ВАРТОВI. ПО ТОЙ БIК ЛАБIРИНТУ (коротка версiя)

В повному мовчанні минуло хвилин п’ять. Аріяна зовсім зневірилася щось почути.

— Невже ти навіть тепер нічого мені не розповіси? Що тут відбувається?

— Чим менше знаєш, тим безпечніше для тебе.

— Ти використовуєш мене, так? Рахуєш, що я одна з них, прикидаюся, але ти хитріший...

— Що ти мелеш?

— Тоді чому? Чому нічого мені не розповідаєш? Хто ви такі? Що між вами відбувається?

— Тобі не можна... Так буде краще...

— Так не буде краще! Хто знає, може, все трапилося б інакше, якби я знала, в чому справа...

— Як ти не зрозумієш... Послухай...

Аріяна видихнула і різко відвернулася.

— Я тільки хотіла... Напевно, ті люди справді небезпечні...

— Ти бачила обох? Зможеш описати іншого?

— Ти не знаєш, як він виглядає?

— Першого я розкрив ще тижня два тому. Це він слідкував за мною. А другого взагалі не бачив.

— Я також... Та він тільки вчора прибув. Розмову підслухала зі сховку. А цього впізнала коло прилавка випадково, за голосом.

— От же не щастить...

Знову пауза.

— Кажеш, вони згадували Вартових? Як саме?

— Казали, що ті давно не з’являлися, по-моєму, були раді цьому.

— Значить, казали — не з’являлися? Відмінно... Ще що-небудь пам’ятаєш?

— Про якийсь сектор мова була. Нібито Вартові закрили вхід до нього, когось спіймали при цьому.

— Це все?

Аріяна замовкла. Було ще одне запитання, що дуже її особисто турбувало.

— Вони сказали, що бабуся твоя працювала на Вартових, і припускали, що... що немає її вже, а ти це приховуєш...

— Так прямо і сказали?

— Це правда?

— Ти повірила?

— Де вона? Чому її так довго немає? Чи цього ти також не можеш розповісти?

— Аріяна...

— Добре, не кажи...

— Ти повернешся. Обов’язково.

Ще мовчання. Не розмова і не сварка. Розрядити б обстановку.

— А яку силу має цей обряд?

— Тобі доведеться виходити за мене заміж. Або в крайньому випадку наступного сезону пройти офіційний обряд розриву. На твоєму місці я б подумав.

— Як на рахунок негайно пройти цей обряд?

Аріяна схопила оберемок сіна і запустила в Іллю. Воно розсипалося дорогою, навіть не досягнувши цілі. Обоє розсміялися.

— Звідкіля ти знав, що Нестор йде до мне?

— Повністю певен не був, але подумав, що краще перестрахуватися... Старався не випускати тебе надовго з поля зору вдень. Бачив, як він підходив до тебе неодноразово.

— Ти слідкував за мною?

— Не тіш себе ілюзіями, на це в мене аж ніяк часу не було. Просто поміж іншим поглядав, як би чого не викинула в своєму репертуарі.

— Якщо б ти потрапив до нас, я б подивилася на твій репертуар.

Вони знову розсміялися. Несподівано Аріяна опинилася в самій гущі витаючих соломинок, почалася запекла перепалка.

— Тихіше! От розшумілися, ще Медія прокинеться!

У Аріяни серце пішло в п’яти. Вони навіть не помітили, що хтось зайшов! Дарія стояла посеред всього цього неподобства, руки в боки.

— Я вам покривало принесла, вночі прохолодно, а ви...

Після короткої розмови виявилося, що знаходяться вони в сараї місцевої відьми. Тут, за словами Дарії, вона ніколи не з’являлася, але... В цьому місці довелося вислухати промову про абсолютну безвідповідальність Іллі, який влаштував балаган з укриття. Також вони дізналися, що його вчинок викликав досить бурхливу реакцію серед населення. Плітка поповзла Живицею моментально. Хоча поповзла — це не те слово. Полетіла. Із швидкістю світла. Дорогою вона трансформувалася, обростала новими деталями, і те, як вона буде виглядати з ранку, — тяжко передбачити. Одне зрозуміло: жахливий чаклун зачарував ні в чому не винну дівчину, магією змусив її погодитися і потягнув за собою в ніч. Паралельно почалися роботи з ідентифікації особи дівчини.

— Вам краще вдень в селищі не з’являтися. Ілля... Не уявляю, як тепер ти покажешся на людях. Думаю, хоча б перший час тобі взагалі потрібно триматися подалі. Настрої доволі агресивні. Я допоможу, чим зможу, але сам розумієш... Не уявляю, як ти викрутишся...

