Балакучий згорток

Джеральд Даррелл

Балакучий згорток

Люба Дейрдре!

Ось обіцяна книжка, — маю надію, що вона стане тобі до вподоби.

За наступної нашої зустрічі дарма питати в мене, чи все в книжці правда, — я присягнув, що збережу таємницю. Але ось тобі кілька натяків.

Наприклад, можу тебе запевнити, що індійський кузен Папуги — істота абсолютно реальна і не лише роз’їжджав на ролс-ройсі, а й насправді мав міжнародний паспорт. Якщо тобі колись доведеться відвідати Грецію, ти знайдеш мадам Гортензію на її помості, точнісінько, як я описав, і зможеш проїхатися долиною до самого входу в Міфологію. І нарешті якщо ти зазирнеш в книжку Едуарда Топсела під назвою «Історія чотириногих», ти прочитаєш там, що горностаї справді були засобом проти василісків.

А якщо так, то як ти можеш сумніватися в іншому?

Твій хрещений Джеррі

Розділ І

Балакучий згорток

Саймон і Пітер прилетіли в Афіни, у гості до своєї двоюрідної сестри Пенелопи. Двері літака відчинились, і в обличчя їм хлюпнула хвиля гарячого, мов з печі, повітря, і такого яскравого сонячного проміння, що вони мимоволі примружились. Після вічно похмурої і дощової англійської погоди, до якої вони звикли, це була просто фантастика, і хлопчаки, розморені та засліплені, мружились, мов коти на полум’я, дослухаючись до розкотистого гортанного звучання грецької мови, що заполонила все довкола.

Дядько Генрі на перший погляд справляв грізне враження: це був здоровенний чоловік, схожий на великого брунатного орла, з гачкуватим носом, гривою сивого волосся і непропорційно великими руками, якими він розмахував без упину. Аж дивно, що такий непривабливий чоловік міг бути батьком такої гарненької дівчинки, як Пенелопа, — такої стрункої, з такими великими зеленими очима і каштановими косами.

— Ага, — сказав дядечко Генрі, суворо зиркаючи на них. — От ви й приїхали! Ну-ну. Радий вас бачити. Радий бачити вас уже не такими огидними, як тоді, коли ми зустрічалися востаннє — відразу після вашого народження. Тоді ви були ніби двоє білих мишенят: такі самі рожеві та бридкі.

— Тату, — втрутилася Пенелопа, — який же ти грубіян!

— Грубіян? Я не грубіян, — відрубав дядечко Генрі, — я просто розповідаю.

— А це ваш багаж? — поцікавилась Пенелопа.

— Так, — відповів Пітер. — Оті дві валізи і човен.

— Човен? — здивувався дядечко Генрі. — Який ще човен?

— Надувний, — пояснив Саймон. — Нам його тато подарував.

— Яка зручна і потрібна річ! — вигукнув дядечко Генрі. — Дуже добре, що ви його прихопили.

Хлопчики зашарілися від радості й вирішили, що, можливо, дядечко Генрі не такий уже й сердитий, як спершу здалося. Відтак вони взяли свої речі, завантажили їх у багажник великого відкритого автомобіля дядечка Генрі та рушили вперед, опромінені сонцем, а довколишній ландшафт невдовзі поцяткували сріблясті маслинові дерева і темно-зелені кипариси, стрункі, мов списи, під блакитним небом.

Вілла дядечка Генрі — велика безладна будівля, — розляглася на кручі над синім морем, її широкі веранди були затінені кущами винограду, з-поміж листя звисали величезні грона — хлопці ніколи в житті не бачили таких. Стіни дому були білі, вікна затуляли величезні зелені жалюзі. Коли жалюзі опускалися, у кімнатах ставало прохолодно, тьмяно і зеленаво, ніби в акваріумі. Хлопчикам відвели простору кімнату з кахляною підлогою і так званим «французьким вікном» — до самої підлоги — що виходило просто на обплетену виноградом веранду.

— Ого! — поцінував Пітер. — Тепер я зможу щодня до сніданку зривати цілі кетяги винограду.

— Тут у саду ростуть ще апельсини, і мандарини, й інжир, — додала Пенелопа, — а ще кавуни, абрикоси і груші.

Дівчинка сиділа на ліжку і спостерігала, як гості розпаковують речі.

— Я ніяк не можу повірити, що ми вже справді тут, — сказав Саймон.

