В забутiй краiнi

— Ну, професоре, тепер, сподіваюсь, ви не будете говорити, що нам не загрожує ніяка небезпека? — порушив тишу Дхірендра.

Я витяг з кишені червону хустинку, витер спітніле чоло і аж тоді зміг заговорити.

— Так, капітане, ви правду казали… Проте як хочете, а в мене таке почуття, ніби я вже бачив колись оцього чоловіка. Я не раз уявляв собі, як він або інший юнак, схожий на нього, прибічник фараона Рамзеса чи Сеті, їде колісницею по дорозі з Фів у місто Коптос, розташоване, як і Фіви, на правому березі Нілу. І от сьогодні, хоч як це дивно, я, вчений двадцятого століття, побачив його навіч. Це неймовірно!.. Але хіба ж можна не вірити своїм власним очам? Вони не могли обдурити нас.

Раптом Дхандас вказав рукою на гори й закричав:

— Там!.. Та-а-ам золото! Там Серафісове золото!

Я знову помітив у нього ознаки божевілля. Здригаючись усім тілом, він дивився кудись у далину, і його очі гарячково блищали.

Дхірендра палив сигару, а Чан, зручно вмостившись на землі і заплющивши очі, усміхався. Я зрозумів, що він цілком поринув у свої думки.

— Ми не зможемо спуститися в долину отак, як є, - сказав Дхірендра, не звертаючи уваги на Дхандаса. — Нам треба щось придумати.

— Ми повинні змінити одяг, — промовив Чан.

— Змінити одяг! А що ж ви пропонуєте нам одягти? — спитав я.

— Я гадаю, пане професоре, ви це знаєте краще за мене, — відповів Чан.

Я намагався збагнути його слова, але даремно. Не дочекавшись відповіді, Чан знову звернувся до мене:

— Ану, поміркуйте, професоре. Мабуть, у цих людей є якісь боги. Чи не могли б ми, вирушаючи в дорогу, прибрати їхнього вигляду?

Але я ніяк не міг второпати, куди він гне. Я знав напам’ять весь пантеон староєгипетських богів. Мало в якого народу було стільки богів, як у стародавніх єгиптян. За найголовнішого свого бога вони вважали великого Озіріса. Його храм був більший навіть, ніж славнозвісний храм Юпітера в Римі, а влада його сягала і на загробне царство і на цей світ. Крім сотень богів, яким з покоління в покоління поклонявся весь Єгипет, існувала ще сила-силенна місцевих богів, заступників того чи іншого міста, оспіваних у багатьох літературних пам’ятках, що дійшли до нас із тих далеких часів. Птах був головне божество міста Мемфіса, у Фівах владарював бог Амон, а в місті Буто — богиня Ізіда. Я почав захоплено розповідати товаришам різні легенди про староєгипетських богів і їхні місця на ієрархічній шкалі, але Чан перебив мене:

— Добре, професоре. Видно, у стародавніх єгиптян було чимало богів, різних на вигляд та за вдачею і прославлених у народних легендах. А от скажіть, кого зображують оті величезні статуї, витесані в горі? Я нічого не знаю про них. Розкажіть нам докладніше.

— Там витесаний бог чорної магії, лічби, письма та мудрості, опікун мистецтва Тот і бог загробного царства, або смерті, Анубіс, — пояснив я.

— Ну, а коли б двоє з нас зійшли в долину у вигляді цих богів, як зустріли б їх тутешні жителі? — спитав Чан.

Очі в мене заблищали від радості, коли я нарешті збагнув Чанів план. І, хоч думка, що нас може спіткати невдача, лякала мене, я захоплено вигукнув:

— О, мені здається, це було б чудово!.. Стародавні єгиптяни мали багато спільного з нами, індусами, і, зокрема, вірили в перевтілення душ. Вони вважали, що в кожної людини є душа, яка не вмирає разом з тілом. Коли б тутешні жителі побачили богів, що спустилися на землю, вони, можливо, влаштували б на честь їх які-небудь релігійні відправи, але які саме — цього я не знаю. Я вірю в успіх вашого плану, пане Чан, хоч, правду сказати, навіть боюсь подумати, що станеться, якщо він провалиться і нашу таємницю буде викрито.

— Я очолював якось одно плем’я, і тільки тому, що з’явився туди у вигляді божества, яке вони шанували, — сказав капітан Дхірендра. — Я міг верховодити над усіма, як над своїми рабами. Але кінець кінцем мені стало соромно обдурювати людей, що так легко повірили мені. Я відчув жаль, коли побачив їхню сліпу, дику віру. Тоді я передав їх у руки буддійських місіонерів. Один із тих місіонерів згодом розповів мені, що мої “дикуни” досягли великого поступу і можуть тепер прочитати напам’ять вислови Ханумана [24]і розказати про перевтілення великого Будди.

Чан повільно підвівся з землі. Він думав про своє і навряд чи почув хоч одне слово з того, що говорив Дхірендра.

— Мені довелося за своє життя виконати тисячі ролей, і щоразу я мав великий успіх, — звернувся він до нас. — Те, що я пропоную вам, правда, дуже небезпечне. Чи приставати нам на цей план, чи ні — це можете сказати тільки ви, професоре. Коли ви вважаєте, що ми не зуміємо удавати богів, то скажіть відверто. Ми чекаємо вашого слова, пане професоре.

Я розумів, що інакше ми ніяк не проберемось у Мітні-Хапі.

— А чи можна зробити маску у вигляді шакалячої голови, щоб хтось із нас надів її на себе? — спитав я.

— Це навіть дуже легко, — відповів Дхірендра. — Яких десять хвилин тому ви бачили тут гієну. Я добре вмію білувати тварин і м’яти шкури. Я напевне зможу зробити з голови гієни таку маску, що ви не відрізните її від голови великого шакала. Мені колись довелося робити маску Ханумана до вистави з “Рамаяни”, [25]і вона всім страшенно сподобалась.

— А маску священного Ібіса ви зможете зробити? — спитав я капітана.

— Це вже набагато важче, але все-таки можна, — відповів він.

— А маску сокола?

— І її теж зроблю!

— О! — вигукнув я. — З нами жук-скарабей… Самі боги спустилися на землю і йдуть до Серафісової гробниці, щоб повернути неоціненний амулет… Але нам доведеться плисти рікою, бо всі священні перекази стародавніх єгиптян зв’язані з берегами Нілу. Ви, пане Дхандас, найвищий серед нас, тож будете Гор, син бога Озіріса і володар неба. Вам, Дхірендро, доведеться стати Анубісом. Ну, а ви, Чане, вдаватимете Тота, патрона літератури, музики та мистецтва і знавця магічних написів, яких ніхто ні на небі, ні на землі не може прочитати. А я буду головний жрець у вас: боги не повинні самі розмовляти з простими смертними.

Дхандас схопився з місця і радісно закричав:

— Це чудово! Наш план неодмінно матиме успіх!

Розділ XIII

БОГИ НІЛЬСЬКОЇ ДОЛИНИ У КРАЇНІ СЕРАФІСА

На другий день ми докладно обміркували наш план. Я розказав товаришам про тих стародавніх богів, роль яких їм доведеться грати. У мене не було ніяких підстав гадати, що нас буде викрито, тому я не турбувався.

Готуватись треба було кілька днів, а місце, де ми розташувались, було досить небезпечне, тому насамперед ми вирішили перенести наш табір далі, до підніжжя гори. Дхірендра і Дхандас зійшли сходами вниз, щоб підшукати краще місце. Повернувшись, вони сказали, що недалеко від статуй богів є хороша, зручна печера.

На новому місці ми прожили цілий тиждень, і кожен з нас мав чимало роботи.

Дхірендрі пощастило вбити гієну, і він узявся робити маску. Капітан уважно розглядав свій твір і, коли помічав який-небудь гандж, зразу ж усував його. Нарешті маска була готова. Дхірендра так майстерно зробив її, що шерсть тварини непомітно зливалася з волоссям людини.

Над складнішими масками сокола та ібіса йому довелося просидіти кілька днів.

Він убив великого сокола, обскуб його і пір’ям покрив маску, а дзьоб припасував справжній.

Підстрелити ібіса було легко — на берегах річки їх водилось сила-силенна. Найчастіше траплялись тут гарні червоні ібіси, а священних ібісів, яких так багато у Верхньому Єгипті під час поводі Нілу, було значно менше. З вершини гори ми весь час могли спостерігати в підзорну трубу, як сотні червоних ібісів поважно походжають на березі річки або літають навколо.

Тіло священного ібіса вкрите гарним білим пір’ям із срібним полиском, але на голові й на шиї в цього птаха є місцинки зовсім голої чорної шкіри, яку важко було зробити на місці. Тож капітанові Дхірендрі довелося вбити кілька птахів, здерти з їхніх голів шкіру, зшити окремі клаптики її і натягнути на маску так, щоб вона закрила маленькі шевські шпильки, якими було прибито серповидний дзьоб з міцного чорного дерева.