В забутiй краiнi

Рагул Санкритяян

В ЗАБУТІЙ КРАЇНІ

Малюнки М. Кочергіна

_{Перекладено з видання: Рагул Санкритяян. В забытой стране. Детгиз 1959}

КОРОТКО ПРО АВТОРА

ПЕРЕДМОВА

Якби мені колись сказали, що я, людина науки, професор історії стародавнього світу, опишу свою подорож у формі пригодницького роману, я нізащо не повірив би. А вже, звичайно, й на думці не мав, що славу й популярність принесе мені не розповідь про події, яких я був свідок і навіть учасник, а мої марні спроби довести, що все це чистісінька правда, а не витвір моєї фантазії.

Я добре знаю історію Стародавнього Єгипту і незвичайні релігійні обряди та розвиток “магії” в Країні пірамід. Однак сам я не вірю ні в що магічне та надприродне. Я переконаний, що амулет, який зображує священного жука-скарабея, — ви про нього дізнаєтесь далі, - ніяк не міг вплинути на наше життя, і мені хочеться, щоб і читач зрозумів це. Бо хіба ж можна повірити, що невеликий камінець — кусок кременю із зеленкуватим полиском — може вплинути на життя людини? На мою гадку, все, що діється з нами, залежить від збігу обставин. Але я зовсім не хочу накидати свою думку читачеві.

Я — чоловік тихий, скромний і цілком присвятив себе науці. Ведучи наукові дослідження, багато разів бував на берегах Нілу, тричі їздив до Месопотамії, відвідав Палестину й Грецію, але не мав ані найменшого бажання брати участь у якійсь небезпечній експедиції. Та це й не дивно: я ніколи не був хоробрий і фізично зовсім не пристосований до труднощів.

Я розумію, що, прочитавши ці рядки, ви здивуєтесь: чого це я навіть не стараюсь приховати своїх вад, як інші автори? А все — не так через мою самокритичність, як через те, що я домагаюсь правди.

У певних колах я дуже популярний, але багато хто з тих, що прочитають цю книгу, не знають мене. Тому, перш ніж розповідати про нашу експедицію, я вважаю за потрібне звернутися до вас із цією передмовою. Є ще одна причина, чому я пишу її: я не хочу поставити собі за заслугу подорож, яку мені й моїм товаришам довелося зробити, коли ми шукали гробницю Серафіса: я був тільки мимовільним учасником подій, що про них оце хочу розповісти. Я опинився в становищі людини, яку на кожному кроці підстерігає небезпека і якій раз у раз доводиться переборювати величезні труднощі. Отут я ще раз переконався, що моє місце — за письмовим столом.

Я не можу почати розповідь, не познайомивши спершу читача з моїми товаришами — капітаном Дхірендрою Натхом і паном Чаном. Не знаю, як і висловити своє захоплення цими дужими, сміливими людьми, що в ті важкі дні були зі мною. Перед ними я заборгував навіки: коли б не вони, мене давно не було б на світі. До самої смерті я з глибокою повагою згадуватиму капітана Дхірендру Натха. Його чесність, мужність і тверду віру в перемогу не могла похитнути ніяка небезпека, і я пишаюсь таким другом. А пан Чан? Хоч я й не дуже розуміюсь на людях, а проте знаю, що таких мудрих і рішучих людей не часто зустрінеш у нас. Під час подорожі я не раз мав нагоду пересвідчитися в його дивовижній вигадливості та залізній логіці. До того ж він такий самий сміливий, як і Дхірендра, і хоч був огрядний, а ніколи не знав утоми. Я щасливий, що зустрівся з такими чудовими людьми на початку нашої подорожі. Тепер мені навіть страшно подумати, що було б зі мною, коли б не вони. Немає сумнівів, що я загинув би тоді в Нубійській пустелі і шуліки та яструби порозтягали б мої висхлі кістки.

А сам я аж ніяк не схожий на цих людей. Природа не наділила мене властивостями, потрібними для сміливців, Я не вмію орудувати зброєю та й, крім того, не маю ані найменшого бажання йти на небезпеку або важити життям.

Я змалку кволий і хирявий; ви легко повірите цьому, коли скажу, що я заввишки ледве сто шістдесят сантиметрів, а важу тільки п’ятдесят кілограмів з невеликим гаком. Груди в мене вузькі, спина сутула та ще й голова надміру велика. І хоч у школі мене вважали за одного з найздібніших учнів і за мої успіхи дали чимало нагород, але на спортивному майданчику я не відзначався: крім того, що я не був дужий, мені бракувало волі до перемоги, потрібної кожному спортсменові.

Батько вмер, коли я мав вісім років, і його спадщина перейшла до рук опікунської ради. Коли я дійшов повноліття, цю спадщину віддали мені. Маєтності, яку залишив мій батько, було цілком досить, щоб я зміг набути освіту і віддатись науковій роботі.

Я хотів одного — вчитись і вчити інших. Сорок років життя я віддав улюбленій справі — вивченню історії Стародавнього Єгипту; що більше я набував знань, то зростала й моя любов до науки.

Я викладав у Непальському коледжі і у Відехському університеті, де мене обрано почесним доктором. Крім того, я був членом Комітету, що збирав кошти для Фонду дослідження Єгипту. [1] Коли я мав тридцять п’ять років, мені вже доручили відповідальну посаду охоронця Історичного музею в Наланді; [2] на цій посаді я перебуваю й досі.

Може, останні рядки здадуться вам не зовсім скромними, але я повинен сказати це, щоб ніхто не вважав описані тут події вигадкою: така поважна і шанована людина, як я, не стане підривати свій авторитет, розповідаючи якісь побрехеньки. Я не з тих людей, що знічев’я пишуть пригодницькі повісті, - для вчених найдорожча за все правда. А якщо хто-небудь не повірить мені, то нехай сам відвідає дивовижне місто Мітні-Хапі. Там, у саду, що розкинувся на північ від царського палацу, він побачить склеп, де поховано мумію чоловіка, який служив колись адвокатом у Верховному суді міста Патни.