Джованi Трапатонi

— Згоден, — знічено погодивсь Макс.

— Ну, то й добре, — задоволено всміхнувся ворон. — Родмане! Родмане!

— Слухаю вас, повелителю, — вигукнув Родман, миттю вискочивши сходами на другий поверх.

— Милий, негайно кинь цю мазню у камін, — ніжним тоном наказав ворон та, стомлено оправивши крила, що були складені за спиною, неквапливо покрокував до кабінету. — Як перетвориться все у попіл, одразу подаси нам молочко!

— Буде зроблено, о наймудріший! — захоплено промовив Родман та, зірвавши зі стіни картини, старанно потягнув їх до каміна.

Перед самим кабінетом пан Гай обігнав ворона і чемно відчинив перед ним двері.

— Дякую, друже, — ввічливо промовив ворон та, пройшовши до кабінету найбагатшої люди світу, зручно вмостився у його крісло. — Сідай, Максимку, — по-хазяйськи запропонував він власнику кабінету. — О! А у тебе, я дивлюсь, і немає на що сісти? — здивовано прошепотів ворон, оглянувши велетенський кабінет, у якому, окрім крісла господаря, не було ані дивана, ані стільця, ані табуретки.

— Не хвилюйтесь, я постою, — заспокоїв розгубленого ворона Макс та, підійшовши до каміна, підкинув у багаття трохи дров.

— Мені приємно, — по-батьківськи лагідно пробасив ворон, — що ти навіть цю свою дитячу мрію — мати по каміну в кожній кімнаті — реалізував.

— Так, — задумливо погодився пан Гай. — У моєму палаці камін є у кожній із кімнат… У вас прекрасна пам’ять.

— Можливо, — свердлячи поглядом Макса, відповів ворон. — Як сім’я, Максимку? Як діти? Всі живі-здорові?

— Так, все гаразд… І сім’я, і діти… Барбара все клопочеться з малою. Лада сьогодні повернулася в Лондон. Канікули, на жаль, скінчилися… Тож треба вчитись далі.

— Максе, ти дійсно не знаєш, що твоя донька так і не повернулась до Лондона? Чи просто за дзьоба мене водиш?

— Як це не повернулась? — здивовано пробелькотів пан Гай. — Це просто неможливо. Вона сама сьогодні зранку замовила літак… Якщо не помиляюсь — на сімнадцяту годину…

— Помиляєшся… — перебив його ворон. — Ти помиляєшся, мій милий, — ще раз повторив він, ледь стримуючи роздратування.

— Мої накази виконуються завжди і одразу, — впевнено промовив Макс. — Хоча… — вже вагаючись, прошепотів він, — я дійсно сьогодні вперше це не проконтролював… Я зараз негайно у Родмана все з’ясую.

— Не треба! — знову увірвав його ворон.

— Родман завжди опікується питаннями її прильоту і відльоту. Зараз ми з’ясуємо це непорозуміння…

— Я сказав не треба! — вибухнувши, заверещав ворон на спантеличеного пана Гая. Але, миттєво опанувавши свій бурхливий гнів, одразу лагідно додав: — Не треба даремно витрачати час. Його і так у нас обмаль.

— Просто… Просто мені самому вже цікаво, як таке могло статись, — знічено пробелькотів Макс Гай. — Опівдні мене повідомили про ваш візит… І я… Я якось випустив усю решту питань із поля зору…

— Я це чудово розумію, милий… Через що і не гніваюсь на тебе… Ти був надто стурбований моїм візитом.

— Ну, я навіть не знаю… — прошепотів Макс, знервовано підшукуючи, як саме і що йому відповісти на цю правду.

— Як її навчання? — милосердно перевів тему розмови ворон.

— Що? — перепитав Макс Гай, ще й досі не отямившись.

— Я питаю, як вона вчиться? — ніжним тембром повторив ворон своє запитання.

— Хто, вона?

— Твоя донька — Лада.

— A-а, Лада… — пробелькотів пан Гай. — Лада — добре… У неї все прекрасно… Вона — відмінниця, і взагалі… — незв’язно пояснив він.

Ворон стомлено скривився і, розмірковуючи про щось, заглибився у себе. Зависло довге незручне мовчання. Макс кинув погляд на годинник. І здивовано відзначив, що його серце б’ється утричі швидше за секундну годинникову стрілку.

Зненацька ворон полегшено зітхнув та прошепотів ледь чутно:

— Тут, зрештою, є і моя вина… Треба буде підказати директору коледжу, містерові Честерону, аби він ввів щомісячні батьківські збори. Звичайні батьківські збори, які проводять у звичайних школах. Це неабияк допоможе процесу виховання.

