.

Коли вже трохи перепочили, капрал Пипоть витяг із-за правої халяви люльку, з-за лівої — капшук з міхура і довго натоптував люльку тютюном. Нявчура послужливо подав йому жарину. Півень кілька разів глибоко затягнувся, дзьобом випустив дим.

Ліс навколо німував. Високі стовбури сосон здіймались, мов шоколадні колони. Часом тільки скрикував птах, розбуджений блиском вогнища, і знову засинав, сховавши голову під крило.

— Розкажи нам, за що ти одержав ці ордени, хоробрий капрале.

— Розкажи що-небудь про війну, — попросив Нявчура.

— О, то, певне, були незвичайні подвиги!

— Розкажи, не змушуй себе довго просити.

Тоді півень гордо стріпнув крилами і, пихкаючи люлькою, почав:

— Гм, про що б це… От хіба розповім про останній похід на Блабону.

Загадкові сигнали

Діялося це не так давно, тож ви, певно, й самі дещо пам’ятаєте… Був я тоді у війську, служив сурмачем у королівській гвардії в нашій столиці Туле-бі, в короля Барила Сьомого. Хай живе він сто літ!..

Гарні то були часи. Щодня відбувалися паради й огляди, щотижня на ринковому майдані, в зеленому павільйоні, грав військовий оркестр. Спочатку був у ньому і я, але занадто вирізнявся, моя сурма заглушувала всі інші інструменти, її пронизливі звуки легко влітали у м’ясисті вуха міщан. І ті потім не могли заснути. Вночі стрибали на одній нозі й, нахилившись набік, трясли головами, ніби У вуха їм попала вода. Самий тільки звук, один-єдиний звук моєї бойової сурми міг підняти їх на небувалі героїчні вчинки. Але вони охочіше дрімали за прилавками, де барвистою річкою струмували з полиць шовки. Вечорами прогулювались на ринковому майдані, а в неділю слухали вальси, лагідні, як весняне небо. Тому мене й спровадили з оркестру, мовляв, гармонію порушував…

Відтоді я з подвійним запалом щоранку грав зорю, і зграї голубів, плещучи мені крильми, зривалися з дахів. Одного дня сама королева, найясніша Плетунія, прикликала мене перед своє рум’яне лице й промовила:

— Чути вас, хоробрий капрале, на сім миль навкруг, шибки деренчать, плоди в садах падають з гілок, а люди раптово прокидаються. От і мій кухар теж зненацька схопився з ліжка та й ускочив поміж сни і тепер не впізнає яви…

— Не шкодую легень, ваша величність!

Королева тільки головою похитала. Із шовкової торбинки з вишитими півниками витягла жмуток вати. Поділила її натроє. Два клаптики заклала собі у вуха, а третій запхнула глибоко в блискуче горло моєї сурми.