Матильда

— Я не хочу торта, — пробурмотів хлопець.

— Бери, шмаркачу, — наполягала Транчбул. — Не ображай куховарку.

Дуже боязко хлопець почав одрізати від величезного торта тонесенький шматочок. Відділив його. Тоді відклав ножа, взяв пальцями липку скибочку й дуже поволі став куштувати.

— Смачно, правда? — поцікавилася Транчбул.

— Дуже смачно, — погодився хлопець, жуючи й ковтаючи. Він з’їв усю скибочку.

— Візьми ще, — запропонувала Транчбул.

— Дякую, з мене досить, — пробелькотів хлопець.

— Я сказала, візьми ще! — наполягла цього разу значно гостріше пані Транчбул. — З’їж іще скибку! Роби, що сказано!

— Я більше не хочу, — затявся хлопець. І тут пані Транчбул вибухла.

— Їж! — закричала вона, луплячи себе по стегні батогом. — Якщо я кажу їсти, то ти їстимеш! Ти ж хотів торта! Ти його вкрав! Ото тепер маєш торт! Навіть більше — ти мусиш його з’їсти! Не зійдеш з цієї сцени й ніхто не вийде з залу, поки не зжереш увесь цей торт, що тут стоїть! Тобі все ясно, Боґтроттере? Ти мене зрозумів?

Хлопець вирячився на Транчбул. Тоді поглянув на величезний торт.

— Їж! Їж! Їж! — верещала Транчбул.

Поволі-поволі хлопець відрізав наступний шматок й почав їсти.

Матильда була мов заворожена.

— Думаєш, він упорається? — прошепотіла вона Лаванді.

— Ні, — відповіла їй пошепки Лаванда. — Це неможливо. Його знудить ще на половині.

Хлопець їв далі. Коли доїв другий шматок, вагаючись подивився на пані Транчбул.

— Їж! — заволала та. — Малі зажерливі злодюжки, що люблять їсти торти, повинні їх мати! Швидше їж, хлопче! Швидше! Ми тут не збираємося стирчати цілий день! І нема чого зупинятися! Якщо ще раз зупинишся, не з’ївши все до крихти, то опинишся в карцері, а я замкну за тобою двері й викину ключі в колодязь!

Хлопець відшматував третю скибу й почав їсти. Проковтнув її швидше за дві попередні, а коли доїв, то миттю схопив ножа й відрізав наступну скибку. Здавалося, ніби він якимось чином упіймав належний ритм.

Матильда уважно до нього приглядалася, але не помічала ще жодної ознаки виснаження. Навпаки, він тільки набував упевненості в собі.

— Він добре справляється, — прошепотіла вона Лаванді.

— Його скоро знудить, — зашепотіла у відповідь Лаванда. — Це буде щось страшне.

Коли Брюс Боґтроттер ум’яв половину величезного торта, то зробив малесеньку паузу, щоб віддихатися.

Пані Транчбул люто зиркнула на нього, впираючись руками в стегна.

— Далі! — гаркнула вона. — Їж до кінця! Раптом у хлопця вирвалася могутня відрижка, що прокотилася по залу, як грім. Багато хто з учнів почав хихотіти.

— Тихо! — закричала пані Транчбул. Хлопець відпанахав собі чергову товстющу скибку й хутко почав її поглинати. У нього й далі не помітно було найменших ознак утоми чи зневіри. Він геть не був схожий на людину, що ось-ось зупиниться й крикне:

— Не можу, я більше не можу їсти! Мене зараз знудить!

Він і далі не втрачав темпу.

І ось з присутніми тут двома з половиною сотнями дітей-глядачів сталася ледь помітна зміна. Раніше вони відчували, як насувається біда. Вони готувалися до жалюгідної сцени, коли нещасний хлопець, по горло напхавшись шоколадним тортом, буде змушений здатися й благатиме пощади, а вони дивитимуться, як тріумфуюча директорка пхатиме в рота бідоласі нові й нові шматки торта.

Але нічого подібного. Брюс Боґтроттер уже подолав три чверті свого шляху, а сили йому не поменшало. Було відчуття, що забава починає йому подобатися. Перед ним була гора, на яку він дряпався, й усе йшло до того, що він успішно сягне вершини або загине під час цієї спроби. Але головне, що він тепер добре усвідомлював присутність глядацької аудиторії, мовчазні симпатії якої були явно на його боці. Йшла справжнісінька битва між ним і могутньою директоркою.

