Мертвi квiти

Олексій Волков

Мертві квіти

I

Операцiї бувають рiзні.

Геть-чисто «нiякi» — так, на годинку, коли працюють лише руки, а в цей час можеш розповiдати анекдоти, вiд яких погигикують асистент, анестезiолог i медсестри — усi, хто перебуває поруч. I все настiльки доведено до автоматизму, що пацiєнт, якби не був пiд наркозом, мiг би пройнятися спокоєм i впевненiстю. Якщо у цей час хтось iз вiддiлення зазирає в операційну i повiдомляє, що вам принесли листа, який надiйшов поштою на лiкарню, одразу вся увага переноситься туди. «Вiд коханки, не iнакше!» (чого ж тодi не додому?!) «Могорич виставляй негайно!» (iнакше загубиться, помнеться, виявиться не тим i т. д.) «Вiддай на перевiрку!» (а якщо там «бiлий порошок» вiд Бен Ладена?) Словом, уся увага в таких випадках лише на лист, адже руки працюють самi.

Бувають iнакшi. Тi, якi примушують мобiлiзувати усi знання i вмiння. Тодi вже не до побрехеньок. Тиша аж напружує, лише брязкають iнструменти i проскакують скупi та короткi реплiки колег про ситуацiю на операцiйному столi. Тодi стає по-справжньому цiкаво. Тодi вiдчуваєш, що дiйсно чогось вартий i вiд тебе багато залежить. I повiдомлення про лист у таких випадках викликає у вiдповiдь лише лаконiчне: «Дякую, покладiть на мiй стiл», хоч мається на увазi зовсiм iнше: «Чого лiзете у такий момент?»

А бувають ще iнакшi. Це коли навколо усе лiтає й валиться, а ситуацiя настiльки складна й нестандартна, що ти цього не бачиш i не чуєш, тому що з головою там, у прямому розумiннi «у комусь». Коли нi руки, нi розум не встигають, i у свiдомiсть повним ходом лiзуть думки, що може статися непоправне: смерть пацiєнта «на столі», а вам доведеться спiлкуватися з його родичами, а потiм довго i нудно доводити чиновникам вiд медицини, що вже нiчого не можна було вдiяти. Тут уже просто не можеш сприйняти iнформацiю про якийсь лист, i вона у кращому разi вiдкладається десь глибоко на рiвнi пiдсвiдомого.

Досьогоднi Стас подiляв усi хiрургiчнi операцiї саме так, хоч, звiсно, в офiцiйнiй медицинi подiбного подiлу не iснувало. I лише тепер щойно вiдкрив для себе ще один — четвертий тип. Це був по сутi той самий третiй, але за умови, коли ще й тебе самого так дiстало життя, що немає жодних моральних сил, i перебуваєш у станi, який не дозволяє братися до операцiї навiть першого типу.

Був момент, коли навiть подумалося, що було б непогано i самому зараз загнутися тут, просто за столом. Зникли б нараз усi проблеми, що лежать важким каменем. Та й тим медчинушам, що «гризуть» папери, не було б iз кого потiм жили тягти. Ото би «факнув» їм, не те що по лiкоть, по саме плече! Мовляв, тепер шукайте, хлопцi, «винного», аж засрiться. Ось вiн я, трудiться на здоров'я. Але це… так, можна дозволити собi лише тодi, коли той, хто лежить зараз на столi, на ньому й залишиться. А доти навiть не варто допускати подiбних думок.

Пацiєнт не помер.

Якимось дивом.

Операцiя четвертого типу закiнчилася…

Каталка торохкотiла коридором, вiдвозячи щойно прооперованого пацiєнта до вiддiлення реанiмацiї, коли Стас увiйшов до ординаторської, зачиняючи за собою дверi. У головi — повний безлад.

Обiйшлося.

Поки обiйшлося. Хтозна, як ще повернеться…

Нi, все-таки «з грубшого» обiйшлося. Хворого, який майже не мав жодного шансу, живим вивезли з операцiйної. Це вже немало.

О-о-о…

Вiн упав у своє крiсло i закурив. Зараз. Прийти до тями. Потiм випити кави — однаково спати вже не свiтить. Потiм спокiйно сiсти, впорядкувати думки i написати протокол операцiї. Так, щоб нiяка сволота не доколупалася навiть до коми, адже хто знає, як усе ще повернеться.

Нiчого-нiчого. Нiч попереду. А як зморить зовсiм, диван у кутку. Чого йти додому? Що вiн там забув? А зараз двадцять хвилин, увiйти в колiю.

