Безсоння

— Нові ліки, — сказав доктор Джамаль, — можливо, запобігатимуть повторним приступам, але хвороба досягла такої стадії, коли годі що-небудь передбачити. На жаль, незважаючи на всі старання лікарів, пухлина продовжує збільшуватися. Можуть виникнути проблеми з координацією рухів, — намагаючись говорити якомога спокійніше, закінчив доктор Джамаль. — До того ж я відзначив певне погіршення зору.

— Чи можу я провести ніч біля неї? — запитав Ральф. — Керолайн буде спати краще, знаючи, що я поруч. — Помовчавши, він додав: — Як і я.

— Звичайно! — доктор Джамаль повеселів. — Чудова ідея!

— Так, — тужно погодився Ральф. — Я теж так вважаю.

Отже, він сидів біля сплячої дружини, прислухався до постукування і думав: «Дуже скоро — може, восени або взимку я знову опинюся з нею в цій кімнаті». Думка здавалася пророчою. Схилившись, Ральф поклав голову на простирадло, що прикривало груди дружини. Він не хотів більше плакати, але не зміг стримати сліз. Постукування. Таке голосне й безперестанне.

«Хотілося б мені взяти за барки того Вісника, чий хронометр так безупинно стукотить, — подумав він. — Я розірвав би його на шмаття. Бог свідок».

По опівночі Ральф задрімав у кріслі, а коли прокинувся, повітря стало прохолоднішим, аніж за всі попередні тижні, і Керолайн уже не спала, а дивилася на нього ясними очима. Вона здавалася цілком здоровою. Ральф відвіз її додому й намагався робити все, щоб останні місяці вона прожила якомога спокійніше.

І він нескоро знову згадав про Еда Діпно.

Поки літо переходило в осінь, а осінь в останню зиму Керолайн, думки Ральфа були перейняті хронометром Вісника Смерті, який, здавалося, стукав усе голосніше і голосніше, хоча й повільніше.

Але зі сном у нього ніяких проблем не виникало. Це сталося пізніше.

Частина перша

Лисі лікарі-карлики

Розділ перший

Через місяць після смерті дружини Ральф Робертс уперше в житті спізнав безсоння.

Спершу проблема здавалася не надто серйозною, однак постійно погіршувалася. За півроку після першого порушення в його колись нічим не примітному циклі сну Ральф так настраждався, що заледве це терпів і не побажав би такого навіть найлютішому ворогові. До кінця літа 1993 року він уже почав замислюватися над тим, на що стане схоже його життя, якщо йому доведеться провести решту днів на грішній землі в стані постійного безсоння. «Звичайно, до цього не дійде, — переконував він себе, — ніколи».

Але чи так це насправді? Він цього не знав, а книги, які йому порадив знайти Майк Генлон у публічній бібліотеці Деррі, теж не змогли допомогти. Ральф прочитав кілька праць про порушення сну, але всі вони містили суперечливі відомості. В одній книзі мовилося про безсоння як про один із найпоширеніших у медицині синдромів, в іншій воно розглядалось як хвороба, симптом неврозу, а в третій узагалі згадувалося про безсоння як про міф, вигадку. Проблема, однак, була набагато глибшою. Наскільки Ральф міг судити з цих книг, ніхто, здавалося, не знав достеменно, що таке насправді сон, який механізм його дії.

Ральф розумів, що йому час припинити розігрувати з себе дослідника-аматора й звернутися до лікаря, але зробити це виявилося на подив важко. Він дотепер таїв у серці образу на доктора Літчфілда. Адже саме Літчфілд спершу діагностував пухлину мозку в Керолайн як головні болі, пов’язані зі стрибками тиску (Ральфові чомусь здавалося, що Літчфілд, старий парубок, у глибині душі вважав, що Керолайн хвора не чим іншим, як лиш надмірною балакучістю), і саме Літчфілд намагався якомога рідше траплятися йому на очі, коли діагноз Керолайн був точно встановлений. Ральфа не покидала впевненість, що якби він запитав лікаря, чому той уникає його, Літчфілд відповів би, що він просто передав цю хвору Джамалю, фахівцеві… Усе чесно й відверто. Так. Одначе Ральф постарався глянути в очі Літчфілду, випадково зустрівши лікаря в проміжку між першим приступом Керолайн у липні минулого року і її смертю в березні, — і те, що він у них побачив, здалося йому сумішшю тривоги й провини. Це був погляд людини, яка щосили намагається забути те, що вона зробила жахливу помилку.

