Безсоння

До початку липня Ральф вистрибував зі сну раптово, як чортик із табакерки, найпізніше о 4.30—4.45, а в середині липня — не такого спекотного, як в 1992 році, але все-таки доволі жаркого — він прокидався вже до четвертої ранку. Саме цими задушливими довгими ночами, проведеними в ліжку, в якому вони з Керолайн кохалися протягом багатьох спекотних ночей (і холодних теж), Ральф почав розуміти, на яке пекло перетвориться його життя, якщо він повністю втратить сон. Удень він ще міг жартувати з цього, однак Ральф усе чіткіше відкривав для себе гнітючу правду про темні ночі душі Скотта Фітцджеральда, і виграшним призом стало те, що зараз 4.15 ранку, а отже, все ще попереду… Усе що завгодно.

Удень він ще міг переконувати себе, що в нього просто триває перебудова циклів сну і що його організм оптимально реагує на серйозні зміни в його житті, — передусім на вихід на пенсію і втрату дружини. Іноді, міркуючи над своїм новим життям, він уживав слово «самотність», відкидаючи інше моторошне слово, ховаючи його в глибини підсвідомості щоразу, коли лише натяк на нього з’являвся в думках. Він погоджувався на самотність. Депресія ж здавалася йому неадекватним означенням.

«Можливо, тобі необхідні фізичні навантаження, — міркував внутрішній голос. — Займися ходьбою, як минулого літа. Зрештою, ти ж провадиш сидячий спосіб життя — встаєш, з’їдаєш тост, читаєш книгу, дивишся телевізор, замість ленчу з’їдаєш сендвіч у «Червоному яблуку», ліниво пораєшся в саду, час від часу ходиш до бібліотеки або розмовляєш із Елен, коли вона виводить дитину на прогулянку, вечеряєш і або розташовуєшся на терасі, або зрідка відвідуєш Мак-Ґоверна чи Луїзу Чесс. А що потім? Знову читаєш і дивишся телевізор, приймаєш душ і лягаєш спати. Сидячий спосіб життя. Нудний. Не дивно, що ти так рано прокидаєшся».

Яка нісенітниця! Життя його тільки здавалося неактивним, насправді все було не так. І сад служив тому чудовим прикладом. Те, що він робив там, звичайно, не заслуговувало спеціального призу, однак було вкрай далеке від «ледачого копання». Найчастіше він полов, поки піт не виступав на його сорочці темними плямами, що нагадували гіллясті дерева; нерідко Ральфа охоплювало тремтіння від перевтоми, коли він нарешті дозволяв собі піти в будинок. Швидше за все, це «ледаче копання» можна було охарактеризувати як «покарання», але покарання за що? За пробудження до світанку?

Ральф не знав, та й не хотів знати. Робота в саду заповнювала більшу частину дня, вона витісняла йому думки, що здавалися неприємними, і цього було цілком достатньо, щоб виправдати біль у м’язах і спорадичне миготіння чорних цяток перед очима. Ральф почав віддавати садові всі сили одразу після 4 липня, Дня Незалежності, — у Східному Мені вже достигали ранні фрукти — і продовжував працювати весь серпень, коли пізні сорти знемагали від посухи…

— Тобі варто облишити все це, — сказав йому якось Білл Мак-Ґоверн, коли вони проводили вечір за питтям лимонаду. Була середина серпня, Ральф прокидався вже майже о пів на четверту ранку. — Надмірне фізичне навантаження підриває твоє здоров’я. До того ж ти почав скидатися на божевільного.

— Можливо, я і є божевільний, — різко обірвав Ральф, і чи сам тон, чи його погляд були настільки переконливі, що Білл поспішив змінити тему розмови.

Ральф знову почав ходити — нічого схожого на марафони 1992 року, але все ж він проходив кілометрів зо два на день, якщо не було дощу. Його звичайний маршрут пролягав до публічної бібліотеки Деррі, потім до «Бекпейджс» — книжкової крамнички зі старими виданнями, а звідти до газетного кіоску на розі Мейн і Вітчгем-стріт.

Неподалік «Бек пейджс» знаходився невеликий магазин «Секонд-генд», де продавали старий одяг. Якось серпневого дня, коли Ральф проходив повз, у вітрині серед старих запрошень на дешеві вечері й церковні збори він побачив свіжий аркуш, що наполовину сховав передвиборний плакат Патріка Б’юкенена. [4]

Із двох фотографій, поміщених над текстом, дивилася приваблива блондинка віком близько сорока років, але похмурість зображення на фотографіях — обличчя без посмішки у фас ліворуч і профіль праворуч на нудному білому тлі — змусила Ральфа зупинитися. Так зазвичай знімали злочинців, розклеюючи їхні фото в громадських місцях і показуючи в телепрограмі поліцейської хроніки… Тож навряд чи це було просто збігом. Отже, фотографії жінки зупинили його, але її ім’я змусило заклякнути на місці.

