Безсоння

Кінг Стівен

Безсоння

Пролог

Ява Вісника Смерті (І)

Ніхто — а тим паче доктор Літчфілд — не прийшов до Ральфа Робертса і не сказав, що його дружина помирає, зрештою Ральф усе розумів і так. Час поміж березнем і червнем здався йому безкінечною і жахливою марнотністю — втомливі тривалі бесіди з лікарями, довгі вечори, проведені біля Керолайн у клініках, численні поїздки у медичні центри інших штатів для проведення спеціальних обстежень (на щастя, вартість усіх їх покрила медична страховка Керолайн), власні вишукування в громадській бібліотеці Деррі: спершу відповідей на те, що фахівці могли прогледіти, згодом просто надії на ту останню соломинку, за яку можна було б ухопитися.

Ці чотири місяці асоціювалися Ральфові з хмільною коловертю якогось божевільного карнавалу — люди на каруселі скрикують від непідробного жаху, заблукані у надрах дзеркального лабіринту мешканці Алеї Жахів фальшиво посміхаються, але в їхніх очах застиг моторошний страх. Ральф завважував усі ці речі на початку травня, а з приходом червня почав усвідомлювати, що так звані світила медицини — шахраюваті гендлярі, які прагнуть за будь-що збути свій крам, а хор підбадьорливих запевнень уже не міг приховати того факту, що з гучномовців чується похоронний марш. Це був карнавал, усе правильно — карнавал загиблих душ.

На початку літа 1992 року Ральф продовжував відганяти від себе страшні видива — і ще більш страшну думку, що крилася за ними, — але, як тільки червень поступився місцем липню, це стало практично неможливо. Над центральним Меном стояло найспекотніше з 1971 року літо, і Деррі кипів у казані затягнутого серпанком сонця, вогкості й денної температури, що перевищувала 90 ступенів за Фаренгейтом. Містечко, яке навіть за своїх найкращих часів не претендувало на титул гомінкого мегаполісу, охопило повне заціпеніння, і саме в цій тиші Ральф Робертс уперше почув постукування хронометра — розмірене наближення Вісника Смерті, й зрозумів, що в проміжку між прохолодною зеленню червня й розімлілою непорушністю липня мізерні шанси Керолайн перетворилися на ніщо. Їй судилося померти. Можливо, не цього літа — лікарі запевняли, що не всіх іще засобів ужито, і Ральф не сумнівався в цьому, — але напевно вже восени або взимку. Його давній і вірний друг, єдина жінка, яку він до безтями любив, помирала.

Він намагався навіть і не думати про те, що це можливо, і називав себе огидним старим дурнем, але у спертій тиші цих довгих спекотних днів Ральф усюди чув, як невідворотно наближається отой розмірений стукіт, — здавалося, навіть від стін віяло подихом смерті.

Але ще дужче це постукування чулося в самій Керолайн, і коли вона повертала до нього своє спокійне бліде обличчя, — чи прохала увімкнути радіо голосніше, щоб послухати передачу, доки вона чистить боби на вечерю, чи запитувала, чи не сходив би він у «Червоне яблуко», щоб купити їй ескімо, — Ральф бачив, що вона теж знає про це наближення.

Він завважував це знаття в її темних очах спершу лише тоді, коли Керолайн дивилася на нього, але пізніше навчився розпізнавати його й у її затуманеному від знеболювального погляді. На ту пору смерть підступила вже занадто близько, і, лежачи в ліжку поруч у ці спекотні літні ночі, коли навіть простирадло своєю ваготою здавалося крицевим, а всі собаки Деррі вили на місяць, Ральф прислухався до постукування Вісника Смерті всередині Керолайн, і йому здавалося, що серце його ось-ось розірветься від горя й страху. Скільки ще доведеться страждати Керолайн, перш ніж прийде кінець? Скільки ще доведеться страждати йому? І як він зможе жити без неї?

