Викрадення в Тютюрлiстанi

Він опустив забороло так рішуче, що прищикнув собі гладке воло.

І битва поточилась далі.

Завзято колошматили одні одних супротивники. На самій середині бойовища череватий кравець Вузол безстрашно зіткнувся з не менш череватим точильником Амількаром Мантачкою. Зброю вони вже потрощили, а що руками дотягтись один до одного не могли, то з розгону буцалися животами, які дудніли, неначе військові барабани.

І все-таки перевага була на боці блабланців. Я бивсь, як лев. Грав безперестанку, аж охрип. Нарешті, побачивши розпач на доброму обличчі короля Барила, ще раз підняв стомлене військо в атаку, загравши наш безсмертний гімн:

Майонез — наш вождь хоробрий,

ворогів з ним бити добре.

Не здолає нас ніхто —

в день їмо разів по сто!

Але то було вже останнє зусилля…

Я не знав, що звуки моєї сурми збудили приспаного ліками головнокомандувача. Він поскидав із себе ковдри й, зачувши поблизу гомін битви, зіскочив з воза.

— Коня дайте! Коня! — волав він, підперезуючись.

Але табір був безлюдний, усі зброєносці покинули його, щоб подивитись на баталію і при нагоді пом’яти ворогів, які опиняться поблизу.

За корчмою сиділи навпочіпки двоє друзів.. Щойно вони ум’яли поцуплений полумисок млинців з абрикосовим варенням і тепер, облизуючись, обмірковували нову витівку.

— Слухай, Вузлику, я все-таки їх випущу, — прошепотів Гіпцьо, стискаючи шкіряну торбу.

— Не минути нам прочуханки, чує моя душа, — сумно зітхнув Вузлик, але очі в нього збуджено блищали.

— Та я справді більш не витримаю, вже рука терпне. — Гіпцьо ще дужче затис торбу, а в ній грало й шуміло, неначе там оберталася, скрегочучи трибками, якась складна машинерія.

— Ну то гайда!

З радісними вигуками вони знов помчали у вировище бою. На гарматі, що помалу остигала, стояв полковник Пуховик і дивився на клуби диму в бінокль.

— Ці скельця справді чарівні, — мурмотів він. — Так сильно наближають, що в них уміщується лише одна кінська голова!

Не знав, бідолаха, що блабланські драгуни вже оточили батарею.

І якраз у цю хвилину в саму гущу бою впала таємнича торба. Гіпцьо й Вузлик чекати не стали, одразу дали дьору.

А з торбини вихоплюються дзизкучі золоті іскри і як упнуться кудись — у кінчик носа чи в товстий зад, — солдати, вимахуючи руками, кидаються навтіки.

— Оси! Рої ос!

«Страшно задзижчало,

і велика лисина серед лав засяла», —

так описує це блабланський поет.

Кінь короля Цинамона, вжалений під хвіст, став дибки. Даремно король шарпає поводи, румак, весь у піні, повертає і скаче назад.

— Король тікає! — гукає хтось.

— Король уже втік! — кричать усі й біжать за ним.

Так осине гніздо, зняте з горища корчми «Під оселедчиком», принесло нам перемогу в цій битві.

Саме в цей час, скоцюрбившись на схопленому десь коні, підлетів граф Майонез. Це моя сурма додала йому сили.

— За мною! — гукнув він. — На Блабону!

І ми кинулись навздогін ворогові.

Облога Блабони

Через три доби наші коні зноровились і, поскидавши з себе вершників, повернулися в рідні стайні. Тому далі ми прямували до ворожої столиці вже пішки, форсованим маршем. До рук нам попалося тільки одинадцять бранців, усі кульгаві. На сьомий день ми, нарешті, дісталися до Блабони, але фортечна брама зачинилась у нас перед самим носом, притиснувши гостру, клинцем, бороду графа Майонеза, яка хотіла перша опинитися в здобутому місті. Не чекаючи на голярів та цирульників, що могли б обережно вискубти її, граф мужньо відтяв бороду мечем і, позбувшись цієї чоловічої оздоби, став ще суворішим і грізнішим.

Так, мої любі, я… моя сурма вола армію до перемоги, — похвалився Пипоть, солодко заплющуючи очі. — І король цього не забув. Зняв із себе найвищий орден і прикріпив його мені отут, — півень доторкнувся крилом до вицвілої стрічечки на гру. дях.

— О-о-о-ох! — захоплено писнули тоненькі голоски.