«РОЗШУКУЄТЬСЯ ЗА ВБИВСТВО СЬЮЗЕН ЕДВІНА ДЕЙ» — було надруковано величезними чорними літерами. А нижче, немов спалах блискавки, горіли чотири червоних слова: «ГЕТЬ ІЗ НАШОГО МІСТА!» Найнижчий рядок був набраний дрібним шрифтом. Від дня смерті Керолайн зір у Ральфа дуже ослаб — як у торбі бісової мами загубився, — і він, подавшись уперед, мало не торкаючись лобом брудного скла вітрини «Секонд-генду», нарешті зміг розібрати: «Коштом Комітету “Друзі життя” штату Мен».

Десь у глибині його мозку зашепотів голосок: «Гей, гей, Сьюзен Дей! Скільки вбила ти дітей?»

Сьюзен Дей, згадав Ральф, була політичною активісткою чи то з Нью-Йорка, чи з Вашингтона, яка доводила своїм красномовством таксистів, перукарів і капелюшників до шаленства. Він не міг точно сказати, чому на гадку спав саме цей римований рядок; він невиразно асоціювався з якимось спогадом. Можливо, у старому, змученому мозку сплив рядок із пісні протесту кінця шістдесятих — часу в’єтнамської війни: «Гей, гей, Ел Бі Джей! Скільки ти убив дітей?»

«Ні, не те, — подумав він. — Близько, але не гаряче. Це…»

За мить до того, як мозок Ральфа після болісних зусиль зміг пригадати ім’я й вигляд Еда Діпно, поруч пролунав голос:

— Ральфе, друже, радий вітати тебе! Заходь же!

Відірваний від своїх думок, Ральф обернувся на голос, здивований і одночасно шокований тим, що ледь не заснув на ходу. «Господи, — подумав він. — Неможливо збагнути всю значущість сну, поки не втратиш його. Тоді все починає пливти перед очима, а суть того, що відбувається, ніби розмита».

Із Ральфом заговорив Гамільтон Дейвенпорт, власник книжкової крамнички. Він саме виставляв книги в яскравих обкладинках на вуличний стенд. Попихкуючи затиснутою в зубах старою люлькою, що завжди нагадувала Ральфові трубу пароплава, Гамільтон випускав у пекуче прозоре повітря легкі струмки диму. Вінстон Сміт — старий сірий імпозантний кіт — улаштувався в дверях, затишно прикривши лапи пухнастим хвостом. Кіт дивився на Ральфа з жовтоокою байдужістю, мовби кажучи: «Гадаєш, тобі все відомо про старість, друже? Можу заприсягтися, нічого ти про це не знаєш».

— Гей, Ральфе, — здивовано мовив Дейвенпорт, — я звертаюсь до тебе вже втретє.

— Та, певно, я задумався. — Обігнувши книжковий стенд, Ральф підійшов до дверей (Вінстон Сміт із королівською байдужістю й далі лежав собі) і взяв дві газети, які купував щодня: «Бостон ґлоуб» і «Ю-Ес-Ей тудей». «Деррі ньюс» йому доставляли додому. Ральф, із задоволенням читаючи всі три видання, не міг сказати, якому з них віддає перевагу.

— Я не… — і тут він раптом замовк, бо перед його внутрішнім зором постало обличчя Еда Діпно. Так, цю жахливу пісеньку він почув з вуст Еда біля аеропорту ще минулого літа — не дивно, що потрібен був час, щоб освіжити свою пам’ять. І Ед Діпно не з тих, хто просто так розспівував би подібні канцони.

— Ральфе? — окликнув його Дейвенпорт. — Ти знову відключився, не договоривши.

Ральф закліпав.

— Вибач. Я погано спав, саме це я й хотів сказати.

— Недосипання… Одначе є проблеми й серйозніші. Гадаю, тобі варто випивати на ніч склянку теплого молока з медом і півгодини слухати заспокійливу музику.

Так цього літа Ральф учергове виявив, що кожному в Америці відомий свій домашній засіб від безсоння, така собі сонна магія, що передається з покоління в покоління на кшталт сімейної Біблії.

— Дуже добре до цього надається Бах і Бетховен, та й Вільям Акерман не такий уже й поганий. Але найголовніше, — Дейвенпорт, наголошуючи, підняв угору палець, — не вставати з крісла півгодини. У жодному разі! Не відповідати на телефонні дзвінки, не гратися з собакою, не заводити будильника, не йти чистити зуби… Нічого! А потім, коли ти ляжеш у ліжко… Раз! Вирубує, як світло!