Зненацька хтось закричав:

— Давай, Брюсику! Ще трохи!

Пані Транчбул крутнулася на підборах і гаркнула:

— Тихо!

Глядачі пильно стежили за сценою. Вони цілковито захопилися цим змаганням. Хотіли б підбадьорливо щось вигукувати, та не сміли.

— Думаю, він свого доб’ється, — зашепотіла Матильда.

— Я теж так думаю, — прошепотіла у відповідь Лаванда. — Я ніколи б не повірила, що в цілому світі є людина, яка може з’їсти торт отакенного розміру.

— Транчбулка теж не може в це повірити, — сказала пошепки Матильда. — Поглянь на неї — усе більше й більше червоніє. Якщо він переможе, вона його приб’є.

Хлопець їв дедалі повільніше. У цьому не було жодного сумніву. Але він і далі запихав собі в рота кусні з упертою рішучістю бігуна на довгі дистанції, що вже вийшов на фінішну пряму і знає, що мусить рухатися далі. Коли він проковтнув останній шматок, глядацька аудиторія вибухла захопленим ревом, а діти почали застрибувати на стільці, репетувати, плескати в долоні й вигукувати:

— Молодець, Брюсику! Так тримати, Брюсику! Брюсику, ти виграв золоту медаль!

Пані Транчбул незрушно стояла на сцені. Її кобиляче лице мало колір розплавленої лави, а очі світилися люттю. Вона вирячилася на Брюса Боґтроттера, що сидів на стільці, як велетенська розбухла гусінь, у коматозному стані, пересичений, не здатний рухатися чи говорити. Його чоло рясно вкрилося потом, але на обличчі сяяла переможна усмішка.

Пані Транчбул зненацька кинулась до нього і схопила великий порожній порцеляновий таріль, на якому лежав торт. Підняла його високо вгору і з усієї сили хряснула ним нещасного Брюса Боґтроттера по голові, аж друзки розлетілися по всій сцені.

Хлопець був настільки переповнений тортом, що нагадував мішок з мокрим цементом, тож йому не можна було завдати шкоди навіть ковальським молотом. Він просто труснув кілька разів головою й далі усміхався.

— А щоб ти здох! — заверещала Транчбул і кинулася геть зі сцени разом з куховаркою.

Посеред першого тижня першого Матильдиного навчального року міс Гані повідомила класу:

— Я маю для вас важливу новину, тож слухайте уважно. І ти, Матильдо. Відклади на хвилинку книгу й зверни на це увагу.

Маленькі напружені обличчя дивилися на неї й слухали.

— Пані директорка має звичку, — сказала міс Гані, — щотижня проводити в кожному класі по одному уроку. Вона це робить у всіх класах, призначаючи відповідний день і годину. У нас це завжди припадає на другу годину дня в четвер, одразу по обіді. Отже, завтра о другій годині пані Транчбул замінить мене на уроці. Звичайно, я теж тут буду, але тільки як мовчазний спостерігач. Усе зрозуміло?

— Так, міс Гані, — защебетали хором учні.

— Повинна вас усіх попередити, — додала міс Гані. — Пані директорка надзвичайно сувора й вимоглива. Подбайте про чистий одяг, чисте обличчя й чисті руки. Говоріть тільки тоді, як до вас звертаються. Якщо вона вас щось запитає, негайно вставайте з місця й аж тоді можете відповідати. Не сперечайтеся з нею. Не грубіяньте. Не намагайтеся жартувати. Бо вона тоді може розлютитися, а коли пані директорка лютує, то краще не потрапляти їй під гарячу руку.

— Ми це добре знаємо, — пробурмотіла Лаванда.

— Я впевнена, — вела далі міс Гані, — що вона перевірятиме те, що ви вивчали цього тижня, тобто таблицю множення другого рівня. Тому я наполегливо раджу вам: як прийдете додому, ще раз старанно її повторіть. Нехай мати чи батько добре вас перевірять.

— А що вона ще перевірятиме? — поцікавився хтось.

— Правопис, — відповіла міс Гані. — Спробуйте пригадати все, що вивчили за ці кілька днів. І ще одне. Коли заходить пані директорка, отут, на столі, завжди повинен стояти глечик з водою і склянка. Без цього вона ніколи не проводить урок. Хто хоче взяти на себе відповідальність, щоб усе це тут було?

— Я, — миттю озвалася Лаванда.