— Що ж це там таке? — здивувався Мишібрат і, витягши з вогню гілочку, помахав нею в пітьмі. Дрібненькі чорні цяточки застрибали йому перед очима. А може, то тільки сон розсипав голубуватий мак?

— Вічно тобі щось учувається, — позіхнула, вмощуючись, Хитруся.

— Тихше… Слухайте… — шепнув чуйний півень.

Всі замовкли.

Здалеку долинав тупіт копит. Знов дорогою промчав вершник, розганяючи темряву смолоскипом. Іскри летіли за ним довгим шлейфом і, мигтячи, гасли.

— А я вам кажу — щось сталося…

— Мабуть, якась важлива подія!

Мишібрат замислено випустив пазурі й заходився гострити їх об камінь.

— Ех, якби ж то тепер були такі війни! — зітхнув він.

— Хто знає? Хто може знати, які пригоди нас чекають?

— Ну, а як ви здобули столицю? — спитав нарешті Нявчура, розглядаючи блискучий кігтик.

— Блабону? Та це для нас пусте! Але й тут я дуже прислужився, — відказав гордо півень. — Уявіть собі лишень… Ми не готувалися до облоги фортеці. Армія була вимучена, стомлена й зголодніла. Гармати та обози лишилися далеко позаду. А перед нами — мур і частокіл на три людських зрости заввишки. За ними — місто, аж любо глянути: будиночки рожеві й жовті, скупчені тісно, вузенькі вулиці в’ються мов стрічки, а вище виблискують позолотою дахи замку та високі вежі храмів. Так би й подзьобав усе те, мов тістечко, та ба — попереду мури, а на мурах — блабланці, глузують з нас, насміхаються…

Ми одразу кинулись на штурм, але голіруч кам’яних брил не розвалиш. На милостивого короля нашого, Барила, що власною персоною штурмував браму, негідники вилили розтопленого свинцю. На щастя, його захистив панцер, а то був би спікся, як у духовці. Але свинець так злютував забороло, що два тижні короля годували самими макаронами, бо більш нічого не пролазило крізь щілину. Нарешті на підставних конях примчали з Тулеби гінці й за допомогою великого ключа для консервних бляшанок Барила вдалося звільнити.

Він дуже схуд, змарнів, але перші його слова були: «Я здобуду цей курник!»

Та й місто теж не могло витримати довгої облоги. Незабаром забракло снарядів. Але чи може бути щось гірше, ніж обстріл зголоднілого війська круто звареними яйцями? А одного дня перебили стегно самому Майонезу, поціливши з гармати в королівський намет дванадцятифунтовим окостом. Здалеку долинав до нас шум безперервних бенкетів, і ми, киплячи злістю, знову й знову йшли на приступ. Жителі Блабони вибігали на мури, не витерши навіть вимазаних підливою вуст, з борід і вусів у них стікали краплі вина та меду.

А наші солдати жували ремінні шнурки, смоктали шкурки з ковбаси, що їх кидали вниз пихаті міщани. Якось, не розібравшись, мене мало не зварили в казані.

Тяжкі то були дні.

Нарешті до табору нашого прибилися оті два хлопці-розбишаки: рудий Гіпцьо й Вузлик із закустраною чуприною. їх хотіли відразу ж випровадити додому, але хлоп’ята так ревно просились і до того, шельми, були такі кумедні, що їм дозволили зостатися.

Вони крутилися попід мурами, дражнили й перекривляли розгодованих блабланців. Біля столичної брами росли дві височенні тополі. Гіпцьо з Вузликом вилазили на них і з вершечка спостерігали життя в місті. Потім з міцного дроту змайстрували собі гойдалку. Добре розгойдана, вона злітала понад зубці фортечного муру, і часом хлопчаки навіть примудрялися плюнути на вартових, що стояли на чатах. Особливо вподобали вони високого алебардника, якому кінець кінцем пущеною з рогатки котушкою ниток вибили два передніх зуби.

Вечорами я вчив їх грати на сурмі, і вони взялися до цього з такою охотою, що невдовзі нам звеліли забиратись до поблизького гайка. І ось… Ану, спробуйте вгадати, що придумали ці малюки…

Я повів їх до головнокомандувача.

— План ризикований, — пробурчав граф і підніс руку, щоб смикнути себе за бороду, але її вже не було, і він тільки торкнувся пучками кінчика носа. Поміркувавши трохи, мовив: — Ну, якщо він удасться, від імені короля обіцяю вам усе, чого тільки забажаєте…

У хлопців заіскрились очі.

— Я хочу самокат!