Лист лежав на столi поверх кинутих ще вдень паперiв. Лише тепер пригадався момент, коли хтось зазирнув до операцiйної, повiдомивши про нього. Треба ж… Вiн витяг iз шухляди старий, майже антикварний скальпель i розтяв конверт з дещо розмацьканим штемпелем, розбирати дрiбнi букви на якому не хотiлося при тьмяному свiтлi. Подумалось, що це найiмовiрнiше якийсь рахунок.

У лiвому верхньому кутку листа красувався ще один штамп — бiльший, рiзнокольоровий, з блискучими елементами — нотарiальний, а вiд перших прочитаних рядкiв очi почали розплющуватися, а думки вiдволiкатися вiд щойно пережитого.

…Вам необхiдно звернутися до приватного нотарiуса Шевчика П. Д. для вирiшення справ, пов'язаних зi спадком…

Думки почали оживати. Вiн не мав родичiв у мiстi Галич Iвано-Франкiвської областi, звiдки надiйшов лист. Який ще спадок? А може, це взагалi не йому? Помилка? Швидше за все. Та слово «спадок» приворожує мимоволi… Рука сама потяглася до телефона у кишенi халата.

«Зараз виявиться „булькою“», — подумав Стас. А у головi хоч-не-хоч проносилися невiдомо коли i вiд кого почутi приклади надходжень зi Штатiв величезних спадкiв до людей, що навiть не пiдозрювали про iснування якихось там родичiв…

«Ну, так уже зразу i зi Штатiв»…

Вiдклавши телефон, вiн прогулявся до реанiмацiї, де щойно вклали пацiєнта, заварив-таки кави, i лише пiсля цього набрав комбiнацiю цифр. Номер приватного нотарiуса Шевчика Петра Даниловича належав мобiльному оператору, тож, iмовiрно можна додзвонитися навiть такої години.

— Я — Ковач Станiслав Iванович. Вiд вас менi надiйшов лист, — привiтавшись, промовив Стас.

Серце зрадницьки тьохкало.

— Дуже приємно, — вiдповiли на тому кiнцi. — Тодi давайте домовимося про зустрiч. Гадаю, вам необхiдно приїхати сюди, до нас.

— Почекайте, а може це якась помилка? Я наче не пам'ятаю родичiв у вашому мiстi…

— У нашiй службi помилок не буває, — безапеляцiйно вiдповiв нотарiус.

— У нашiй також… — муркнув сам до себе Стас. — Лише халатнiсть i злочиннi дiї…

— Хе… ну так… Я розумiю, ви з почуттям гумору! — дотеп явно сподобався нотарiусу. — Ну, на щастя, вiн вас пам'ятав. Зараз… Мироненко Тарас Андрiйович. Помер три тижнi тому. У заповiтi вказав вас.

— А… хм… — бiльше нiчого Стас не спромiгся сказати, перетрушуючи в екстреному порядку аннали власної пам'ятi.

— Ну ви ж — Ковач Станiслав Iванович, — вiв далi нотарiус, — лiкар, а ваш батько — Ковач Iван Данилович, педагог за освiтою, iсторик за фахом, за життя працював учителем у вiнницькiй школi, помер у дев'яносто дев'ятому роцi. Усе правильно?

— Так… начебто…

— А Мироненко Тарас Андрiйович був двоюрiдним братом вашого покiйного батька.

Тiльки тепер нарештi спрацювала пам'ять. Ще та, дитяча, адже пiзнiше того дядька Тараса бачити й не доводилося. Лише батько кiлька разiв отримував вiд нього листи. Усе. Дядько Тарас…

— I… про що ж iдеться? — запитав Стас, ще не вiрячи, що от зараз йому має щось впасти просто з неба.

— Iдеться про будинок, — вiдповiв спокiйно спiврозмовник. — Тож давайте домовимося про час нашої зустрiчi.

Життя дiйсно вкотре виявилося зеброю. Усе так. Чорнi смуги завжди межують iз бiлими. Головне — лише тримати правильний курс, аби не iти здовж.

II

Старе мiстечко захiдняцького типу розкинулося у мiжгiр'ї, залазячи кривими вуличками догори — де вище, де нижче. Центр, що зумiв зберегти рештки iсторiї, не дивлячись на жахливий пластиковий «євродекор», базарна площа з численними павiльйончиками пiдприємцiв, вибитий нерiвний асфальт, брукiвка нова й стара, по якiй, схоже, їздили ще австрiйськi герцоги i яку з огляду на те, скiльки вона пролежала вже, а отже, i пролежить iще, боялися чiпати…

Нотарiальна контора розташовувалася у будинку поруч з мiською радою, її вiкна виходили на невеличкий сквер з фонтаном, що не працював, судячи з вигляду, як мiнiмум вiд брежнєвських часiв.

Шевчик був невисоким моторним чоловiчком. Вимушено посмiхаючись, нотарiус провiв його до окремого кабiнету i без зайвих коментарiв розкрив теку.