Джованi Трапатонi

— Шосте, — флегматично виправив її пан Урсуляк, так і не відірвавши погляду від дзеркала.

— Шосте — це те, що він спілкується із такою потворою, як ти! — парирувала баба Ганя.

— Я уперше бачу пана Урсуляка ось так близько, — виправдовуючись, прошепотів Тоні. — Звичайно, що чув про нього я багато, але бачу його вперше.

Пані Ганна навіть не звернула уваги на слова Бравісимо. Вона упевнено та розлючено гнула далі:

— Збагніть! Ви лишень збагніть усі його вчинки! Вони ганебні та огидні, як їх не розглядай! Підступність, підлість, зрада! І це ще, дівчата, аж ніяк не все… Якби ви чули його заздрісні промови, які він виголошував сьогодні нам у «Лямпі», — вас би осінило! І після цього всього він повідомляє, що він, бачите, гепнувся нашою машиною у стовп та прозрів одразу! Збагнув, що далі жити так не можна! Усвідомив, бідолашний, усю свою нікчемну підлість та, бач, покаявся… Покаявся та кинувся мерщій виправляти все, що натворив… Ви вірите у це?!

— Я вірю… — прошепотіла пані Лана.

— І я вірю, — додала Лада.

— А я вагаюсь… Але дуже хочу вірити у це, — розгублено пробубоніла пані Дана.

— Я щось не збагну, ви що, жартуєте, дівчата? — зніяковіла баба Ганя. — Де хоча б якась логіка? Логіки ж, як не крути, — немає!

— Ганю, а що ти у логіку цю вчепилась? — перебила подругу пані Лана. — Не обов’язково, аби все було логічно.

— Тобто? — зовсім розгубившись, перепитала баба Ганя. — Як то так? Логіка неодмінно має бути! А її немає!

— Погоджуюсь, — мовила пані Дана. — Я теж логіки не дуже бачу… Але ж… Те, що ми не можемо її знайти, ще не означає, що її немає. Думаю, що логіка у діях Тоні, все ж таки, існує… Просто словами висловити її не можна — ось і все…

— Дівчата, — втрутилася пані Лана, — цей ворон намагався бути щирим. Принаймні, я повірила йому… А коли щось намагаєшся зробити щиро, то багато-що чомусь виходить нелогічно… Чому — не знаю… Але, зазвичай, так завжди: або логічно, або щиро.

— Лано, вибач, але це якась дурня, — ображено пробубоніла баба Ганя. — Ти говориш каламбурами.

В житті, на щастя, все куди простіше. Цей Бравісимо підлості чинив?

— Чинив, — погодилась пані Лана.

— Часто, за натхненням, чи так, раз у квартал?

— Часто, — ще спокійніше погодилась Лана. — Він чинив їх регулярно. Але хіба це унеможливлює прозріння? Згадай, як ти у школі хіхікала із мого зросту… При хлопцях, при усьому класі. Пам’ятаєш?

— Ну, ти згадала, — розгублено прошепотіла баба Ганя. — Шістдесят років уже минуло, а ти ще пам’ятаєш.

— Звичайно, пам’ятаю. Мене це хіхікання твоє так ранило тоді… Так боляче було — не передати… Найкраща подруга, і ось так, на тобі, при всіх хлопцях.

— Ланусю, я чинила некрасиво і огидно, — перебила подругу пані Ганна. — Але ж я іще коли вибачилась перед тобою? Із часом я усвідомила, що це було…

— Підло, — підказала Лана.

— Ну так, це дійсно було так, як ти сказала… Але я не збагну, навіщо про це згадувати? Шістдесят років тому я образила тебе… Тоді ж, шістдесят років тому, щиро вибачилась перед тобою, і ти пробачила мене. Після того ми вже шість десятиліть маємо непересічне, просто унікальне порозуміння.

— Більше того, ми найкращі подруги із тобою, — додала Лана.

— Ну так, — закивала головою баба Ганя. — Стривай, ти що, проводиш певні паралелі між мною і цим Бравісимо? Ну ти, Лано, вибач мені, і зараза, — ображено насупилась пані Ганна.

— Ганнусю, не ображайся, сонечко… Я іду лишень за логікою твоїх слів. Ти, хоч і шістдесят років тому, але чинила підло?

— Але я ж вибачилась!

— Так, ну все, дівчата, — досить! — сердито втрутилася пані Дана. — Ганю, ти ось даремно так… їй же Богу, даремно. Я вірю Тоні — і підтримую дівчат. Ти у меншості — здавайся.

— Добре, я здаюсь. Але маю останнє запитання до шановного Тоні Бравісимо.

— Ганнусю, ти вже замордувала цього бідолашного хлопця своїми запитаннями!

— Я не хлопець, я — парубок. Мені вже сто п’ять років. Для воронів — це парубочий вік, — несміливо зазначив Тоні.