— Я теж, — погодився Пітер. — От тільки спека: раз така спека, значить, ми справді тут.

Пенелопа засміялася:

— Але буде ще гарячіше, ніж тепер.

— Скупатися — ось що нам потрібно, — відгукнувся Пітер.

— Я саме про це подумала: добре було б поплавати сьогодні пополудні, — сказала Пенелопа. — Після обіду. Тут зовсім поруч є величезний пляж, вода там тепла — найкраще місце, щоб поплавати.

— Можна буде спустити на воду човен, — сказав Саймон.

— Супер! — відгукнувся Пітер. — І вирушити на ньому в плавання, на пошуки пригод.

Після обіду трійко дітей переодяглися в купальні костюми, взяли човен з помпою і потягли його вниз кам’янистим схилом пагорба, серед тонких пахощів чебрецю і мирту, — туди, де навсібіч, скільки бачить око, простягся величезний білий пляж. Блакитні води були такі тихі, як води озера, й такі прозорі, як скло. Напомпувати човен виявилося нелегкою справою: діти між тим робили перерву та пірнали у морську прохолоду. Але врешті-решт човен напомпували, і тепер він непевно погойдувався на мілководді, ніби пухнаста блакитна хмаринка. Діти видряпалися на борт, прихопивши з собою найнеобхідніші для подорожі речі, які вони мусили-таки взяти через наполягання Пенелопи: велику пляжну парасолю і сумку з пляшками лимонаду. Саймон і Пітер сіли на весла, а Пенелопа за кермо — і так вони відчалили. Сонце палило нещадно, а з берега, з маслинових дерев, долинала невиразна музика цикад. Діти пропливли приблизно чверть милі, коли хлопці поклали весла і витерли піт з облич.

— Нічого собі, жарка робота! — промовив Пітер.

— Угу, — погодився Саймон. — Я просто плавлюся.

— Здається, ми вже далеченько запливли, — поспішила підтримати хлопців Пенелопа. — Все-таки це ваш перший день тут, та ще й за такої спеки. Може, нам би десь тут зупинитися перепочити?

Саймон зиркнув через плече. За кількасот ярдів від них над водою виступала довга полога піщана коса, утворюючи невеличку бухту.

— Ну, як вона вам? — запитав він. — Може, тут, на косі, й пристанемо?

Вони зайшли на веслах у бухточку, кинули якір на мілині, потім встановили парасолю (латка тіні від неї була завбільшки з добрячий гриб), а Пенелопа відкоркувала три пляшки лимонаду.

Вдячні навіть за той клаптик затінку, діти полягали під парасолею і пожадливо дудлили лимонад. Запаморочені спекою, знесилені веслуванням хлопчаки поснули, поклавши руки під голови. Пенелопа зробила останній ковток, трохи подрімала і вирішила піднятися на піщану дюну — поглянути, що там, на тому боці. Пісок аж пашів на сонці й ступати по ньому було важко, але дівчинка дісталася-таки до вершечка дюни і побачила, що пляж простягається далеко, ген до обрію — так їй здалося, — але вдалині від спеки здіймалося марево, і виразно розгледіти що-небудь було ніяк. Дівчинка вже збиралася повертатися назад, під гостинний затінок парасолі, аж раптом щось привернуло її увагу.

Спершу їй здалося, що це уламок дерева, але воно було надто грубе й зовсім без гілок. Невідомий предмет легенько погойдувався на хвилях від подуву лагідного бризу, поступово наближуючись до берега — там, унизу, якраз у Пенелопи під ногами — аж дівчинка розгледіла у ньому великий брунатний паперовий згорток, перев’язаний пурпуровою шворкою. Він прибився до берега, і щойно дівчинка зібралася спуститися з дюни і роздивитися його зблизька — пакунок заговорив.

— Егей! — вигукнув згорток рипучим голосом. — Земля, еге-гей! Їй-Богу, нарешті. Вся ця хитавиця — гойда-да, гойда-да — вкрай небажана для моїх нутрощів.

Пенелопа спантеличено витріщилася на пакунок. Це було не що інше як звичайнісінький здоровецький коричневий паперовий згорток, перев’язаний пурпуровою мотузкою, розміром приблизно три фути заввишки і два завширшки. Це було щось на зразок старовинного вулика.

— Морська хвороба — це просто мука, — провадив далі згорток. — Моя прабабуся так страждала від неї, що її частенько нудило навіть коли вона приймала ванну.