Балакучий згорток

— Мадам Гортензія зупинилася біля стрілки:

— Будь ласка, зійдіть і переведіть стрілку, — пропихкала вона. — Нам потрібен лівий тунель.

Пітер із Саймоном злізли і разом, бо перемикач був дуже тугий, перемкнули його. А потім знову повернулись на потяг, і Мадам Гортензія рушила, повільно, порипуючи, проїхала стрілку та знову почала набирати швидкість.

Тунель дедалі ближчав, більшав і більшав, ніби якийсь велет позіхав, роззявляючи пащу, і Пенелопа — не з остраху, а просто через надмір емоцій — узяла Пітера і Саймона за руки. А тоді — шух-х-х! — вони пірнули в тунель, і Мадам Гортензія налякала всіх двома пронизливими гудками.

— Гей, — насварився Папуга, — ти чого?

— Це спеціально для летючих мишей, — відповіла Мадам Гортензія. — Вони тут висять, бідолашні, під склепінням і можуть задихнутися, якщо їх не попередити.

Їхати тунелем було дуже моторошно, бо трішки світла давала тільки топка Мадам Гортензії, кволий відблиск падав на склепіння, з якого, ніби вістря списів, звисали сталактити, а по них скапувала вода.

Незабаром Мадам Гортензія пронизливо свиснула.

— Будь ласка, тисніть гальма, тільки поволі! — гукнула вона. — Ми приїхали.

Пітер і Саймон повільно загальмували, і маленький потяг, хрипкувато відсапуючись і пихкаючи, зупинився в клубах пари.

— Міфологія! Кінцева зупинка! Всі виходимо! — закричав Папуга, і голос його луною відбився в тунелі — раз і ще раз.

— Неприємне, вогке місце, — поскаржилась Дульчібелла. — Тобі треба було вдягти плащ. Якщо застудишся — нарікай на себе.

Вони вилізли з вагончика, забрали свої речі та клітку з Папугою, а тоді обступили Мадам Гортензію і почали з нею прощатися.

— Для мене ви найкраща у світі, — сказала Пенелопа, — і це була просто розкішна подорож. Дуже вам дякую.

— Нема за що, донечко, — відмовила на це Мадам Гортензія. — Це показало вам, що хоч ми й старі, але все-таки ще на щось здатні, нест-се па?

— Мадам Гортензіє, бути вашим машиністом — це для мене велика честь, — мовив Пітер.

— Великий привілей і велика честь, Мадам, — додав Саймон.

— Ви керували мною дуже добре, — відповіла Мадам Гортензія, — справді, дуже добре.

— Гортензіє, — сказав Папуга, — я сам, мої друзі та вся Міфологія глибоко вдячні тобі. Ми ніколи тебе не забудемо.

— Любий Папуже, — сказала Мадам Гортензія, — ти ж знаєш, що для тебе я готова зробити що завгодно і коли завгодно.

— А ти сама зумієш повернутись назад? — запитав Папуга.

— Так, мон браве, я зумію, — як там у вас кажуть? — скотитися вниз. Ну, а ви знайдете дорогу? Це трохи далі тунелем, ліворуч, приблизно п’ятнадцять метрів.

— Гаразд, — сказав Папуга, — то ми пішли. Бувай, Гортензіє, і спасибі тобі ще раз.

— До зустрічі, мон Папуже, бон чен, бажаю успіху, — мадам Гортензія розчулено зітхнула і випустила пару.

Діти засвітили ліхтарики та пройшли вниз тунелем приблизно футів сто п’ятдесят.

— Це тут, — раптом сказав Папуга. — Ось він, вхід у Міфологію.

Діти посвітили ліхтариками й побачили в кам’яній стіні тунелю розколину в три фути завширшки і шість заввишки, схожу на вузькі церковні ворітця.

— Це прикордонний пост, — пояснив їм Папуга. — Ще п’ять хвилин ходу, і ми в Міфології.

Тунель був дуже вузький, тому їм довелося просуватись вервечкою по одному. Пітер ішов перший, із ліхтариком і кліткою в руках. Наступною йшла Пенелопа з Папугою на плечі. Вона несла їжу, аптечку і зброю. Останнім був Саймон. Він тягнув човен.

— Ідіть трошки тихіше, — хрипкувато прошепотів Папуга. — Василіски вельми легковажні істоти, тому я, звичайно, дуже сумніваюся, але все-таки вони могли виставити варту, щоб бути впевненими, що я не повернусь.

Вони зайшли за ріг, і Пітер так раптово зупинився, що Саймон із Пенелопою наштовхнулись одне на одного.

— Що сталось? — запитала Пенелопа.

— Т-с-с-с, — прошепотів Пітер, — там, попереду, світло.

— Дайте-но мені глянути, — Папуга перелетів на плече до Пітера.

