Викрадення в Тютюрлiстанi

Ще ніколи я не був такий гордий.

— Тс-с-с… Тихо… — сикнула раптом Хитруся.

Всі принишкли. Вдалині почувся тупіт копит.

Він усе дужчав, хтось, вимахуючи смолоскипом, учвал прогримотів дорогою і зник за поворотом.

— Що це? — спитав Нявчура.

— В мене лихе передчуття…

— Може, оголошують нову війну? — блиснув оком півень.

Розбуркані дерева тихо шепотілись. Мишібрат підкинув у вогнище кілька гілок. Полум’я шугнуло вгору.

— Але ти, Мартине, хотів розповісти нам про війну… — нагадала Хитруся, коли всі знов посідали навколо багаття.

— Та я ж розповідаю, саме до того й веду…

І капрал враз засоромивсь — адже він весь час вихвалявся своєю грою на сурмі.

— А війна ота почалася так… Саме приїхав у столицю з візитом до нашого короля Барила володар сусідньої держави, Блаблації, король Цинамон. Високий, смуглявий, у маленькій непоказній короні, гумовою стьожечкою підв’язаній під бородою, бо коли він схилявся над столом, корона щоразу плюхала в полумиски й загрузала в підливі; перелякані лакеї насилу виловлювали її срібними ополониками.

Пам’ятаю його приїзд. Попереду, розштовхуючи натовп, бігла юрба слуг із золотими дзвониками. Міщани тісними рядами стояли вздовж вулиць з прапорцями, з цеховими значками. Міські радники розіслали довгий малиновий килим у зелений горошок. Усі вони були підперезані золотими ланцюгами, неначе боялися, що луснуть їх роздуті від пихи черева. Метушилися слуги. їхні червоні та жовті холоші так і миготіли.

— Дорогу найяснішому королеві Цинамону, володареві Блаблації!

Коли вже міська сторожа схрестила алебарди і, грізно ворушачи вусами, відтіснила цікаву чернь, лавою посунули сурмачі. Пам’ятаю навіть той хвалебний гімн…

Тут півень відкашлявся, приплющив очі й заспівав:

Бла! Бла! Бла!

Тій землі хвала!

Гарні там поля, струмочки,

холодочки і домочки;

гарна людність проживає

в тім чудовім, славнім краї.

Цинамон царює там —

хай живе сто літ! Бла! Блам!.^*

— Ах, як гарно, — зітхнула Хитруся. — Як шкода, що нас там нє було… Але скажи мені, що то таке — бла-бла?

— Бачиш, це в них мова така, але зрозуміти її неважко, бо замість «мама» вони кажуть «блама», а замість «тато» — «блато». З цього відразу вгадаєш, що вони з Блаблації.

— І що ж далі?

— Ну, а далі їхала позолочена карета, везло її шестеро білих як сніг коней. Хвости в них були завиті в кучері й переплетені атласними стрічками. Коли король вийшов з карети, залунали вітальні вигуки. У знатних міщан від хвилювання затремтіли черева, на них задзвеніли золоті ланцюги. На горі, в замку, прогримів сто двадцять один залп. Гармати заряджали квітами, і на величезний натовп, що плакав від захвату, спадала злива троянд. По малиновій доріжці в зелені цятки назустріч почесному гостеві йшов оточений почтом король Барило. Потім почався бенкет, який тривав сім днів і сім ночей. А на восьмий день сталося лихо, що призвело до війни. Але я не знаю, чи можна вам про це розказати, — адже то державна таємниця…

— Розкажи, любий капрале! — стали просити лисиця й кіт. — Розкажи! Довірена нам таємниця — мов той камінь, що впав у колодязь…

— Довідався я про це від королівського ключника — його мучила цікавість, і він саме підглядав крізь замкову шпарину.

В покої точилася така розмова:

— А чи не зіграти нам партію-другу, королю Цинамоне?

— А чого ж, королю Бариле, можна, але попереджаю — я чемпіон із шашок.

— От і чудово, я саме хотів попередити тебе, що рівного мені гравця немає в усьому Тютюрлістані.

— Ото-то, так само і в мене у Блаблації. Я викликав найкращих гравців — і з панства, і з простолюду… Але всіх миттю перемагав, наперед угадував їхні ходи, казав: «А тепер ти переставиш шашку осюди…» І справді, туди її й ставили.

Півень замислився.

— Мені здається, — сказав він, помовчавши, — річ у тім, що королівські партнери були занадто схвильовані такою честю. Жоден з них не насмілився виграти.