— Тоні, лапочко, ось скажи мені… — повела баба Ганя, не звернувши уваги на його зауваження. — Якби тобі, ну припустимо, та ж пихата Мальва або ще хтось повідомив, що він спочатку вкрав сто тисяч ґудзиків — неймовірний скарб, за який у вас можна купити будь-яку посаду, та будь-що… — а потім передумав… Передумав і здав їх до канцелярії, як викуп за якусь невідому йому принцесу Маріам, яку він навіть жодного разу в житті не бачив. Ось якби тобі таке сказали, ти би особисто повірив цим словам?

— Ні, — чесно відповів Бравісимо та чомусь всміхнувся. — Я знав, я здогадувався, що ви можете не повірити мені… Тому і взяв у самого Замори офіційну довідку з печаткою.

— Не зрозуміла, — спантеличено прошепотіла пані Ганна. — Ти здав ґудзики та узяв офіційну довідку, що за принцесу Маріам внесено викуп?

— Так, — полегшено зітхнув Тоні, щасливий, що його зрештою зрозуміли. — Ось, будь ласка… — мовив він, діставши з-під крила охайно складений папірець. Тут-ось чорним по білому написано, що канцелярія прийняла викуп за принцесу Маріам у розмірі ста тисяч ґудзиків. Викуп внесено — Джовані Трапатоні. Ось, подивіться, яка красива печатка тут стоїть… — протягнув він папірець бабі Гані. — І підпис самого Замори — головного інквізитора… Так що сьогодні, під час балу, принцесу Маріам звільнять…

— Ніхто нікого не звільнить, — знову флегматично пробурмотів собі під ніс пан Урсуляк. Він замріяно повернув свого голівку та заходився роздивлятися, як його дзеркальне відображення виглядає у профіль. — Адже балу все одно не буде…

— Стривай-стривай, Тоні… — розгублено вигукнула баба Ганя, навіть не звернувши уваги на бурмотіння пана Урсуляка. — А ти… Ти читав, що написано у цій довідці?

— Ні… Я не вмію читати, — сором’язливо відповів Бравісимо та одразу трохи хвалькувато додав: — Цю довідку сам Замора виписав у моїй присутності.

— Лапочко, — перебила його вихваляння пані Ганна, — тут написано, що принцесам Маріам — клишонога курка… І немає жодного словечка про її викуп.

— Що? — стрепенувся Тоні. — Що ви сказали?

— Ось, читаю дослівно, — відповіла баба Ганя, окинувши багатозначним поглядом усіх присутніх. — «Я, кажан Гугль, категорично стверджую та заявляю… Ворони — гидотні падлюки та нікчеми. Принцеса Маріам — клишонога курка та лайно…»

— А Трапатоні?! — затинаючись, втрутився Тоні. — Там… Там є слова «Джовані Трапатоні»! Я пам’ятаю… Я знаю, як виглядають літери у цьому слові… Джовані при мені вчився розписуватись… Він мільйон разів писав ці літери, із яких складається його ім’я… Там… Там написано Джовані Трапатоні, — прошепотів він, захлинаючись від сліз.

— Тут написано: «Джовані Трапатоні — лох. А без лоха — життя було сумна…»

— Сумне, — виправила бабцю Лада.

— Та ні, онученько… — зітхнувши, мовила пані Ганна. — Тут написано якраз так, як я прочитала, — вкрай безграмотно. Видно, цей кажан Гугль — досить примітивна пташка.

— Тоні, — звернулась Лада до ридаючого Бравісимо, — а з чого ти узяв, що ти здав викуп саме голові інквізиції — Заморі? Тоні, чуєш мене?

— Він сам… Він сам мені сказав, що він Замора… — затинаючись та шморгаючи дзьобом після кожного слова, проплакав Бравісимо. — Я під’їхав до Старої Водокачки… Посигналив… Ворота відчинилися… Я заїхав… До мене підбіг якийсь кажан… Запитав, хто я і з якого питання… Я кажу, так і так… Ось, привіз викуп за принцесу Маріам — сто тисяч ґудзиків… Хочу здати їх самому Заморі, аби не було обману… Чи не підкажете, шановний, як мені знайти начальника інквізиції Замору… Бо я тут у вас уперше… Нічогісінько не знаю… І дуже боюся, аби бої силоміць не забрали викуп Маріам собі… Тож, прошу, підкажіть мені, ласкавий пане, як знайти Замору… Я ще й недоказав кінця, а він як закричить на мене: як ти розмовляєш із самим Заморою?! На коліна, прищ смердючий! Я перелякався… Упав на коліна… Вибачте, кажу, так і так — не знав…

— Та хіба ти не знаєш, як виглядає цей Замора?! — вигукнула баба Ганя і чомусь спересердя вдарила себе по лобі. — Хіба не знаєш?