Мертвi квiти

— Та все ж… — зiтхнула Павловська. — Усiм по доганi, усiх на КЕК [1]… Категорiї знiмати…

— Не слабо, — згодився Стас. — I що, помер чолов'яга?

— А що, у Вiнницi вiд сказу одужують? У нас же ж, висловлюючись твоєю мовою, якщо пацiєнт сам собi голову вiдiтне, то однаково лiкар винен, бо не зумiв переконати, що це шкiдливо, — прокоментував Гащак.

Довелося тiльки з розумiнням зiтхнути.

Кава з шефинею не вийшла.

— Ще встигнемо, Станiславе Iвановичу, — миролюбно сказала вона. — Ви ж не звільнюєтеся завтра! I ще прошу вас, якщо цього мiсяця оперуватимете уночi, на асистенцiю викликати мене. Не ображайтеся i не думайте, що це недовiра. Просто я вiдповiдаю за службу i звикла страхуватися.

А вечiр був насичений вiзитами.

Першим прийшов добродiй виразно алкогольної зовнiшностi. З тих, хто ще не дiйшов до стану худоби, але «живої води» вже потребував не менше нiж звичайної.

— А ви лiкар, так? — швидко i без вступу запитав вiн. — Ну, я знаю… Племiнник… Андрiйович розповiдав про вас. Ну… ми ж з ним друзi були. Нi, я молодший, але… ну, ми з ним шахiсти, так, у будинку культури…

Розповiдь iз використанням спецiальної термiнологiї про те, що покiйний був ледь не гросмейстером, обiцяла затягтися, тому довелося напряму запитати, що йому потрiбно.

— Вам загрожує небезпека, — випалив гiсть. — С-серйозна. Я казав — ми з Андрiйовичем дружили. Прийшов вас попередити.

Вiн промовляв окремими фразами, якi наче спочатку мали скластися у нього в головi, а потiм вилiтали з рота кулеметними чергами.

Мета його візиту намалювалася одразу. І все ж таки неприємний холодок у животі не забарився з'явитися після цих слів.

— I в чому ж вона полягає?

— Хто?

— Ну, небезпека.

— А… — вiн зробив незграбний жест i, взявши Стаса за лiкоть, повiв кудись у кут подвiр'я, хоч поруч i так нiкого не було. — Значить, слухайте… Потрiбно… маленьку допомогу. Двадцять гривень… — голос його стишився ще бiльше, а очi набули надзвичайно серйозного виразу. — Не менi, — вiн щиросердечно поклав руку на серце. — Людинi. За iнформацiю.

— А я гадаю, вам просто немає за що випити, — припустив Стас.

Запевнення чолов'яги, що вiн легко може взагалi не пити, довершили справу. Проте відчуття смоктання попiд грудьми не зникло. Нове оточення продовжувало демонструвати свою таємничу непривітність.

— Коли хтось комусь хоче допомогти, — повчав його Стас, ведучи до ворiт, — то робить це безкорисно. А дам я вам двадцятку — за годину тут черга стоятиме, i всi з застереженнями про небезпеку.

Пообiцявши ще прийти на знак дружби з померлим, алкаш забрався, не покращивши своїм вiзитом враження, яке вiд початку навiював цей будинок, зовсiм навпаки. Щось зайве, неприємне все бiльше намотувалося клубком на оцi його «спадкоємнi» справи. I вкладаючись на фамiльному диванi, Стас вiдчув цiлком зрозумiлi роздратування i злiсть, а також бажання наперекiр усьому прожити тут рiк, показавши пiсля цього руку не те що по лiкоть, по саме плече всiм винним у його зiпсованому настрої.

За роки фiгура господаря так витиснула диван, що пружини вигнулися, сформувавши улоговину, лежати за межами якої просто неможливо. Погляд знову вперся у килим. «Iндiанець» вiдшукався одразу. Довелося ще раз здивуватися схожостi вiзерункiв з профiлем людського обличчя, такого специфiчного.

— Привiт, — сказав йому Стас. — I на добранiч.

Усi квiти поруч сховали те, що бачилося учора, проте очi нашукали новi зображення. Наприклад, двi квiтки так розкинули пелюстки, що у комбiнацiї з їхнiми кольорами створювали враження двох людських фiгур. Стасовi чомусь здалося — студентiв минулого столiття, а може ще й позаминулого. Саме тим часам вiдповiдали їхнi зачiски й одяг. Уявилося, що це новорiчна нiч i вони веселяться, бiжать кудись, взявшись за руки.