Саме в цей сповнений невідомості час Ральф вирушав у такі тривалі й утомливі прогулянки крізь спекотні, тягучі літні сутінки, що часто, повернувшись додому, не чувся на силі навіть повечеряти. Він гадав, що Керолайн лаятиме його за те, що він пропадає бозна-де, казатиме: «Припини, старий дурню! Ти ж уб’єш себе, якщо будеш розгулювати в таку спеку!». Але вона нічого не казала, і він невдовзі збагнув, що Керолайн навіть не усвідомлює, що відбувається насправді. Про те, що він відлучається, — так, про це вона знала. Але тільки не про всі ті кілометри, які він долав, і не про те, що, повертаючись додому, він нерідко тремтів від знемоги й перегріву на сонці. Колись Ральфові здавалося, що Керолайн завважує все — навіть найменшу зміну місця проділу в його зачісці, — але все те минулося, пухлина мозку позбавила її спостережливості так само, як невдовзі вона ж таки позбавить Керолайн і життя.

І тому він блукав, насолоджуючись спекою, незважаючи на те, що іноді від цього плило перед очима, а у вухах з’являвся неприємний дзвін, — насолоджуючись найперше тому, що від спеки йому дзвеніло у вухах, а іноді дзвеніло цілими годинами так голосно й люто, що Ральф перестав чути, як звучить хронометр Вісника Смерті Керолайн.

Він дуже багато блукав по Деррі того спекотного липня — вузькоплечий, рідковолосий, сивий дідок з величезними руками, все ще придатними до важкої роботи. Він ішов від Вітчгем-стріт до Барренс-стріт, від Канзас-стріт до Нейболт-стріт, від Мейн-стріт до мосту Поцілунків, але найчастіше ноги самі вели його на захід від Гарріс-авеню, на якій усе ще красива й така люба йому Керолайн Робертс у мареві головного болю й морфію тепер доживала свій останній рік.

Ноги вели його в бік аеропорту. Він ішов по дорозі, й довкола не було жодного деревця, у тіні якого можна було б заховатися від безжального сонця, — йшов доти, доки не починав відчувати, як ноги перестають слухатися й підгинаються від утоми, і лише тоді Ральф повертав назад.

Частенько він відпочивав у затінку на майданчику для пікніків, неподалік від службового в’їзду на льотне поле, чекаючи, коли нарешті прийде друге дихання. Вечорами цей майданчик ставав місцем тусівки підлітків, із колонок портативних магнітол тут ревів реп, але вдень майданчик був притулком групи людей, яку Білл Мак-Ґоверн, Ральфів друг, охрестив Збіговиськом Старих Шкап Гарріс-авеню.

Старі Шкапи збиралися тут, щоб пограти в шахи, випити джину, просто побалакати. Багатьох Ральф знав не один рік (зі Стеном Еберлі, приміром, він учився в школі), і йому було затишно серед них… Поки вони не ставали занадто настирними. Хоча навряд чи їх можна було назвати такими. Це були янкі, виховані в традиціях старої моралі, які вважають, що те, про що людина не вважає за потрібне говорити, є лише її справою — і більше нічиєю.

Саме під час однієї з таких прогулянок Ральф уперше усвідомив, що з Едом Діпно, який живе з ним на одній вулиці, щось негаразд.

Того дня Ральф пройшов набагато більше, ніж зазвичай, — можливо, тому, що грозові хмари закрили сонце й над Деррі повіяло прохолодою. Ральфа огорнула якась подоба трансу: ні про що не думав, ні на що не дивився, крім запилюжених носаків своїх черевиків, коли літак із Бостона — «Юнайтед-747», йдучи на посадку, стрімко пролетів у нього над головою і хрипке виття реактивних двигунів повернуло його до тями.

Він дивився, як літак пролетів над старою залізничною колією та загорожею, що визначала межі аеропорту, дивився, як той наблизився до злітно-посадочної смуги і, торкнувшись шасі землі, випустив блакитні струмки диму. Ральф глянув на годинника, відзначивши про себе, що літак спізнився, тоді зиркнув на жовтогарячий дах закладу Говарда Джонсона трохи далі при дорозі. Так, у стані трансу, він пройшов більше п’яти кілометрів, навіть не помітивши, як швидко промайнув час. «Час Керолайн», — пробурмотів внутрішній голос.

Так-так, час Керолайн. Вона вдома і тепер лічить хвилини, щоб прийняти дарвон, а чоловіка нема, він зайшов так далеко… Він майже на півдорозі до Ньюпорта.