Єдиною причиною, через яку Ральф міг дивитися на доктора Літчфілда й не бажати розірвати його, було пояснення доктора Джамаля, що навіть дуже рання правильна діагностика, швидше за все, нічого не змінила б; на той час, коли в Керолайн з’явилися головні болі, пухлина вже розвинулася й, поза всяким сумнівом, метастази поширилися й на інші відділи мозку.

Коли наприкінці квітня доктор Джамаль переїхав у Південний Коннектикут, Ральф почав сумувати за ним. Саме із Джамалем він міг би поговорити про своє безсоння — йому здавалося, що той вислухав би його так, як доктор Літчфілд не захотів би… Або не зміг. До кінця літа Ральф прочитав про безсоння достатньо, щоб знати: той його вид, від якого він потерпав, якщо й не винятково рідкісний, то принаймні менше поширений, ніж просто поверхневий сон. Люди, що не страждають від безсоння, зазвичай уже за сім-двадцять хвилин після того, як лягають у ліжко, входять у першу стадію, так звану фазу повільного сну. Тим же, хто повільно засинає, іноді потрібно години зо три, щоб поринути в сон. У той час як люди з нормальним сном провалюються в третю стадію — фазу швидкого сну, або дельта-сну, хвилин за сорок п’ять, — тим, хто страждає поверхневим сном, іноді потрібно ще годину або навіть дві, щоб наздогнати їх… А частенько їм так і не вдається досягти цієї стадії. Прокидаються вони не відпочивши, іноді з неясними спогадами про неприємні, заплутані сновидіння, найчастіше з помилковим уявленням, що взагалі не заплющили очей.

Одразу після смерті Керолайн Ральф почав дуже рано прокидатися. Щовечора він ішов у ліжко, як і раніше, одразу після новин об одинадцятій і засинав майже миттєво, але замість того, щоб прокинутися рівно о шостій п’ятдесят п’ять ранку, за п’ять хвилин до дзвінка електронного будильника, він прокидався о шостій. Спершу він списував це на злегка гіпертрофовану передміхурову залозу й сімдесятирічні нирки, але при пробудженні це йому не дуже заважало, а ось заснути після спорожнювання сечового міхура він уже не міг. Лежачи в ліжку, яке він ділив з Керолайн багато років, Ральф чекав сьомої години, щоб устати. Поступово він припинив усі спроби заснути знову; лежачи зі сплетеними на грудях пальцями, Ральф дивився в похмуру стелю, відчуваючи свої очі величезними, як круглі дверні ручки. Часом він думав про доктора Джамаля, який втілює в Коннектикуті свій варіант американської мрії, і про його м’який, заспокійливий індійський акцент. Іноді він згадував місця, де вони з Керолайн бували багато років тому; найчастіше в пам’яті спливав спекотний день на пляжі Бар-Гарбору, коли вони, обоє в купальних костюмах, сидячи за столиком під яскравим тентом, смакували пиво із пляшок з довгим горлечком, ласували смаженими молюсками й милувалися вітрильниками, що ковзали по темно-синьому океану. Коли це було? У 1964-му? Чи в 1967-му? Яка різниця?.. Зміни в режимі сну теж не мали б жодного значення, якби все на цьому скінчилося. Ральф пристосувався б до змін не лише з легкістю, але навіть із вдячністю. Усі книги, які він прочитав того літа, здавалося, підтверджували народну мудрість: з віком люди сплять менше.

Якщо втрата однієї години сну була тією єдиною ціною, яку йому необхідно заплатити за сумнівне задоволення бути сімдесятирічним, він заплатив би з радістю й уважав би себе абсолютно здоровим.

Але цим не обмежилося. У перший тиждень травня Ральф прокинувся від пташиного співу о 5.15. Він намагався затикати на ніч вуха ватою, сумніваючись, однак, що це допоможе. Будив його зовсім не щебет птахів, що повернулися із зимівлі, й не гуркіт випадкової вантажівки, що мчала по Гарріс-авеню. Ральф завжди належав до тієї категорії людей, яких і гарматами не розбудиш, і навряд чи щось змінилося в його натурі. Змінилося щось у його голові. Там з’явився таймер, який із кожним днем умикався набагато раніше, і Ральф поняття не мав, як із цим боротися.