Мертвi квiти

Звук мотора з'явився зненацька, Стас одразу кинувся до вхiдних дверей, вiдчиняючи їх та обертаючись до входу на горище. Вони йшли не кваплячись — троє з чергового наряду. Одного Стас упiзнав ще з тiєї ночi, коли хтось вдирався до хати.

— Що там, доктор? — запитав старший лейтенант, скосивши очi на пiстолет у руцi господаря.

— На горищi, — промовив Стас, вказуючи на дверi.

Один за одним вони полiзли туди. У животi ще вiдчувався вакуум, а у грудях далi товклося. Ну! Очi прикипiли до отвору дверей та сходiв, коли почувся стукiт нiг мiлiцiянтiв, якi поверталися.

— Ну i хто там є? — запитав старший наряду.

— Що — нiкого?! — тiльки й вимовив Стас.

У вiдповiдь усi троє розвели руками. Стас прожогом майнув догори. Сховатися тут поза всяке бажання не було де. Просто не було! Старший пiднявся удруге. Засуви на вiконцi були надiйно замкнутими. Залишалося шкребти голову i ходити у розпачi самому тим же маршрутом, де п'ять хвилин тому гуляв iнший. А у цьому Стас не сумнiвався й зараз. Вiн навiть прочинив дверцята димоходу, якi також виявилися зачиненими з боку горища, отже, у димоходi також нiхто не мiг сховатися. Але Стас усе-таки запхав голову i посвiтив лiхтарем униз i догори. Менти стояли поруч i дивилися на нього з явною цiкавiстю.

— Лікарю, ну ви задоволенi? — запитав нарештi старлей, не приховуючи посмiшки.

— Вiн був тут! — вигукнув Стас. — Ходив, розумiєте?! З кiнця в кiнець! I оцей шлак, яким засипанi панелi, рипiв пiд його ногами! То в тому кутi, то в тому! Я тверезий! I галюнiв у мене не буває!

— Ну i де ж вiн подiвся? — спокiйно запитав сержант.

— Не знаю! Може, вiн по даху ходив?

— Докторе, подивiться, який нахил даху. Дах оцинкований. Неможливо. А якби i був хтось на даху, бляха б гримiла! Ви нiколи не чули як гримить покрiвельна бляха?

— Я тiльки можу сказати, що вiн ходив тут, — безпорадно розвiв руками Стас. — Може встиг вискочити, поки я вам дверi вiдчиняв? Але куди ж тодi…

— Ну, гаразд, — згодився черговий. — У вас також бувають безпiдставнi виклики, я знаю. Така вже наша з вами робота. Я гадаю, ми не будемо його фiксувати, потiм стiльки вiдписок…

— Будемо! — вигукнув Стас. — Повторюю: у мене немає галюнiв. Я чув, що там хтось є. А куди вiн подiвся… я не знаю. Але там хтось був, тому виклик прошу зафiксувати.

Вони ще кiлька хвилин безуспiшно вмовляли його i пiшли.

— Документи хоч у вас у порядку на цю «iграшку»? — запитав на прощання старлей, ще раз кинувши очима на пiстолет.

— Можу показати.

— Та нi, ми вам вiримо.

— Сподiваюся, що не тiльки у цьому, — промовив Стас, зачиняючи дверi.

Телефон рiзонув по вухах дзвiнком, поставленим на максимум. Тiло вiдреагувало миттєво. Нерви нiкудишнi.

— Станiславе Iвановичу, це Олена. Пробачте, ради Бога, я, напевно, розбудила вас.

— Нi, — вiдповiв Стас. — Щось сталося? У вас проблеми?

— Нi, все гаразд. Просто я була вимучена, випила таблетку вiд болю i заснула. А прокинулася щойно i… розумiю, що пiзно, але ж обiцяла.

— Дякую, — сказав Стас. — Я дiйсно чекав. Як ваша рука?

— Зараз нормально. А… у вас нiчого не трапилося?

— У мене? А чому ви питаєте?

— По голосу здалося, — тихо сказала вона. — Напевно, все-таки ви спали, а я розбудила.

— Хм… Ви до всiх така уважна? — ухилився вiд вiдповiдi Стас.

— А ви… — вона не наважилася повторити його вiдповiдь.

— Нi, не хочу я бути «як усі». Дякую, що подзвонили. Приходьте завтра, коли вам зручно.

Стас поклав слухавку. Вiн мрiяв про цю розмову вiдтодi, як мила пацiєнтка вийшла з машини. Але зараз дзвiнок був недоречним i спiлкування не вийшло. У нього iншi проблеми. Бажана розмова не принесла полегшення. Роздратованiсть не дасть заснути — сто вiдсоткiв.

Що це було?

Будинок наче не хотiв виконувати останню волю господаря i приймати його. Маячня… З яким задоволенням вiн здер би зараз цей килим, щоб ота безголова чортiвня не крутилася в уявi! Правий бiк тиснули пружини i про сон навiть не думалося. Що, що робити? Купити ноутбук. Термiново. Набрати комп'ютерних iграшок i товкти по клавiшах. Воно вiдволiче. Захоплює — не те слово. Але ранiше на це завжди бракувало часу. Комп'ютер громiздкий, не менший вiд телевiзора. Потiм прийде яка зараза i доколупається, що це змiнило iнтер'єр кiмнати. А ноутбук лежатиме у сумцi будь-де.

Щось заскрипiло i кроки перейшлися по стелi чiтко й неквапно. По-хазяйськи. Вiн став у протилежному кутку, потовкся, гримнув чимось i пiшов убiк Стаса. Над диваном зупинився. I тепер стояв просто над головою. Усе. Запала тиша, тiльки гупало, загрожуючи вискочити, власне серце. Чому вiн стоїть саме тут? Чому?

Вони застигли обидва. Один зверху, другий унизу. Це скидалося на змагання — хто витримає. Не витримав Стас. Вiн пiдвiвся, вдягнув штани, перейшов i сiв у крiсло у протилежному кутку. Було тихо. А потiм той, на горищi, знову почав ходити. Знову завмер i… Звук, який пролунав потiм, не можна було сплутати нi з чим — байдуже, що їх роздiляло бетонне перекриття!

Вiн кашляв. Це був кашель.

Рука стискала пiстолет, а думки хаотично скакали у головi. Хай там що сталося годину тому, коли прибув наряд мiлiцiї, а зараз Стас не сумнiвався нi на йоту — на горищi людина. Кроки рушили убiк сусiдньої кiмнати i стихли надовго. Вiн давав змогу прийняти рiшення. Вiн був там.

Стас не уявляв, що йому скажуть, якщо ще раз зателефонувати у вiддiлок мiлiцiї. Але ще важче уявлялося, що станеться, якщо прийняти iнше рiшення — друге i останнє з усiх можливих. Вiдчинити дверi i пiднятися. Вiд цих міркувань ставало дибки волосся. Стас розумiв, що не зробить цього, хай би навiть мав справжнiй пiстолет. Раптом спала думка, від якої розлилося по руках та ногах жахливою слабкiстю. Це навiть була не думка — якесь iдiотське марення: що, як вiн iз тих, кому не страшнi кулi?

Зiбравшись iз духом, Стас висварив себе, хоч наперед не вiрив у дiєвiсть такого аутотренiнгу, коли кроки почулися знову. Вiн пiшов швидко та рiшуче, як нiколи, пiшов через усю стелю у напрямку коридору, а потiм… Вiд звуку, який почувся далi, усе зомлiло — рипiння дерев'яних сходинок чулося вже не крiзь стелю, а з коридору, дверi до якого не були зачиненi. Черевики човгали по краях сходинок i скрипiння чулося все нижче й нижче. Хвиля слабкостi пiдкотилася до самого горла. Ось вiн зупинився. На нижнiй сходинцi. Далi дверi. Не надто надiйнi.

Стас пiдвiвся. Якщо добре налягти на них, шлях до виходу буде вiдрiзано. У грудях бухало. А наступної митi пролунав стукiт. Вiн стукав у дверi, вимагаючи впустити. Наче розумiючи, що наверх до нього не завiтають. Прийшов сам. Руки Стаса автоматично пересмикнули затвор. Удруге, забувши, що заряд давно вже у стволi. Патрон, викинутий механiзмом, гримнув i покотився по пiдлозi.

I тодi за дверима знову почулися кроки. Вiн пiднiмався на горище, наче зрозумiвши негостиннi намiри, i сходи рипiли все вище, а за якусь секунду-другу ноги протупали по стелi за межi кiмнати. Грюкнуло. Усе стихло.

Стас висидiв годину. Потiм лiг, не роздягаючись i не вимикаючи свiтла. Очi впиралися у стелю. Ловив кожне шурхотiння за вiкном. Iнодi вулицею проїжджали машини, ковзаючи по стiнах свiтлом фар. Серце рахувало сукунди до свiтанку, а їх ще залишалося ой як багато…

ХII

— Може, хочете пiти додому? — зi спiвчуттям запитала шефиня.

— Чого раптом? — скривився Стас.

— Бачу, вам важко. Нi, Станiславе Iвановичу, я без iронiї. По-колежанськи. У нас прийнято виручати одне одного. Роботи немає, iдiть.

— Ви натякаєте, що я перебрав учора? — запитав Стас, дивлячись їй в очi.

— Ну… видно, якщо чесно.

— Розумiю, мiй вигляд не супер, — згодився Стас, — але учора я не вживав. Нi, я можу часом дозволити, буває, але якщо не пив учора, то не пив.

— Може захворiли? — не вступалася Павловська.

— Нi. Не звертайте уваги.

Щось подiбне казали йому i Нагiрний з Гащаком, але Стас погано чув. Голова наче не мала ваги, а думки не фiксувалися.