Безсоння

Ед стояв біля авта, дивлячись, здавалося, в усі боки, крім потрібного. Він зиркав довкола так люто, що Ральфові сама собою напросилася асоціація з півнем, що оглядає свої володіння в пошуках загарбників і чужинців. І це схвилювало Ральфа. Ніколи досі він не бачив Еда таким — швидше за все, тому й стривожився, однак його хвилювало й дещо інше. Істина ж була проста: ніколи й нікого Ральф не бачив у такому стані.

На заході прогуркотів грім, тепер уже голосніше. І ближче.

Чоловік, що вибрався з «форда», удвічі, а може, і втричі був більшим за Еда. Величезний живіт звисав над ременем його зелених робочих штанів; на розстебнутій білій сорочці під руками виступали плями поту завбільшки з тарілку. Бейсбольну кепку він зсунув на потилицю, щоб краще розгледіти нахабу, що врізався в його авто. Обличчя чоловіка з важкою щелепою було смертельно блідим, лише на вилицях горіли яскраві плями, і Ральф подумав: «Та він перший кандидат на інфаркт. Якби я був ближче, неодмінно побачив би червоні прожилки в нього на шкірі».

— Гей ти! — крикнув Едові здоровань. Голос, що вирвався з об’ємних грудей, звучав до абсурдності тонко, пронизливо. — Де це ти діставав права, скурвий сину?

Ед одразу ж повернув свою вертку голову на той голос, ніби саме цього звуку він і чекав, — так повертає літак, якого веде радар, — і Ральф уперше побачив очі Еда. Відчувши, як у грудях у нього наростає тривога, він побіг на місце аварії. А в цей час Ед рушив до здорованя в просяклій потом сорочці й бейсбольній кепці. Він ішов на негнучких ногах, якось дивно смикаючись, що було геть несхоже на його звичайну легку ходу.

— Еде! — скрикнув Ральф, але освіжаючий бриз, що тепер уже ніс із собою холодок швидкого дощу, здавалося, відніс убік слова ще до того, як вони були вимовлені. Ед не обернувся. Ральф побіг швидше, забувши про ниючий біль у ногах і попереку. У застиглих і широко розплющених очах Еда Діпно він побачив убивство. Ральф не мав ані найменшого досвіду в таких справах, але він не думав, що в оцінці такого погляду можна помилитися — так позирають одне на одного бійцівські півні під час нападу.

— Еде! Зачекай, Еде! Це я, Ральф!

Той навіть не оглянувся, хоча тепер Ральф був так близько, що Ед просто не міг не чути його, незважаючи на пориви вітру. А ось здоровань озирнувся, і Ральф помітив страх і непевність у його очах. Потім він знову повернувся до Еда і заспокійливо підняв руки.

— Послухай, — почав він, — ми ж можемо поговорити…

Це було все, що він встиг сказати. Ед стрімко зробив ще один крок, змахнув кулаком, який видався якимось неприродно білим у сутінках, що швидко згущувалися, — і вдарив здорованя в його ваговиту щелепу. Звук удару пролунав, немов постріл з дитячої духової рушниці.

— Скількох людей ти вже вбив? — запитав Ед.

Здоровань прихилився до свого пікапа, рот його був відкритий, очі випнуті. Тим же швидким, дивним кроком, немов навпідстрибки, Ед упритул наблизився до нього, мабуть, ігноруючи той факт, що водій пікапа дюймів на чотири вищий і фунтів на сто важчий від нього. Ед знову вдарив його.

— Ну, зізнавайся, ковбою, скількох людей ти вже вбив?

Ед перейшов на крик, одразу заглушений першими гуркотами грому.

Здоровань відіпхнув Еда — жест не агресії, а просто переляку, — і той відлетів, ударившись об покручений капот свого «датсуна», та одразу ж рвонув уперед, стиснувши кулаки, готовий накинутися на водія «форда», що принишк біля свого авта; його кепка зсунулася набік, а сорочка вилізла зі штанів. Ральфові згадався бачений давним-давно німий фільм, у якому брати Маркси зображували тупуватих малярів, — і раптом він відчув приплив співчуття до здорованя, розгубленого й заляканого до смерті.

Зате Ед зовсім не був розгублений. Розкритий у широкому оскалі рот і немиготливі очі робили його ще більше схожим на бійцівського півня.