Усі затамували подих, поки Папуга вдивлявся в далечінь.

— Ні, все нормально, це не світло. Це вхід, — нарешті сказав він. — Просто ми бачимо світанок.

— Світанок? — запитав Пітер. — Папуго, ти впевнений? Це ж усе-таки пів на другу ночі. Ще надто рано для світанку.

— Це у звичайному світі рано, — відповів Папуга. — А тут, у Міфології, вранішня зоря горить цілий день. Тільки ночами — ні.

— Що ти таке кажеш? Світає цілими днями? — перепитала Пенелопа.

— Ну, — почав Папуга, — коли Г. Г. учився на чарівника, то мав звичку вставати на світанні й невдовзі відкрив для себе, що це найкраща пора дня: все таке свіже та спокійне — і барви, й світ довкола, такий яскравий після доброго нічного сну. Тому, коли він створював Міфологію, то вирішив, що тут буде світати весь час, крім восьми нічних годин. Зараз самі побачите, про що я кажу.

Урешті-решт вони вийшли з тунелю і зупинилися, засліплені видовищем, що відкрилося перед їхніми очима. Небо (чи те, що мало б бути небом) було лагідного жовтаво-зеленого кольору і подекуди мінилося ніжно-блакитним. По ньому пливли купки маленьких, пухкеньких, затишних хмаринок, жовтавих, білих і блідо-рожевих. Сонце (чи те, що створене було як сонце) нерухомо висіло просто над обрієм і кидало довкола дивовижне, тонке мереживо золотих промінців. Поблизу маленький рожевуватий струмочок спливав з теракотово-червоних скель каскадами казкових водограїв. І кожен водограй падав у глибокий тихий ставочок, повний лінивих синіх риб із багряними плавцями і хвостами. Трава, на якій вони стояли, була оксамитово-пурпурова, як верес, ніжна, пружна, і здавалося, ніби щойно скошена. Вона була всіяна барвистими квітами, і їхні пелюстки, здавалось, зроблені зі скла, а поміж квітів то тут, то там виднілися грибочки яскравого лимонно-жовтого кольору, поцятковані чорним. Далі долину перетинав ліс, у якому росли дерева з великим блакитним листям і стовбурами шоколадного кольору, які здаля видавалися вузлуватими і нерівними. Далеко-далеко на обрії, майже сховане у вранішній імлі, щось виблискувало та мерехтіло в променях світанку, й діти здогадались, що це воно — те велике внутрішнє море, про яке їм розповідав Папуга.

— О, яка краса! — видихнула Пенелопа. — Я такого не бачила навіть у снах!

— Погляньте, які барви, — сказав Саймон. — Просто фантастика, правда?

— А небо, — сказав Пітер, — таке враження, ніби ці хмарки хтось порозставляв власноруч.

— Так і є, — сказав Папуга, — їх переміщують п’ять разів на день, щоб вони нам не встигли набриднути. Ще тут у нас є чотири різні заходи сонця, по одному в кожному куті, тож ті, кому подобається червоний захід сонця, дивляться в один бік, а ті, кому лимонний, чи жовтий, чи зелений, — в інші боки. Це дуже зручно.

— Мені здається, що Міфологія неймовірно прекрасна, — сказала Пенелопа. — Не дивно, що ви цінуєте свою країну і так пишаєтесь нею.

— Так, так, — ніяково підтвердив Папуга. — Знаєте, я живу тут дуже давно. Я вже ніби приріс до цієї землі. Тому я не хочу, щоб ці жахливі василіски отримали владу над нею.

— Так, правильно, — сказав Пітер, — і чим швидше ми їх здолаємо, тим краще. Що нам далі робити, Папуго?

— Ну, — замислено промовив той, — якщо ми підемо за течією струмка вниз, то дійдемо до головної річки й там зможемо спустити на воду човен. Тоді, якщо пам’ять мені не зраджує — мене вбити мало за те, що я не взяв карти, — ми попливемо тією річкою, за течією, через Долину Феніксів, до Гір Місячних Телят і Лук Єдинорогів. А звідти вже зовсім близько до Кришталевих Печер, буквально кілька хвилин пішки. Але я мушу вас попередити, що там, в Долині Феніксів, на нас чекає зо двоє дуже небезпечних порогів, і я не знаю, як їх оминути. Сподіваюся, ви вправно керуєте цим човном?

— Усе буде гаразд, — запевнив Пітер.

— Маю надію, що все буде гаразд, — додав: Саймон. — Гадаю, якщо ми обидва будемо веслувати, то зуміємо проскочити.

— Тоді ходімо, — сказав Папуга, — тримаймося якнайближче до дерев. Ану як поблизу є василіски! І якщо ви їх зустрінете, то пам’ятайте: вони можуть вивергати полум’я на відстань до восьми футів.