ВАРТОВI. ПО ТОЙ БIК ЛАБIРИНТУ (коротка версiя)

Весняний, теплий день розкривав свої обійми назустріч подорожнім. Вони йшли поміж старими величезними деревами, потопаючи в м’якому моху, милуючись витіювато розкиданими сонячними плямами, що насилу пробивалися поміж густими кронами, і весело згадували останні дні. Аріяна перестрибувала невеличкі струмочки, всіяні по берегах весняними квітами, вдихала солодке п’янке повітря, незрозуміло чому посміхалася і не могла перестати дивуватися. Як же все-таки красиво! Казково!

Попереду відкрилася велика галявина, залита золотим світлом, суцільно всіяна кульбабками. Білими, пухнастими, повітряними. Як Аріянин настрій. Вона вбігла на цей чудовий острівець, і слідом піднялися в повітря легкі, майже невагомі парашутики. Вони весело кружляли, летіли один одному назустріч і тут же розліталися, утворюючи білосніжний пухнастий шлейф. Аріяна присіла і провела рукою навколо себе, створюючи нові чарівні вихори. Як втриматися від бажання потонути тут? Вільно лягла на спину і розкинула руки в сторони. Нереально блакитне небо де-не-де вкрите кучерявими хмаринками. Бездонне. Теплий вітерець лоскотав і пестив шкіру, забираючи із собою зірвані пушинки і всі біди. Аріяна глибоко вдихнула, на хвилю заплющила очі і прислухалася до своїх відчуттів. ЩАСТЯ. Безмежне, чисте. Воно вливалося з кожним новим подихом, розчинялося в ній, оселялося в кожній клітинці, переповнюючи серце. ЩАСТЯ. Світле і яскраве...

— Мені буде тебе не вистарчати.

Щастя... Таке прекрасне відчуття, але таке швидкоплинне... Воно потрохи згасало, смуток легким серпанком огортав Аріяну. Весь час її перебування тут вона прагнула додому. Вона не могла знайти спокій, поки не досягла мети. Та досі вона не задумувалася, що... що покине це місце назавжди. Ніколи не повернеться сюди... Ніколи більше не побачить Іллю...

— Тобто я дуже радий, що ти повертаєшся додому. Насправді. Я знаю, як ти мучилася від цієї невідомості, невизначеності, як сумувала за своїми рідними. Просто... Кого ж я буду рятувати щодня?

Останню фразу Ілля сказав задерикувато, але вона не дуже йому повірила.

— Ілля...

— З тобою не засумуєш, незважаючи на те, що ти вельми проблемна особа... — він знову посміхнувся. — Хоча... Як ти одного разу мені сказала, невідомо, як повів би себе я, якби потрапив у твій світ. Бабуся іноді в загальних рисах розповідає, але… Розкажи, як він виглядає?

Аріяна повернулася до хлопця, що лежав поруч.

— Він інший... Тобі, мабуть, важко таке уявити. Ми живемо у великих містах, в шаленому, з твоєї точки зору, темпі. Ми літаємо... — вона замовчала, раптова думка прийшла в голову. — Ти... хотів би все побачити на власні очі?

— Я не можу переходити в інші світи. Я до них не належу. Це може мати наслідки. Як твоє перебування тут.

— Які наслідки може мати моє перебування тут?

— Хто знає? Важливо те, що ти порушила статус секретності. Через тебе хтось може дізнатися про наше існування.

— Я нікому не розповім!

— Це може статися випадково.

— Ні!

— Сперечатися безглуздо... Просто такі речі не повинні траплятися. Ти просто ще не знаєш, як насправді важко зберігати секрет наодинці. Тобі буде дуже, дуже сильно хотітися розділити його з кимось. Бажання може стати непереборним.

Вона мовчки слухала його слова і думала, що Ілля не просто так їх каже.

— Значить… Ми більше не побачимося?

Остання фраза вирвалася в Аріяни несподівано. Вона не хотіла її промовляти, немов боялася, що, озвучивши словами, надасть її значенню матеріальності. На деякий час настала тиша. Може, Ілля так само боявся озвучити відповідь, котру обидвоє знали. А вітер гнав і гнав випадкові хмаринки небом, шелестів листям, грався із кульбабками, нечутно розповідав свої секрети і таємниці, тихесенько шепотів... її ім’я? Її ім’я та ім’я Іллі. Дівчина хитнула головою, відганяючи дивну ману, та вона не щезла, а стала ще більш виразною. Ілля стривожено піднявся на лікті і прислухався. Їй не здалося, він також чув. Раптом він схопився і прокричав:

— Ми тут!

— ...до мене...

Приніс вітер у відповідь.

— Щось сталося, біжимо!