— Я знаю, чим ти займаєшся, — прошипів він здорованеві. — Чи ти думаєш, що все це іграшки? Сподіваєшся, що тобі й твоїм дружкам-катам удасться вислизнути…

І в цю мить, пихкаючи як паровоз, наспів Ральф, поклав руку Едові на плече. Жар під тонкою футболкою здивував — здавалося, рука торкнулася розпеченої грубки; а коли Ед обернувся, на якусь незабутню мить Ральфові здалося, що він дивиться в розбурхане полум’я. Ніколи досі не бачив він такої абсолютної безпричинної люті в людських очах, мало того — навіть не підозрював, що така лють можлива.

Імпульсивно Ральф ледь не відсахнувся, але, притамувавши в собі це бажання, завмер. Промайнула думка: якщо зараз він відступить, Ед накинеться на нього, мов скажений пес.

Дурня це, звичайно. Ед був хіміком-дослідником, Ед був членом літературного клубу (з тих, хто вивчає пудові книги про Кримську війну), Ед був чоловіком Елен і батьком Наталі. Чорт забирай, зрештою, Ед був його другом…

…Ось лише зараз перед ним стояв зовсім не Ед, і Ральф усвідомлював це.

І замість того щоб відступити, Ральф подався вперед, схопив Еда за плечі (такі гарячі під тонкою тканиною футболки, такі неймовірно болісно гарячі) і став повертати його до себе, поки Ед не відвів погляду від здорованя.

— Еде, припини! — мовив Ральф голосно і впевнено, як і слід, на його переконання, розмовляти з людьми, що впали в істерику. — Усе нормально! Просто заспокойся!

Ед, що не зводив осклянілих очей зі здорованя, ковзнув таки поглядом по обличчю Ральфа. Не таке вже й велике досягнення, однак Ральф відчув деяке полегшення.

— Що це з ним? — запитав здоровань. — Вам не здається, що він збожеволів?

— Я певен, що з ним усе гаразд, — відповів Ральф, хоча насправді зовсім не був у цьому певен. Вимовив він це крізь зуби, не зводячи очей з Еда. Він не насмілювався відвести погляд — цей контакт здавався єдиною зачіпкою, що дозволяє йому стримувати Еда, але зачіпкою занадто тривкою. — Звичайне потрясіння через те, що сталося. Йому потрібно кілька секунд, щоб заспо…

— Запитай, що там у нього під брезентом! — раптом закричав Ед, показуючи через плече Ральфа. Блиснула блискавка, і на якусь мить малопомітні шрами від юнацьких прищів Еда стали опуклими, перетворившись на подобу дивної рельєфної карти. Прогримів грім.

— Гей, гей, Сьюзен Дей! — проспівав Ед високим дитячим голосом, від якого в Ральфа мурашки поповзли по спині. — Скільки вбила ти дітей?

— Та ніяке в нього не потрясіння, — вирішив здоровань. — Він божевільний. І коли приїде поліція, я вже подбаю, щоб його запроторили куди слід.

Оглянувшись, Ральф побачив над кузовом пікапа блакитний брезент, закріплений яскраво-жовтою мотузкою. Під брезентом угадувалися округлі форми.

— Ральфе? — почувся соромливий голос. Він перевів погляд уліво й побачив Дорренса Марстеллара — дев’яностолітнього, найстаршого представника Збіговиська Старих Шкап Гарріс-авеню: той стояв якраз поза вантажівкою здорованя. Старечими руками Дорренс гнув книжку, ніби перевіряючи оправу на міцність. Ральф припустив, що це збірник віршів — єдине, що читав Дорренс. А може, він і не читав зовсім; можливо, йому просто подобалося тримати книги в руках і розглядати виструнчені рядки.

— Ральфе, у чому справа? Що відбувається?

І знову спалах блискавки, пурпурно-біле бурчання. Дорренс непевно глянув угору, наче бажаючи там знайти відповідь на те, де він, хто він і що бачить. Ральф зітхнув.

— Дорренсе… — почав було Ральф, але тут Ед накинувся на нього, як дикий звір, який ненадовго втихомирився тільки для того, щоб зібратися із силами. Ральф устиг вивернутися, штовхнувши Еда на покручений капот «датсуна».

Його охопила паніка й невпевненість у тому, як саме чинити далі. Занадто багато всього відбувалося одночасно. Ральф відчував, як під його пальцями натужно гудуть м’язи Едових рук, ніби той умудрився проковтнути блискавку, яка щойно перерізала небо.

— Ральфе! — окликнув його Дорренс тим же тихим, але вже заклопотаним голосом. — На твоєму місці я б не став більше торкатися нього. Я й так уже не бачу твоїх рук.

Чудово. Ще один божевільний. Саме те, що треба. Ральф глянув на свої руки, тоді на старого: