Матильда

Пані Транчбул тим часом узяла великий синій порцеляновий глечик і налила в склянку води. І раптом разом з водою в склянку шубовснув довгий і слизький тритон — плюсь!

Пані Транчбул заверещала й зіскочила зі стільця, наче під нею вибухла петарда. Тепер і діти побачили довжелезну, тонку, слизьку, схожу на ящірку істоту з жовтим черевцем, що корчилася й звивалася в склянці — і вони теж почали звиватися й підскакувати з криками:

— Що це таке? Ой, яка гидота! Це гадюка! Це крокодиленя! Це алігатор!

— Обережно, пані Транчбул! — попередила Лаванда. — Може, воно кусається!

Пані Транчбул, ця могутня велетка, стояла у своїх зелених бриджах і тряслася, мов желе. Особливо її розлютило те, що хтось так успішно змусив її підстрибнути й заверещати, тоді як вона пишалася своєю стійкістю. Директорка вирячилась на істоту, що звивалася й вигиналася в склянці. Цікаво, що їй досі ще не траплялося бачити тритона. Її знання природознавства були не дуже глибокі. Вона не мала найменшої гадки, що це за створіння. Хоч воно було неймовірно бридке. Директорка поволі сіла знову. Мала ще грізніший вигляд, ніж перед цим. У її маленьких чорних очицях жевріли вогники люті й ненависті.

— Матильдо! — гаркнула вона. — Встати!

— Хто, я? — здивувалася Матильда. — А що я зробила?

— Встати, мала паскудна тарганко!

— Та я ж нічого не зробила, пані Транчбул, чесне слово. Навіть ніколи не бачила цієї слизької потвори!

— Встати негайно, мала бридка личинко! Матильда неохоче встала.

Її парта була в другому ряду. Лаванда сиділа за нею ззаду, відчуваючи свою провину. Вона не хотіла, щоб приятелька мала неприємності. Та з іншого боку, зізнаватися в заподіяному не збиралася.

— Ти підла, огидна, потворна, паскудна мала худоба! — кричала Транчбул. — Тобі не місце в моїй школі! Ти повинна сидіти за ґратами! Я з ганьбою викину тебе зі школи! Я зроблю так, що старости гнатимуть тебе по коридору й виштовхуватимуть з дверей хокейними ключками! Я звелю, щоб учителі відіслали тебе додому в супроводі озброєних вартових! А тоді уважно простежу, щоб тебе запроторили років на сорок у колонію для малолітніх злочинців!

Пані Транчбул так розлютилася, що її обличчя стало гаряче, мов окріп, а на губах виступили пухирці піни. Та не тільки вона одна перегрілася. Матильда теж почала закипати. Вона не заперечувала б, якби її звинуватили в тому, що вона справді зробила. Це було б принаймні справедливо. Проте вона не розуміла, чому їй нав’язують злочин, що його вона й не думала чинити. Вона не мала найменшого стосунку до цієї потвори в склянці. «Їй-богу, — подумала дівчинка, — я не дозволю цій мерзенній тітці приписувати мені таке!»

— Я цього не робила! — верескнула вона.

— Ще й як робила! — заревіла у відповідь Транчбул. — Нікому іншому таке і в голову не прийшло б! Твій батько недарма мене попереджував!

Директорка, здається, цілком утратила самовладання. Вона репетувала, наче маньячка.

— Школа для тебе закінчилася, панянко! — горлала вона. — І не тільки школа! Я особисто подбаю, щоб тебе запроторили в таке місце, де й ворони не літають! Щоб ти більше світу білого не побачила!

— Я ж вам кажу: я цього не робила! — закричала Матильда. — Я ніколи в житті не бачила такої тварини!

— Ти кинула мені у воду... е-е... е-е... крокодила! — зарепетувала у відповідь Транчбул. — У цілому світі не існує гіршого злочину проти директорки! Ану сядь і щоб я не чула ні слова! Сядь негайно!

— Та кажу ж вам... — не вгавала Матильда, відмовляючись сідати.

— А я тобі кажу — заткнися! — заревіла директорка. — Якщо негайно не замовкнеш і не сядеш на місце, то я зніму ремінь і відлупцюю тебе пряжкою!

Матильда поволі сіла. Яка ницість! Яка несправедливість! Як її сміють лаяти за те, чого вона не робила!