— Подати шашки! —ляснув у пухкі долоні король Барило.

Королі сіли за шахівницю. Порозставляли шашки. Чорні були з шоколаду, а білі — з глазурованих мигдалевих горішків. Хто бив, той з’їдав побиту шашку.

Навколо попід стінами придворні, витягаючи шиї й тамуючи подих, стежили за кожним ходом. Над головами в королів на золотій жердці гойдалась папуга Ара.

— Буде гррра! Буде гррра! — кричала хрипко.

І гра почалася. Перші ходи робили обережно.

— Шах, мат! — вигукнув король Цинамон і схрумав глазуровану мигдалину.

— А тепер мій хід, — буркнув король Барило і ум’яв шоколадне кружальне.

Гра пожвавішала. За годину на шахівниці стало просторо. Супротивники надовго замислилися, намагаючись заманити один одного в пастку. Король Цинамон берлом чухав потилицю, король Барило щохвилини знімав корону й витирав її картатою хусткою, бо вона була мокра від поту. В одного з них лишилось двоє шоколадних кружалець, у другого — дві мигдалини.

— Перепочиньмо хвильку, — попросив король Барило. — Серце в мене калатає від думки про близьку перемогу, — додав, притискаючи долоню до округлого черевця.

— А чого ж, давай перепочинемо, все одно я зараз виграю, — пробурмотів король Цинамон.

І обидва підвелися. Король Цинамон, розводячи руки, кілька разів присів перед відчиненим вікном, король Барило важко впав на подушки. Гаряча корона вислизнула з рук у пажа. Всі придворні кинулися підіймати. Передавали її один одному, дмухаючи на пальці, й цілували, просячи пробачення за незграбність.

Але це тривало одну хвилинку. Обидва королі були певні успіху. Та тільки-но знов сіли за шахівницю, враз підвели голови і вперлися один в одного очима.

— Та що ж це таке! — скрикнули сердито.

На шахівниці не вистачало однієї глазурованої мигдалини.

Королі дивились один на одного з дедалі більшою підозрою. Цинамон свердлив поглядом черево короля Барила, неначе вгледів у ньому злощасну мигдалину.

— Королю Цинамоне, в мене пропала шашка!

— Ти знав, що зараз програєш, і сам її з’їв.

— Присягаюсь короною! — простогнав король Барило Сьомий.

— Що ж, виходить, я виграв, і не згадуймо більш про цю дурницю!

— Це не дурниця, а злочин і ганьба! — Король Барило суворим поглядом обвів зблідлих придворних. — Хто з вас посмів, га, мерзотники?

Запала мертва тиша. Чути було тільки легенький шурхіт — то ставало диба волосся на головах у придворних. На одного камергера з переляку напала гикавка. Він стискав руками живіт, а нестримне гик! гик! стрясало ним так, неначе там скакала пустотлива жабка.

— Бачиш, королю Цинамоне, краще сам признайся, адже ніхто з них і близько не підходив до шахівниці…

— Що?! Знаю я цих негідників! Може, вони очима з’їли?

— Коли так, геть звідси! — гаркнув розгніваний король Барило, і голос його загримів так, ніби він чхнув у порожню винну бочку. Перелякалися придворні й пригинці повибігали. — Слухай, королю Цинамоне, цю справу треба з’ясувати, адже йдеться про мою честь.

— А про мою — ні?

— Тоді давай станемо до шахівниці спиною й полічимо до трьох, і дуже тебе прошу, хай ця мигдалина повернеться на своє місце.

— Я теж тобі раджу — пошукай у кишенях.

Обидва відвернулися. Саме в цей час ключник припав оком до дірочки в замку.

— Раз, два, три!

— Ох! — скрикнули разом королі, обурено дивлячись один на одного. З шахівниці зникла друга мигдалина.

— Злодій серед нас, — значливо мовив король Цинамон.

— В кожному разі, це не я, — прохрипів червоний як буряк король Барило, знімаючи з голови корону.

— То, по-твоєму, це я? — просичав король Цинамон і встромив у нього гострий погляд, ніби виделку в печеню.

— Ти сам сказав!

— Оце маєш!

— Що ж, часом і поміж королями трапляються…

— Це образа! — крикнув король Цинамон. — її можна змити тільки кров’ю…

— Можу тобі її пустити, — процідив Барило й сів у крісло, але зараз же схопивсь, бо опустився на зубці своєї корони.