Ілля схопив Аріяну за руку і понісся вперед. Вона, ще не до кінця розуміючи, побігла слідом. Здалеку побачила Ядвігу Гордіївну, що стояла під величезним дубом, схвильовану, на плечі сумка с Малюком. Смутна здогадка промайнула в думках.

— Ледь вас знайшла! Навіщо ви так далеко пішли? В нас мало часу!

— Що...

— Позачерговий спалах! Ми ще можемо встигнути, покваптеся!

Археолог поглянула на невелике дзеркальце в руці і, поманивши їх рукою, стрімко заглибилася в ліс. Аріяна, розгублено поглянувши на Іллю, кинулася слідом. Вона хотіла щось сказати Ядвізі Гордіївні, заперечити, але швидкий крок поступово переростав у біг, і нічого не залишалося, як слідувати далі.

Все повинно було бути не так. Тобто вона хотіла потрапити додому, більше за все на світі, але не так несподівано... Залишилося відчуття незавершеності... Вона щось не встигла зробити...

А ось і воно. Те саме місце. Загадковий валун. Так і не дізналася, що на ньому написано. А ось і перехід. Знайоме мерехтіння. Вони встигли...

— Я — вперед, перевірю, чи все гаразд по той бік. Чекайте мене.

З цими словами Ядвіга Гордіївна ступила вперед і немов розчинилася в повітрі.

Аріяна стояла неначе громом прибита, все ще важко дихаючи від бігу, не в стані зрушити з місця. Надто швидко... все надто швидко...

Вона повернулася до Іллі і поглянула на нього. Він стояв такий же захеканий і розгублений.

— Ілля...

Не витримавши, кинулася вперед і обійняла хлопця за шию. Його неслухняне волосся лоскотало щоку, зрадницькі сльози, з’явившись, як завжди, несподівано, потекли по щоках.

— Ілля... Я... — так тихо шепотіла, що сама себе майже не чула.

Він мовчки обійняв Аріяну у відповідь. Сильно і одночасно бережно.

— Адже ми ще побачимося?

— Я ж тобі обіцяв, що поверну додому… — ледь чутно прошепотів їй на вухо.

Тихі кроки почулися позаду, повернулася Ядвіга Гордіївна.

— Аріяна, вже час...

Дівчина відчайдушно уткнулася Іллі в плече. Він на мить ще міцніше обійняв її і відпустив.

— Ти йди, чекай коло переходу в печері, я — слідом.

Сльози котилися і котилися по щоках.

Чому вона не знає, що сказати? Чому Ілля дивиться таким же сумним поглядом і мовчить?

— Спасибі... — чи то прошепотіла, чи то сказала про себе і, піддавшись миттєвому імпульсу, стала на пальчики, легенько торкнулася губами його губ і, вже не обертаючись, метнулася в перехід.

Розділ 11

По той бік була пітьма. Легкий переляк, що щось пішло не так, минув, як тільки зрозуміла, що тут всього-на-всього ніч. Блакитне мерехтіння було єдиним світлом у бездонному мороці печери. Вона була вдома... Радість повернення і гіркота розставання незбагненно змішалися... Так хотілося плакати... Від щастя... І від печалі...

Розгублено дивлячись крізь сльози в бік виходу, Аріяна чекала. Ядвіга Гордіївна трохи затримувалася, та ось пролунали гучні кроки по дну кам’яної печери.

— Зараз друга година ночі. Нам варто обговорити деякі речі перед тим, як ти потрапиш додому, тому ми зачекаємо з твоїм поверненням до ранку. Побудеш у мене.

Спалахнув яскравий ліхтарик і освітив вхід печери. Аріяна судорожно зітхнула, витираючи сльози зі щік.

— Я знаю, тобі сумно... Такі події залишають виразний слід у свідомості. Та це — вже минуле, — археолог підійшла до дівчини і обійняла її. — Не плач. В житті багато ще буде розставань, але і багато зустрічей.

— Я більше не побачу Іллю?

Аріяна спитала так тихо, що заледве сама себе почула. Ядвіга Гордіївна погладила її по волоссю.

Шлях з лабіринту запам’ятався погано. Йшли повільно, світло двох місяців і зоряного неба не стільки допомагало, скільки ускладнювало рух, до невпізнання перетворюючи навколишні скелі, що відкидали криві, лякаючі тіні. Малюк, котрого несла Ядвіга Гордіївна, був тихий і спокійний. Може, змучився, а може, розумів, що повернувся. Аріяна йшла слідом, вдихаючи нічну прохолоду, а насправді все ще відчуваючи теплоту того дня, солодкий смак щастя. Вона йшла, а за нею невидимим шлейфом тягнулися чарівні спогади.