Мертвi квiти

— Отже, збираєтеся комплiментами загладити провину.

Стас мiг заприсягнутися, що одна її брова при цьому картинно вигнулася.

— Хочу, — радiсно промовив вiн, посмiхаючись. — Але вам, паперовим бюрократам, цього не зрозумiти. Ну як, не тисне пов'язка? А чобiтки?

Вона не стрималась-таки i посмiхнулась у вiдповiдь.

Олена стояла внизу бiля його машини, але при наближеннi Стаса ще раз запитала:

— А може я все-таки сама?

— Сiдайте, хвора, ви блiдi, наче крейда.

У Галичi немає де розiгнатися. Машина, так i не набравши швидкостi, зупинилася бiля двоповерхового будинку на кiлька квартир. Власне, водiй i не намагався тиснути «по газах» — крутив вуличками пiд керiвництвом гарненької пацiєнтки, хоч i без того розумiв, куди їхати.

— У вас хоч є хто вдома? — запитав Стас, облишаючи жартiвливий тон.

— Так. Я кiмнату винаймаю. А господиня моя завжди вдома.

— Стервоза? — з розумiнням запитав Стас.

— Ну чому! — не згодилася Олена. — Нi. Навпаки. Дуже порядна i приємна жiнка. I до мене добре ставиться. Ми разом уже багато рокiв.

— А можна щось вас запитати? Маєте з десять хвилин? Хочу ще раз скористатися службовим становищем.

— Звiсно!

— Ви там близько до оформлення всiляких паперiв, — почав Стас. — Скажiть, часто у вашому мiстi продають i купляють нерухомiсть?

— Пояснiть запитання, — не зрозумiла дiвчина. — Що конкретно вас цiкавить?

— Що легше у Галичi — продати чи купити будинок?

— Звiсно, купити! — здивувалася вона. — Люди особливо грошей не мають. Хiба одиницi. А продати… Купа пропозицiй. Народ за кордон виїжджає. Помирають. Ви ж знаєте, що народжуванiсть у нас менша вiд смертностi. Населення зменшується щороку. От вам i ринок нерухомостi. Продають багато, купляють — одиницi. Я особисто знаю кiлькох, що вже роками продають. За безцiнь не хочуть, а пристойну цiну хто запропонує! Он мої знайомi вже два роки оголошення скрiзь виставляють.

— Хмм…

Iнформацiя викликала рiй думок. За iснуючої у мiстi ситуацiї, з якоїсь такої особливої причини «будинок з привидами» бажали придбати багато людей. I усi претенденти обiцяли не образити. Натомiсть, сам дядько, складаючи заповiт, не бажав, щоб дiм продався отак зразу. Чого раптом?

Не iнакше, обставини, яких вiн ще не знає.

— Отже, чобiтки вам знiмуть, — вирiшив Стас. — Що ж, я радий, що є кому про вас подбати. А ви можете менi зателефонувати? Сьогоднi. Щоб я не хвилювався.

Вона вагалася якусь секунду, а потiм запитала:

— Ви що, за всiх пацiєнтiв так переживаєте?

— А ви впевненi, що хочете бути «як всі»?

Вона не знайшла, що вiдповiсти, i лише коротко глянула на нього. Стас вiдкрив бардачок i потягся за блокнотом. Було пiзно, вона вже побачила. Масивний, чорного кольору пiстолет одразу кинувся в очi Оленi, вiдбиваючись у них подивом i навiть переляком.

— Вiн не справжнiй, — заспокоїв її Стас, беручи до рук свою нову «iграшку». — Газовий. Засiб самозахисту, про всяк випадок. Подзвоните?

— Добре, — вiдповiла вона, ховаючи листок. — Дякую вам за все. Я дуже боялася. Ви… добра людина.

— I на тiм спасибi.

Олена вже трималася за ручку дверцят, але пiсля останнiх його слiв вiдпустила її i здоровою рукою вийняла iз сумочки гаманець.

— Ви що робите? — взявся за голову Стас. — Я ж зовсiм не те мав на увазi. З вами не скучиш. — I, зустрiвши її нерозумiючий погляд, пояснив: — Просто ваш комплiмент у вiдповiдь м-м… не зовсiм рiвноцiнний. Мої були м-м… значно вагомiшi.

— А я гадаю, навпаки, — серйозно сказала вона. — Вродливих жiнок багато, добрих людей — не дуже. До того ж, це не комплiмент.

Заходити до будинку, маючи у кишенi зброю, було набагато спокійніше. Нехай на дверях тепер стояли новi замки, нехай пiстолет був лише газовий — однаково. Психологiчна пiдтримка — велика рiч. Щоразу заходячи, Стас незмiнно проробляв одну й ту саму процедуру — огляд усiх примiщень на наявнiсть стороннiх людей, а потiм, вже у зворотнiй послiдовностi, — на наявнiсть змiн iнтер'єру. Лише пiсля отримання негативного результату дозволялося вiдпочивати.

Вечiр був приємний. Спогади — хвилюючими, а внутрiшнiй стан якимось… студентським. Здавалося, що повернулася юнiсть. Його навiть не надто хвилювало питання обходу будинку. Зателефонує чи нi. Дiйсно студентство — iнакше не назвеш. Дитячий садок. Але приємно. Газети не читалися. Приготував вечерю, вимив машину, тодi повечеряв. Телефон мовчав.

Емоцiї вляглися. Не буде нiякого дзвiнка. Вона не з тих. Завтра прийде i вдаватиме, що не було нiякої домовленостi. А якщо запитати, скаже, що заснула або не було грошей на рахунку. Бiльшiсть жiнок такi, особливо на периферiї. Не дай Боже дати привiд для сподівань.

Але студентська юнiсть давно минула. Звiсно, тодi вiн ще довго чекав би, можливо, навiть до ранку i тiшив би себе надiєю, що ось-ось… Постеливши, Стас поставив телефонний дзвiнок на максимум i влiгся. Заради цiєї пацiєнтки вiн не вiдмовився б прокинутись будь-якої години вночi.

Обличчя Олени нiяк не згадувалося. Зате чобiтки… Та й нiжки стояли перед очима. А руки добре пам'ятали тонку замшу. Стас повернувся до стiни, намагаючись вiдiгнати картину. Так не заснеш. Аби вiдволiктися, очi почали вишукувати знайомих персонажiв його «вечiрньої казки». Ось вiн, iндiанець, як завжди знайшовся першим. Гордовитий профiль його обличчя не змiнився. Другим вiдшукався одновусий мужик у шапцi зi своїм псом. Знайшлася i стара з морозивом, зiгнута назад. А от студенти кудись подiлися. Стас пам'ятав приблизне мiсце, де вони бiгли, але там зараз були тiльки пелюстки й листочки. Напевно, сьогоднi не судилося йому остаточно встановити — б'ються вони чи все-таки святкують. Але вiн вперто шукав, оскiльки сам сьогоднi був наче студентом. Замiсть цього ще нижче, в одному з вiзерункiв вiн побачив фрагмент фiгури людини у гуцульському вбраннi. Кептарик з облямівкою i свiтлi такi штани, на якi примотані ремiнчики вiд взуття. Ну, вилитий гуцул!

Стас поступово знаходив бiля нього фрагменти iнших «гуцулiв», адже усi пелюстки цiєї квiтки мали однаковий свiтлий вiдтiнок, майже бiлий. От тiльки в iнших пелюстках ледь вгадувалися лише окремi фрагменти людських фiгур — щось було схоже на руку, щось на ногу i усе перемiшано, наче у добротнiй мазнi авангардистiв. Але той, перший, був майже цiлий. Не вистачало тiльки… голови. I раптом Стас побачив, що якраз головою i є той незрозумiлий предмет, який «гуцул» тримає у зiгнутiй руцi — так, наче вiйськовий кашкет на траурнiй церемонiї. Нi, краще вже нехай стоять перед очима нiжки Олени. Сон почав огортати свiдомiсть.

Мить, коли вiн почув цей звук, вiдбилася десь глибоко i назавжди. Усе нутро раптово здригнулося, наче груди i живіт різанула ударна хвиля, пiсля якої утворюється вакуум. Цей вакуум продовжував гидко смоктати, навiть тодi, коли Стас переконував себе, що йому причулося. Дiйсно, сьогоднi день повернення у дитинство. Лише пiдлiтки бояться, що хтось є на даху, коли по ньому стукають дзьобами ворони.

Але це не були ворони. Хтось перейшовся впевненими кроками по горищi. Шлак рипiв пiд його ногами i кроки рухалися з одного кута над головою в iнший. Руки одразу стерпли, але зумiли вiдшукати зброю пiд подушкою i пересмикнути затвор. Клацнуло доволi гучно i Стас затримав подих. А вiн ходив. Потiм щось посунулося. Слабенько грюкнуло у кутку над стiною. Поклавши пiстолет поруч, Стас швидко одягнув штани.

На горищi хтось був. Дарма, що у це досi не вiрилося. Кроки застигли десь посерединi, над свiтильником, а потiм рушили убiк i стихли. Напевно, вiн пiшов по стелi за межi кiмнати. Рука сама потяглася до телефона. Пальцi набрали «102».

— До мене вдерлися стороннi люди, — тихо промовив Стас, називаючи адресу. — Прошу приїхати, негайно.

— Це ви, лікарю? — пролунало у вiдповiдь. — Ми вже їздили до вас. Що, знову? Може вам здалося?

— Вони зараз тут, — ще тихiше сказав Стас. — Я прошу.

— Гаразд, їдемо, — пiсля секундного роздуму вiдповiв черговий.

У кiмнатi стояла мертва тиша. Стас нерухомо сидiв на диванi i лiчив хвилини. Зараз. Той, хто був на горищi, пiдiйшов до стiнки з килимом i застиг над нею. Кроки стали такими, наче вiн крався. А потiм твердо пройшовся до iншої стiни. Навiть було чути, як черевики шаркають по бетону i звук вiддаляється. Зараз вiн побачить у вiконце, як пiд'їжджає мiлiцейська машина. I тодi… Що? Не полiзе ж через нього! Маленьке вiкно серед голої вертикальної стiни на шестиметровiй висотi! Вiн кинеться донизу, i навряд чи його стримають дверi, що ведуть на горище. З ним доведеться зустрiтися.