ВАРТОВI. ПО ТОЙ БIК ЛАБIРИНТУ (коротка версiя)

Перші дні були чудовими. Хвилювання, пережиті у миті відчаю, перевертали світогляд. Як добре знати, що все гаразд! Тільки вечором, коли вкладалася спати, і вранці, коли ще ніхто не вдирався в її кімнату, ніби перевіряючи, чи на місці вона, Аріяна випускала спогади на волю. Одна справа, коли знаєш, що розставання на час, та інша — коли розумієш, що це назавжди. Інколи виникали сумніви, чи правильно вчинила, приховавши правду від Ядвіги Гордіївни. Забудь вона все — не було б так важко на душі. Але чи потрібно справді це забути? Дівчина так чекала, що час розставить все по поличках, а кожен наступний день залишав стільки ж сумнівів, скільки попередній. Навіть перестала через усе це бачитися із друзями.

Того ранку, сидячи у плетеному кріслі на терасі, що виходила з її кімнати, Аріяна дивилася на вкриті краплинками гілки дерев і крутила в руках олівець — хотілося малювати. Їй так бракувало Іллі!

— Дивися, що я тобі принесла! Тітонька Асія передала!

На терасу вийшла мама, несучи в руках тарілку. Із суницями. Їх прекрасний аромат одразу ж наповнив повітря, пробуджуючи спогади. На мить вона знову опинилася коло кам’яного джерела, освітленого палаючим полум’ям в ночі.

— Я знаю, як ти її любиш. Ставлю на стіл.

Тарілка дзенькнула, торкнувшись поверхні столу.

— А ще — до тебе прийшли.

— Ма, я...

— Нічого не бажаю слухати. Вибору в тебе немає, до тебе зараз піднімуться. І сама поясниш, чому ти не хочеш нікого бачити. Добре?

— Ма...

— Я знаю... Але... Будь ласка... Ти замикаєшся у собі. Це недобре. Ти погано спиш...

— Чому ти так вирішила?

— Я чула, як ти вночі схлипувала. Зайшла до тебе. Ти крізь сон розмовляла.

Аріяна завмерла.

— Розмовляла крізь сон? Про що саме?

— Начебто з кимось прощалася. Стверджувала, що нікому не розповісиш про якісь сектори, спалахи. Про селище із дивною назвою. Про піратів. Що за дивні сни?

— Не знаю... Не пам’ятаю...

— Ну то добре. Я до того вела, що у тебе немає настрою. А повинна посміхатися. Розумієш?

Аріяна кивнула. Мама вийшла, а вона так і залишилася сидіти в кріслі. Невже Ядвіга Гордіївна права? І Ілля їй сказав, що вона одного разу може, навіть знехотя, піддати їх ризику бути виявленими.

— Привіт!

Дівчина здригнулася. На терасу увійшов темноволосий хлопець. Образ із далекого минулого.

— Серж?

— Радий тебе бачити... Вже третій раз приходжу...

— Вибач, я... Не дуже була схильна до зустрічей.

— Та я все розумію! Просто хотілося тебе побачити.

— Я також рада. Сідай.

Сергій присів у друге крісло.

— Звідкіля суниці?

— Тітка передала. Пригощайся.

Зніяковіла тиша.

— Якщо б я знав того ранку...

Його голос сів і він замовчав.

Аріяна здивовано покосилася на гостя.

— Не уявляєш, що тут творилося…

— Мені так шкода... Стільки людей турбувалося... Мені насправді дуже шкода...

Знову мовчання. Аріяна дивилася в сад, Сергій, судячи з усього, також.

— Ми з компанією домовилися зустрітися. Йдемо з нами.

— Сергій, я...

— Будь ласка.

Аріяна стиснулася. Їй не хотілося. А ще потрібно було подумати. Багато про що.

— Всі за тобою скучили, Аня не розуміє, чому ти її уникаєш. Добре — нас, але її... Краща подруга, все ж таки.

Він правий...

— Добре, — невпевнено протягнула вона після короткої паузи. — Зачекай внизу. Тільки переодягнуся.

— Сподіваюся, це не відмовка, щоб виставити мене за двері?

— Я зараз спущуся. Чесно.

Сергій вийшов. Аріяна залишилася сидіти. Сунички були солодкими і дуже смачними. Такими, як там…

Із хвилюванням, врешті, ініціювала тріаду НІКСа і розгорнула інфополе. Вибрала адресата. Відмінила. Знову вибрала. Втримала себе від пориву знову відмінити.

— Здрастуй, Божена. Сьогодні на чергуванні?

— Ага. — Миловидна дівчина театрально закотила очі, виражаючи удаване невдоволення, потім уважно глянула на співрозмовницю. — Ти чого така похмура, щось трапилося?

— Та ні, все гаразд.

— Мені здалося...

— Все гаразд, — перебила її Аріяна. — Ядвіга Гордіївна є?

— Її немає, вона полетіла, — повільно протягнула співрозмовниця. — Точно все гаразд? Навіщо тобі Ядвіга Гордіївна?

— Вона скоро повернеться?

— Ти ж знаєш її, ніколи не відомо, як довго вона буде відсутня. Щось все-таки трапилося, я ж бачу....

— Просто не виспалася. У мене така фізіономія кожного ранку, — Аріяна якомога природніше посміхнулася. — Нічого важливого, просто хотіла її про дещо спитати.

— Може, я знаю?

— Ні. Це неспішно. Зв’яжуся з нею пізніше.

— Я повідомлю їй, що ти питалася.

— Не треба. Я сама.

— Добре...

— Дякую, бувай.

Інфополе вже давно згорнулося а Аріяна все сиділа, не рухаючись. Була б Ядвіга Гордіївна на місці, дівчина вже б розповіла, що все пам’ятає. І що хоче все пам’ятати. І що є шлях, котрий їй це дозволить. Нехай і небезпечний. Але вона впорається. Їй просто потрібно довести, що вона впорається. Що вона може стати однією із них.

Аріяна одягнула светр, дістала куртку з шафи і вийшла з кімнати.

* Нейро-інформаційна комунікаційна система