У тьмяному світлі лампадки все ще іскрилися порошинки. Дарія пішла, залишивши їм покривало і багаж сумних думок. Неймовірно важкий багаж.

Напружене мовчання перервав Ілля:

— З самого ранку ми вирушимо назад, вночі в ліс потикатися — пропаща справа. Нам необхідно відпочити, а як тільки почне світати, я тебе розбуджу.

— Ілля, мені так шкода...

— Ну давай, лягай, я накрию тебе покривалом, а то змерзнеш.

— А ти?

— Не хвилюйся, і мені вистарчить.

Аріяна трохи помовчала, але таки наважилася поставити запитання, що її мучило:

— Дарія також сердиться на тебе, так?

— Звичайно, сердиться. Хоча більше переживає, ніж сердиться.

— Ти їй скажи, що весь той обряд абсолютно нічого не значить.

Ілля трохи здивовано поглянув на неї.

— Ти думаєш… — він ще ширше заусміхався і продовжив: — Даринка — моя сестра.

— Сестра? — ці слова викликали в Аріяни змішане відчуття здивування і полегшення одночасно.

— Ми двійнята. Медія знайшла нас коло селища, але забрала тільки Даринку, хлопчик їй був не потрібен. Мене знайшла бабуся. Але майже ніхто про це не знає. А тепер спати, всі розмови відкладемо на завтра.

— Прокидайся! Проспали!

Хлопець тормошив її за плече, стягаючи покривало. Аріяна, мружачись, поглянула в просвіт поміж дошками стіни. З повною впевненістю можна сказати: на вулиці темна нічка. Тільки заснула...

— Ще абсолютно темно.

— Скоро буде світати, моментально стане світло. Вже зараз багато хто в селищі не спить, час догляду за домашніми тваринами. Через вчорашнє довго не міг заснути, проґавив підйом.

Ілля метушився, складаючи покривало і приводячи зім’яте сіно в більш природній вигляд.

— Нічого не залишай, не вистарчало ще Даринку втягнути в цю справу... Не знаю, яким шляхом тепер краще йти. Через селище вже не є безпечно, обов’язково на когось напоремося... Думаю, кращий варіант — берегом річки. Готова? Пішли.

Вони вийшли в сиру ніч. На сході, й справді, почав з’являтися сірувато-рожевий ореол. Згадуючи вчорашній крос чужими садами і дворами, дівчина мимоволі зіщулилася. Прохолодно. Вологі гілки хльостали по обличчю і обсипали пригорщі крапель. В темноті Аріяна постійно об щось спотикалася, заплутувалася, та Ілля вперто тягнув її за собою, міцно тримаючи за руку. Йшли доволі швидко, а Аріяна дивувалася, як їм вдалося вчора бігом у такій же пітьмі як мінімум не розбити собі носи. Раз злякано завмерли, коли, крадькома минаючи чужий сад, побачили господаря, що йшов позіхаючи на повен рот. Протиснувшись у вузький лаз в паркані, нарешті подолали селище і опинилися на березі річки. Над водою стояла пара, повітря вже ставало сірувато-прозорим. Так, явно потрібно було виходити раніше. Тут і там чулися півнячі крики, мукання корів, Живиця починала новий день.

Ця частина берега поросла очеретом, що давало перевагу — легше сховатися. Місцями серед нього були протоптані виходи до річки, ймовірно для рибалок. Плакучі верби сумно нахилялися, гілочки немов струменіли до землі, утворюючи природні альтанки. Висока трава, вкрита росою, зовсім промочила поділ спідниці, краплі на гілках довершили решта. Мріючи опинитися коло гарячої печі в хатинці Іллі, сонна Аріяна йшла за хлопцем. Його долоня була теплою, через це ще більше кидало в озноб. В другій руці вона несла віночок — казав же нічого не залишати. Заговорити не наважувалася, пам’ятала, як поширюється звук рано вранці над водою. Ось дуже виразно почувся плескіт води і... голосні слова.

— Є у вас щось? Тут непоганий улов.

Крізь очеретяні зарості з’явився хлопець, тримаючи в руках пастку для риб. Тікати було пізно. Так, ніколи не можна забувати, що там, де можеш сховатися ти, запросто можна не побачити інших. Той, що вийшов, в здивуванні завмер, а потім, мірно розплившись в усмішці, крикнув ще голосніше:

— Тут ТАКИЙ улов... Рибка сама до нас в руки припливла...