Матильда відчувала, як її охоплює лють... ще дужче... і ще... від люті вона вже готова була вибухнути.

Тритон і далі звивався у високій склянці з водою. Йому там було страшенно незручно. У склянці було тісно. Матильда люто дивилася на директорку. Як вона її ненавиділа! Люто зиркнула й на склянку з тритоном. Їй захотілося підійти, схопити склянку й вилити її разом з тритоном директорці на голову. Вона аж затремтіла від думки, що зробить з нею Транчбул, якщо вона таке утне.

Транчбул сиділа за вчительським столом, перелякано й водночас заворожено дивлячись на тритона, що звивався в склянці. Матильдин погляд так само був прикутий до склянки. І ось помаленьку Матильду почало охоплювати неймовірне й дуже особливе відчуття. Це відчуття було зосереджене здебільшого в очах. Неначе там накопичувався електричний заряд. Очі наливалися могуттю, потужна сила йшла з їхньої глибини. Та було ще й інше відчуття, цілком відмінне, якого вона не могла збагнути. Неначе спалахи блискавки. Неначе з очей вилітали малесенькі блискавки. Очі ставали гарячі, ніби в них закипала потужна енергія. Це було дивовижне відчуття. Матильда не зводила очей зі склянки, і ця енергія наповнювала очі, міцнішала й міцнішала, і відчувалося, ніби мільйони малесеньких невидимих рученят з долоньками вилітали з її очей прямісінько до склянки, на яку вона дивилася.

— Падай! — прошепотіла Матильда. — Вилий усе! Вона побачила, як захиталася склянка. Як відхилилася назад на частку сантиметра, а тоді знову вирівнялася. Матильда й далі тиснула на неї мільйонами невидимих крихітних рученят з долоньками, що вилітали з очей, відчуваючи потужну енергію, що спалахувала в двох маленьких чорних цяточках у самому центрі зіниць.

— Падай! — прошепотіла вона знову. — Вилий усе!

Склянка знову захиталася. Матильда ще більше напружилася, прагнучи, щоб очі виділяли ще потужнішу енергію. І тоді, дуже-дуже повільно, так повільно, що важко було й побачити, склянка почала відхилятися назад — усе далі й далі назад, і вже ледь утримувала рівновагу. Так вона похиталася ще кілька секунд і нарешті перекинулася й упала, голосно дзенькнувши, на стіл. Вода і в’юнкий тритон хлюпнули прямісінько на велетенські груди пані Транчбул. Директорка заверещала так, що в будинку затряслися шибки, й ось уже вдруге за п’ять хвилин зірвалася зі стільця, мов ракета. Тритон відчайдушно вчепився кігтиками за бавовняний балахон у районі грудей. Директорка зиркнула вниз, побачила його, заревіла ще голосніше й помахом руки метнула тваринку через увесь клас. Та впала на підлогу за Лавандиною партою, і Лаванда блискавично нахилилася, схопила її й запхнула знову в пенал. Тритон, вирішила вона, може ще пригодитися.

Пані Транчбул, обличчя якої нагадувало розварену шинку, стояла перед класом, трясучись від люті. Її масивні груди важко колихалися, на них розпливлася темна й вогка пляма від води, що просякла, мабуть, до самої шкіри.

— Хто це зробив? — заревіла вона. — Ану! Зізнайся! Виходь сюди! Тепер не викрутишся!

Хто встругнув цю брудну штуку? Хто перекинув склянку?

Усі мовчали. У класі було тихо, як у могилі.

— Матильдо! — загорлала вона. — Це ти! Я знаю, що це ти!

Матильда мовчки сиділа в другому ряду. Її оповило дивне відчуття спокою та впевненості. Несподівано дівчинка усвідомила, що не боїться нікого в світі. Силою одного свого погляду вона примусила склянку з водою перекинутися й вилитися на жахливу директорку, а той, хто здатний на таке, здатний на що завгодно.

— Говори, бридка чирячко! — гриміла Транчбул. — Зізнайся, що це ти зробила!

Матильда подивилася просто в грізні очі розлюченої велетки й сказала з незворушним спокоєм:

— Пані Транчбул, від початку уроку я не сходила з місця. Більше мені нічого казати.

Зненацька її підтримав увесь клас.

— Вона й не ворухнулася! — кричали учні. — Матильда сиділа на місці! Ніхто не ворушився! Ви, мабуть, самі перекинули склянку!