Сюжет малюнка був доволi веселим, тому саме на ньому хотiлося й скiнчити цей черговий вечiрнiй «телесеанс», але несподiвано очi вiдшукали вище профiль старечого обличчя, яке, безперечно, належало жiнцi. Постать її виглядала незакiнченою, адже нiг, поза всяке бажання, скласти iз тих кольорових завиткiв не вдавалося. З твердим наміром заснути Стас займався цим довго i безуспiшно. Бабуся закiнчувалася десь на межi грудної клiтки i живота — хоч плач. Зате поруч iз нею одна з пелюсток нагадувала шоколадне морозиво на паличцi. Воно не було у неї в руцi — просто валялося поруч.

Потiм десь нижче проступила знайома «вусата морда» у кошлатiй шапцi. А вiзерунок нижче неї, що мав би бути листочками вiд цiєї квiтки, здався схожим на вухатого собаку якоїсь мисливської породи. Пес наче пiдняв морду i заводив на повну. Лише зараз Стас зловив себе на думцi, що дiйсно чує як виє собака. Десь по сусiдству нiяк не мiг заспокоїтися пес. Довелося пiдвестися i вiдчинити вiкно. Не причулося. Напевно, його побили або забули нагодувати.

«Дурдом», — промовив вiн сам до себе, натягаючи ковдру на голову.

IX

— От тепер уже ви повнiстю можете вважати себе членом нашого колективу, — посмiхаючись, промовила Свiтлана.

— А що, якби вам сьогоднi не «бабахнуло» е-е… вiсiмнадцять, то я б ще не мiг бути повноправним?

Оте «вiсiмнадцять» замiсть належного «тридцять» їй явно сподобалося, i старша медсестра мило щебетала про те, що у їхньому вiддiленнi звикли жити весело i не самою тiльки роботою. Отже чийсь ювiлей однаково б не забарився.

— Ну що, — зупиняючись, промовив Нагiрний, — тут розходимося. Молодi-нежонатi окремо, а такi як ми… — вiн багатозначно знизав бровами.

— Вам що, ще мало? — здивувалася шефиня. — Навiщо ж полишали?

— Та до жiнок, не до пляшки! — обурився Гащак. — Вiчно ви нас не так розумiєте.

— Станiславе Iвановичу, у нас у вiддiленнi найцiннiше — завiдуюча! — плiв далi Нагiрний. — Не дай Боже завтра не з'явиться на роботi, з тебе спитаємо, куди подiв. Довести до самого дому!

— Ну що ж — показуйте дорогу, Дiно Василiвно. Уперед! — весело промовив Стас, коли решта компанiї звернула у своєму напрямку.

— Та, власне, особливої потреби у цьому немає, — похитала головою Павловська. — Мене тут за десять рокiв кожний собака знає. Так що…

— …подорож нiчним мiстом у вашому товариствi може суттєво попсувати репутацiю, — докiнчив за неї Стас. — Нiяк не звикну до мiсцевої специфiки, пробачте.

— Ну що ви, — засмiялася вона. — Малося на увазi, що нiхто не образить. Якби я за таке хвилювалася, то пiшла б сама одразу. Вони вже хвилини зо три миють нам кiстки, можу вас запевнити. Думають, чи будете ви напрошуватися на чай i чи я погоджуся. А завтра зранку продовжать уже на роботi. Тож потурбуйтеся у першу чергу про власну репутацiю.

— Нормально, — вражено хитнув головою Стас. — Але я гадаю, така супутниця як ви, не може зiпсувати чиєїсь репутацiї. Тим паче, я у вас людина тимчасова.

— I на скiльки, якщо не секрет? — запитала вона, залишаючи комплiмент без уваги.

— Гадаю, рiк-пiвтора. Але не переживайте, я не з тих, хто вважає, що пiсля мене — хоч потоп, — заспокоїв її Стас.

— Приємно чути, — вона зупинилася. — Ну, дякую. Тут менi вже дiйсно два кроки.

— А що я скажу завтра колегам? — не згодився Стас. — Ви не переживайте, напрошуватися до начальства не в моїх принципах.

— Скажете, що довели. Не ображайтесь. Дiйсно не треба. Це у ваших iнтересах. Якщо пiдуть чутки, що ви проводите мене додому, медсестри обходитимуть вас десятою дорогою. Залишитеся на голодному пайку.

— Вас злякаються, — припустив Стас.

— Саме так. Вони мене бояться.

— Що ж, дякую. Це порядно з вашого боку — не позбавляти колегу приємних моментiв життя. Постараюся i вам вiдплатити тим же.

— До завтра, — промовила вона. — Веселитися ми любимо, але другого дня працюємо без скидок на учора.

Свiй будинок вiн побачив ще здалеку, та збагнув не одразу. А коли зрозумiв, ноги зупинилися самi. Будинок наче виступав iз темряви, тому що заднiй кут його був освiтлений. I свiтло це лилося… з вiкна на його заднiй сторонi. Це мала бути порожня кiмната.