Джованi Трапатонi

— Я знаю, що Замора може мати будь-чию подобу… Він навіть прищиком прикинутися може… Звичайним прищиком, таким-он, як на дзьобі в Урсуляка. Усе залежить від його бажання та намірів… Імператор ДДТ та його права рука Замора можуть усе… Навіть таке, що ніхто не може… — знічено повторив Тоні та заридав іще дужче.

— Все ясно, — сердито підсумувала пані Ганна. — Можеш далі не розповідати. Бо мене зараз просто тіпати почне від цього безглуздя!

— Ба, трохи спокійніше, — увірвала її Лада. — Зважай все-таки, що він хотів як найкраще.

— Та ну його! — буркнула сердито баба Ганя. — Хотів він як найкраще… Не треба як найкраще, а треба — як правильно! Так твій батько любить говорити? Чи як?

— Так-так… — відповіла Лада та, підійшовши до ридаючого Тоні, ніжно погладила його по голівці. — Ну все, все… Щось придумається, Тоні.

— А мені навіть подобається такий розвиток подій, — упевненим голосом зазначила пані Лана.

— І мені! — одразу підтримала подругу пані Дана. — Згадайте, як професор Тарасюк говорив нам колись: немає безвихідних ситуацій, є лишень нові можливості!

— Правильно, Даночко! — погодилась із подругою пані Лана. — А пригадайте, як друг Тарасюка, Панасюк, зазначив у своїй промові, присвяченій Дню Перемоги, головне — ніколи не здаватись. Борітесь — і поборете!

— Це правда… Тарасюк та Панасюк — чолов’яги з досвідом, мудрі люди, з ними сперечатися марно, — підсумувала баба Ганя. — Ладусю, котра там уже година?

— За п'ятнадцять дванадцята, — мимохідь відповіла Лада, заспокійливо гладячи по голівці геть зніченого Тоні.

— Через п’ятнадцять хвилин бал, а ми вовтузимося досі, — заметушившись, пробубоніла баба Ганя. — По конях, дівчатонька, бо часу обмаль! Ладо, швиденько зателефонуй до швидкої! Виклич лікарів до пані Марії! Лано, подивись, сонечко, як там вона!

— Дихання спокійне, рівне, — відповіла Лана, вимірюючи пульс пані Марії. — Пульс прекрасний! Виною усьому нерви, як і передбачалося… Стривай-стривай, Ганнусю! — спинила вона бабу Ганю, яка вже рушила до дверей. — Я не можу в спортивному костюмі з’явитися на бал! Як я буду танцювати менует?

— І я у цьому страхітті на бал не поїду! Треба переодягнутись! — підтримала Лану Дана.

— Ой, дівчатонька… Ну як це все невчасно! — зітхнула баба Ганя, розгубившись від таких вимог. — Давайте вже, швиденько! Дві хвилини вам на маскарад!

— Це не маскарад! — заперечила пані Лана.

— Це правила хорошого тону! — додала пані Дана, і вони вискочили до сусідньої кімнати.

— Даремно поспішаєте, — прошепотів пан Урсуляк, який і досі не міг відірвати погляду від свого дзеркального відображення. — Балу все одно не буде.

— Як це так, не буде? — шморгнувши дзьобом, розгублено запитав Бравісимо. — Такого бути аж ніяк не може.

— Та слухай ти його! — роздратовано буркнула до Тоні баба Ганя. — Воно ж брехло! Ця потвора просто фізично не може сказати ані слова правди! Його слухати — себе не поважати.

— Ну тож і я про це… — погоджуючись, закивав головою Тоні. — За двісті дев’яносто дев’ять років Великий Львівський Бал ще жодного разу не відмінявся! Не відмінявся, не переносився та не затримувався навіть на хвилинку! Рівно о дванадцятій, і не секундочкою пізніше, оркестр заграє першу частину «Марлезонського балету» — і бал розпочнеться… Я, звичайно, жодного разу не бачив це видовище на власні очі, але мені Джовані так розповідав… Він частенько споглядав це чудо. Хоч і через шпаринку, але на власні очі. Мальва спеціально таємно проводила його на бал, аби він бачив, як вона гарцює менуети із князями та графами… Хотіла, аби він ревнував її… Третя частина «Марлезонського балету» — це її коник… Вона такі па-де-де там виробляє, що французький вороновий король просто плаче!

— Від сміху плаче? — посміхнувшись, запитала Лада.

— Від захоплення, — по-діловому, зі знанням справи відповів Бравісимо та знову звернувся до Урсуляка. — Дивно, що такого мерзотника, як ти, не запросили на це дійство. На щорічному балу імператора ДДТ таких створінь паскудних — море. З’їжджаються з усієї Європи… А тебе, бач, цього разу не запросили… Видно, ти щось недопаскудив…

— Я допаскудив, — зневажливо передражнив Бравісимо пан Урсуляк. — І мене запросили. Але балу все одно не буде. Не буде, бо три години тому пан Макс Гай купив із потрухами газету «Нью-Йорк Таймс»… І тим самим збільшив свої активи ще на триста мільйонів. Таким чином, Макс Гай уже третю годину як вважається найбагатшою людиною у світі.

— Ну, не знаю — не знаю… — пробубоніла баба Ганя. — Може, мій зять і найбагатший у світі — це мені не відомо. Але те, що він найжадібніший — це цілком точно.

Лада стрімко рушила до зв’язаного Урсуляка. Роздратовано вхопила його за останню немічну пір’їну та висмикнула її.

— Якщо ти, потворо, ще хоч раз дозволиш собі пригадати ім’я мого батька — я тобі всі вуха повідриваю!

— У нього немає вух! — вигукнув Тоні Бравісимо, скривившись від пронизливого крику пана Урсуляка. — У нього незвичайні вуха — їх не можна відірвати!

— Я знайду, що йому відірвати! — безапеляційно зазначила Лада.

Вона схопила пугача за дзьоба, і пронизливе волання припинилося.

— Кажи! Швидко кажи, як зняти чари із сина пані Марії?! Як його розчарувати?!

— Мг! Мгу-у-у-у! — спробував щось мовити крізь стулений дзьоб переляканий Урсуляк.

— Не зрозуміла! — роздратовано викрикнула Лада. — Останній раз питаю, як зняти чари із Юрка?!

— Мг-е-е-е! Мга-а-а! Мгу-у! — зніяковіло тужився пугач, емоційно пояснюючи щось та безперестанно кліпаючи очима.

— Голосніше, я не чую!

— Ладо, та пусти ж йому дзьоба! — втрутилась бабця. — Інакше як же він тобі скаже? І взагалі, яка різниця, що воно пробелькоче — все одно, збреше!

— Із Юрка не можна зняти чари, — ридаючи, вигукнув пан Урсуляк. — Ви ставитись до всього, як до казки… Як до казки, в якій змінити можна все, що завгодно… А це не казка, це — життя!

— Воно просто фізично неспроможне казати правду, — підсумувала пані Ганна. — Воно би, може, і хотіло вже, із переляку, мовити якесь правдиве слово — але ж язик не повертається! Ну не знає воно, бідолашне, і не уявляє навіть, як це можна не брехати… Невже ти досі ще не розумієш, Ладусю?

— Після сьогоднішніх пригод я нічого вже не розумію, — знесилено мовила Лада та, закривши долонями обличчя, заридала.

— Ну, все-все, буде… — притуливши її до себе, ніжно мовила бабця. — Все владнається, ось побачиш… Все буде добре… Ну, не плач…

— Я… Я не плачу… — крізь сльози відповіла Лада. — Просто… Просто я втомилась… Чомусь на душі важко-важко… І якесь страшне передчуття крає серце…

— Активістки Львівського товариства «Ті, кому за 70» до балу готові! — щасливо сповістила вбрана у бальну сукню пані Лана та кокетливо замахала вишуканим віялом.

— Ну що, покружляємо у вальсі? — радісно запитала пані Дана, виробляючи з віялом такі віртуозні речі, які, певно, не може виробляти й сама англійська королева.

— Не знаю, дівчатонька, чи складеться із вальсами у нас, — зітхнула баба Ганя, — але залізне болеро я вам гарантую.

— Ганнусю, ти мене лякаєш, — посміхнувшись, мовила пані Лана.

— Ланусю, чесно кажучи, самій трохи лячно, — теж усміхнувшись, відповіла пані Ганна. — Але сподіватимемося, що все буде крем-брюле!

— Під’їхала швидка! — визирнувши у вікно, вигукнула Лада. — Треба вже рушати! За хвилину розпочнеться бал!

— Без паніки — ми встигаємо! — зазначила баба Ганя, шукаючи щось у шафі.

Знайшовши наволочку від подушки, вона підійшла до крісла, узяла лисого пана пугача та кинула його у наволочку.

— Урсуляка візьмемо із собою! — зав’язуючи наволочку, пробубоніла вона.

— Навіщо нам із ним тягатись? — скривившись, із огидою запитала пані Лана.

— Знадобиться! — зі знанням справи відповіла баба Ганя, і вони вийшли до під’їзду та побігли сходинками донизу.

— Стривайте, а мене забули! — налякано вигукнув Бравісимо та кинувся їх наздоганяти.

Розділ вісімнадцятий

Бой Гугль переляканими очима дивився на башту водокачки, із темних вікон якої валив чорний мутний дим.