В забутiй краiнi
В забутiй краiнi читать книгу онлайн
Роман "B забутій країні” написав відомий індійський письменник, вчений, громадський діяч і мандрівник. Рагул Санкритяян — псевдонім письменника; справжнє його ім’я Кадарнатх Пандей.
У цій книзі індійський професор-єгиптолог розповідає про свою подорож до "забутої країни”, розташованої десь у верхів’ях Нілу, — спадкоємиці староєгипетської культури.
Коли ви читатимете цей роман, у вас неодмінно виникне запитання: що в ньому правда, а що вигадка? Звичайно, країни, про яку тут розповідається, насправді не було і не може бути: Африку досить добре вивчено, і в ній не могла "загубитися” ще не відома нам країна. Проте роман цікавий тим, що в ньому автор відтворює картину з історії Стародавнього Єгипту. Автор має на меті пробудити в юному читачеві допитливість, прагнення до наукових відкриттів і любов до мандрів.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Тепер ми повинні були зробити останнє, нелюдське зусилля. О третій годині ми рушили далі, хоч сонце пекло немилосердно. Охлялі, мокрі від поту, ми чвалали один за одним страшною пустелею. Кожний крок вимагав від нас величезного напруження волі.
Коли сонце зайшло, Дхірендра дав нам по півсклянки майже гарячої води. Ми хотіли відпочити, але наш суворий начальник заборонив, сказавши, що для нас перепочинок — це смерть, і звелів іти далі.
Уночі з півдня подув теплий, але вологий вітер. Він зняв хмари піску, який засипав нам очі, попадав у ніс і огидно хрущав на зубах.
Вже не пам’ятаю, скільки годин ми йшли, не відпочиваючи. Я брів по піску, наче в якомусь тумані, не чуючи свого тіла і ні про що не думаючи, мов накручений автомат. Здавалось, якась сила ззовні весь час штовхає мене вперед.
На сході зазоріло. Тільки-но Дхірендра дозволив нам зупинитись, ми поскидали мішки та рушниці і впали, знеможені, на гарячий пісок.
Ніколи не забуду, як сходило сонце того ранку. Навколо лежала така сама мертва піщана пустеля, де не росло ні травинки. Не вгавав південний вітер; він підкидав метра на півтора над землею дрібний пісок. Але вгорі, над цією густою туманною завісою, повітря було чисте й прозоре, і, коли зовсім розвиднілось, ми раптом побачили на південному заході високу стіну плато. Змучені й знесилені, ми не могли стримати радісних вигуків: то вже був кінець пустелі, до якого ми так поривались.
Але смерть ще віяла над нами своїм крилом: вітер дедалі дужчав, над пустелею спливала темна хмара і насувалася просто на нас.
Тільки-но ми встигли ковтнути трохи води, як небо насупилось і почалася піщана буря.
Пісок засліплював очі, набивався в рот, коли ми говорили, засипав вуха, і ми на якийсь час зробились ніби глухонімі. Щільно притулившись один до одного, ми лягли і пролежали весь день.
Буря тривала тридцять шість годин; за цей час ми випили майже всю воду. Нарешті знову рушили; наші речі стали далеко важчі, бо в них набився пісок.
Коли зійшло сонце, ми були вже зовсім близько від гори. Залишалося кілька кілометрів, але ми вже зовсім охляли. Дхірендра, який підтримував своїм прикладом навіть таку легкодуху людину, як я, сам став схожий на скелет. Чан зовсім схуд. Дхандас останнім часом ніби збожеволів. Очі в нього вилізали з орбіт, і він, стиснувши тонкі губи, подовгу дивився вперед страшним, ніби невидющим зором. І тепер він, не звертаючи на нас уваги, дивився на стіну гір перед нами і безмовно йшов уперед, вигнувшись, мов яструб. Він так поспішав, неначе тікав від якоїсь небезпеки.
І він справді тікав, тікав від смерті, від страшної, болісної смерті; її палюче дихання ми всі вже почували на собі, знемагаючи від спраги. Ми знали, що першої-ліпшої хвилини сили наші вичерпаються, і тоді, майже досягши мети, ми впадемо на гарячий пісок і назавжди залишимося тут, у цій страшній, нікому не відомій країні.
Дхірендра поділив останню воду. Не можу без сліз згадувати цю шляхетну людину. Коли він ділив її між нами, то щоразу частину своєї пайки віддавав нам, хоч і його так само пекла згага. Дхірендра здатний був на всякий самовідданий вчинок, він нічого не боявся. Це був справжній ватажок!
Наш загін посувався дуже повільно. Ми з Чаном відстали. Попереду всіх ішов тепер Дхандас. Наче диявол вселився в нього. Дхандас спотикався, падав, знову вставав і вперто прямував уперед, навіть не обертався, щоб подивитись, чи йдемо ми за ним.