— А що сталося? — чи то здивовано, чи то перелякано нерішуче запитав пан Гай. — У Гранд-коледжу якісь проблеми?

— Милий, ти мене дивуєш… — відповів ворон, буравлячи своїм важким поглядом співрозмовника. — Людина, що легко може прорахувати у фінансах триста кроків уперед, не бачить того, що відбувається під її власним носом! І це у таких примітивних питаннях, як то його власні родинні справи! Любий мій, треба більше уваги приділяти вихованню діточок. Це — наше майбутнє.

— Ви хочете сказати, що моя донька має якісь проблеми із навчанням? — затинаючись, спантеличено прошепотів пан Гай.

— Діти занадто безпосередні, аби усвідомлювати, мають вони проблеми чи не мають, — льодяним тоном пояснив ворон. — Милий, Гранд-коледжа має трьох недоумків, які украй складно піддаються вихованню… Махмуд, Маріуш і цей німець… Як його, у біса? — пригадуючи, кривився він. — А, згадав — Томас! Тож Махмуд, Маріуш та Томас… Троє калік, що не мають жодних перспектив! І саме з ними! Із цими безперспективними тварюками злигалась твоя люба донька! Про що це говорить, любий мій?

— Звідки ви так обізнані у цих питаннях? — вкрай здивовано запитав пан Гай. — Невже у вас вистачає часу на такі дрібнички?

— Ціле складається із дрібничок, — відповів ворон та, стомлено зітхнувши, запитав: — Із чого складається океан?

— Який океан? — розгублено перепитав пан Гай.

— Індійський, — незадоволено вигукнув ворон, — Атлантичний, Тихий, будь-який! Що утворює океан?

— Вода…

— Не вода, а крапельки води! Дрібні краплинки складаються докупи і перетворюються в неосяжний океан! Ціле завжди набуває кольору дрібничок. Бо воно складене із них! Твоя дрібничкова неувага до виховання власної дочки призвела до великої незручності… І змусила мене перенести мій щорічний бал… Твоя донька, любий, укупі з твоєю тещею за день спромоглися причинити мені більше проблем, ніж усі царі світу цього за ціле століття. Безпосередні та наївні завжди приносять мені клопіт…

— Я нічогісінько не розумію, — знічено прошепотів Макс Гай.

— Не розумієш, бо не знаєш! — грубо увірвав його ворон.

— Ви говорите просто неможливі речі… Я просто не уявляю, яким чином моя Лада могла нашкодити вашим планам? Про тещу взагалі не може йти мова, бо вона на Кіліманджаро… Із сьогоднішнього дня її просто не існує. Скоріш за все, вам надали якусь невірну інформацію. І саме вона, ця невірна інформація, призводить до таких жахливих непорозумінь… Я хочу ще раз підкреслити та наголосити, що ті неймовірні речі, про які ви говорили, є просто неможливі…

— Немає нічого більш можливого за неможливі речі, — знову увірвав його виправдання ворон. — Але, зрештою, милий, це вже — неважливо. Я списую усі твої провини на хвилювання, пов’язані з моїм сьогоднішнім візитом… — ласкаво промовив він та, буравлячи його своїм чорним, прискіпливим поглядом, додав. — Я сподіваюся, тобі відома ціль мого візиту?

— Я… Я навіть не знаю… — затараторив пан Гай, відчайдушно намагаючись приховати своє схвилювання. — Скажу чесно; я здивований. Мені, звичайно, вкрай приємно бачити вас в гостях… Це, безумовно, — велика честь для мене… Але, говорячи по-правді — а з вами неможливо говорити у якийсь інший спосіб — я дійсно таки здивований із вашого візиту… Приємно здивований, — виправився він, затинаючись від хвилювання. — Я думав, ми зустрінемося, як завжди… На вашому Львівському щорічному балу…

— Максимку, — по-батьківськи прошепотів ворон, — здивований ти був чотирнадцять років тому — під час нашого знайомства. А зараз, любий мій, ти не здивований… Ти розчавлений.

— Ну… Ну, я не знаю, — знічено пробелькотів пан Гай. — У мене, певно, щось із тиском…

— Так, тиск у тебе зараз дійсно позахмарний. Пульс теж неймовірний — 327 ударів на хвилину. Таке твоє хвилювання мені тільки шкодить. Тож негайно перейдемо до справи… Милий мій, — мовив ворон, по-діловому склавши крила на животі, — ти знаєш, я ніколи не турбував тебе через дрібнички. Я завжди прискіпливо дотримувався нашої угоди…