Опівдні я знепритомнів і впав у пісок.
Я прийшов до тями тоді, коли Чан намагався підняти мене. Нарешті йому вдалося зробити це, але він не проніс мене й двадцяти кроків, як сам знепритомнів.
Тепер ми вже вдвох лежали поряд на піску, з заплющеними очима, ніби неживі. Сонце стояло високо і обпалювало нас своїм гарячим промінням. У горлі в мене пересохло і нестерпно пекло, язик напух і болів. Очі були запалені й червоні від піску, дивитись я не міг. Сонце так спалило мої руки, що найменший дотик до них викликав гострий біль.
Я навіть не пробував підвестися, бо знав, що не зможу, і мовчки лежав, чекаючи смерті. Раптом хтось підняв мене. Я розплющив очі і побачив капітана Дхірендру. Він повернувся і тепер ніс мене на руках. Я не спромігся подякувати йому, але з очей моїх текли сльози, красномовніші за всякі слова. Ніколи не забуду цього вчинку і, скільки житиму, згадуватиму капітана з великою вдячністю.
Озирнувшись, я побачив позаду Чана, а далеко попереду — Дхандаса, що мав, як і раніше, вигляд божевільного. Він не зводив погляду із статуй метрів п’ятдесят заввишки, висічених у скелях і обернених обличчям до пустелі.
Я так охляв, що навіть не здивувався, коли побачив їх. І Дхірендра та Чан також мовчки дивились на величезні статуї і повільно прямували до них.
Я знав ці скульптури. Ліворуч височіла статуя староєгипетського бога Тота з головою священного ібіса, а праворуч стояв бог потойбічного царства Анубіс з головою шакала. Повітря було таке прозоре, що ми чітко бачили ці незвичайні пам’ятки стародавнього мистецтва, хоч до них було не менш як півтора кілометра.
Ось і капітан Дхірендра не витримав і впав на землю. Чан дійшов до нас і на превелику силу допоміг йому підвестись. Я розумів, що мушу йти сам, бо Інакше Дхірендра й Чан понесуть мене, та коли й вони знеможуться і впадуть, нас ніщо вже не врятує. Великим напруженням волі я примусив себе встати, і ми, підтримуючи один одного й низько похиливши голови, почвалали по гарячому піску. Про Дхандаса ми зовсім забули, а він на цей час уже дійшов до статуй.
І враз ми почули попереду глухий зойк. Ми підвели голови й побачили, як Дхандас високо підніс руки вгору і хряснувся на землю.
Ми не встигли підійти, як він підвівся сам, шпурнув додолу мішок та зброю і, хитаючись, як п’яний, рушив далі. На нас він не оглядався.
Біля підніжжя гори він знову впав, але цього разу вже не зміг підвестися і поліз рачки. Ми підійшли до того місця, де Дхандас кинув свої речі, полягали на землю і злякано дивились, як він видирався східцями, видовбаними у скелі.
Він зник з очей, і ми не бачили його, мабуть, з годину. І раптом ми вперше за дві доби почули голосний вигук. Дхандас кричав нам з гори:
— Вода! Я знайшов воду! Ми врятувались!
Дхірендра встав, нелюдським зусиллям добрався до сходів і зійшов на гору. Ми з Чаном почвалали за ним, якось добрели до підніжжя гори й попадали. Незабаром повернувся Дхірендра з кухлем води. Холодна вода здалася нам божественним напоєм і влила в нас життя, надії, силу, мужність. Ми подолали жахливу пустелю, і тепер уже ніякі труднощі нам не були страшні і не могли спинити нас.
Розділ XI
ШЛЯХ СИДЯЧИХ ПИСАРІВ
Ви, напевне, здивуєтесь, почувши, що на горі була вода, коли внизу простелилася безводна пустеля. Однак причина цього явища дуже проста. У пустелі пісок лежав на твердих породах, що не пропускали ґрунтової води. Вершина гори складалася з таких самих твердих порід, але трохи нижче, на схилі, оберненому до плато, ішли м’які, пухкі породи. Крізь них, за двісті метрів од вершини, пробивалося джерело чистої студеної води.
Ми добралися до струмка, полягали на живіт і, наче кози на водопої, почали жадібно хлебтати воду.
Відколи наш загін відійшов од ріки, ми вперше побачили воду, крім хіба тієї, що несли на собі в бурдюках. Та й тоді, коли наш табір стояв ще на березі ріки, ми розташовувались якнайдалі від води, бо над рікою кружляла сила-силенна мух, комарів та москітів. Ще з Шівнатхових записних книжок ми знали, що в долині ріки Собат є особливий вид мух, нешкідливих для людини, але здебільшого смертельних для великої худоби — для корів, буйволів і коней. Тому ми поклали собі не їхати через пустелю верблюдами, та вони навряд чи й витримали б таку довгу дорогу на південь.