Тут баба ворожила (2006)

Минуло майже два тижні. Руся почувалася значно краще, але з лікарні її ще не відпускали. Дейкало відвідував її щодня, носив фрукти і свіжі журнали. Він написав кілька статей для газети, виконуючи свої обов’язки, але у вільний час працював над записами про Володарку. Авенір сподівався коли-небудь, коли Дементій посадить нарешті всю компанію за ґрати, опублікувати сенсаційну статтю про цю справу. Тому нетерпляче чекав на сигнал від майора. Але той мовчав.

І ось нарешті рано вранці у Дейкала задзвонив телефон. Авенір саме голився у ванній.

Він підбіг до апарата лише за п’ятим дзвінком і вже не сподівався, що встигне.

Авенір відчував, що це — важливий дзвінок. Адже хто дзвонитиме так рано через дрібниці? Хіба що помиляться номером.

Він схопив слухавку і почув голос майора Дементія.

— Нарешті! — вирвалося в Авеніра з полегшенням. — Я вже думав, ти ніколи не подзвониш!

— Для початку — доброго ранку, — відповів майор.

— Доброго ранку! Я чекав твого дзвінка, — трохи заспокоївся Дейкало.

— От і дочекався, — безтурботно повідомив майор. — Приїжджай сьогодні об одинадцятій до мене. Тільки давай одразу домовимося. Ти — мій оперативник. Мовчи і спостерігай.

— Що ти задумав? — спитав Дейкало.

— Спробую розколоти головного злочинця, — так само безтурботно відповів Дементій. — Отже, не запізнюйся.

— Та я заради такого, — загорлав Авенір, — з восьмої буду стирчати у тебе під дверима. Але ексклюзив мій!

— Добре, — миролюбно відповів майор і поклав слухавку.

Тепер Дейкало вже не мав часу гратися з бритвою. Він нашвидку проковтнув каву та бутерброд і кинувся до дверей.

До відділку він і справді приїхав зарано, сподіваючись вивідати щось у Дементія, але той був надто зайнятий, або вдавав це. Тому Авенірові довелося без діла тинятися коридорами. Аж раптом він побачив, як із ліфта два оперативники, яких він кілька разів зустрічав у Дементія в кабінеті, викочують візок пана Картамиша. Авенір кинувся до нього:

— Добридень, пане Картамиш! І ви тут?

— Сердечно вас вітаю, друже, — поважно кивнув пан Картамиш. — Мене попросили зайти до пана майора Дементія. Я пам’ятаю, це ваш знайомий, чи не так?

— Так, справді, — трохи розгубився Авенір. — Але з якої причини?

— Думаю, ми зараз про це довідаємося, — ледь посміхнувся пан Картамиш.

Вони увійшли до кабінета майора, який підвівся їм назустріч.

— Добрий день, — привітався слідчий з паном Картамишем. — Прошу вибачити, що потурбували вас, пане Картамиш, але ми потребуємо вашої допомоги в одній справі.

— З радістю допоможу вам, — відповів пан Картамиш.

— Ви добре доїхали? — спитав Дементій.

— Так, дякую. Ваші колеги довезли мене і допомогли піднятися на третій поверх.

— Вони і додому вас відвезуть. Ви з ними вже познайомилися?

— Звичайно. Дуже приємні молоді люди.

— Тоді дозвольте ввести вас у курс справи. Прошу всіх сідати.

Дейкало і двоє підлеглих майора всілися на стільці попід стінкою. Візок пана Картамиша стояв навпроти столу Дементія.

Почувся легкий стукіт у двері.

— Прошу! — гукнув майор.

Двері прочинилися, і зайшов пан Козлов.

— Доброго дня, — привітався він з усіма відразу, а потім звернувся до майора: — Сподіваюся, я не запізнився?

— Ні, — відповів майор. — Ми саме збиралися розпочинати. Прошу, сідайте.

І Дементій почав оповідати:

— Десятого жовтня було вбито священика отця Юрія у провулку біля Бауманівської вулиці.

— Відверто кажучи, я вже чув цю історію, — повідомив пан Картамиш.

Дементій кинув швидкий погляд на Дейкала.

— Однак, якщо ви не проти, давайте все ж поговоримо про неї.

— Звичайно, я не проти, — ввічливо відповів пан Картамиш.

— Отже, десятого жовтня було вбито священика отця Юрія у провулку біля Бауманівської вулиці. Я маю підстави вважати, що ви, пане Картамиш, знаходилися неподалік звідти між восьмою і дев’ятою годинами вечора. Між двадцятою і двадцять першою, точніше. Чи можете ви щось повідомити слідству у зв’язку з цим?

— Я дуже рідко буваю на Нивках. Можна сказати, практично ніколи. Я взагалі рідко виїжджаю з дому. Іноді — до інших колекціонерів, іноді — просто на прогулянку. Але не на Бауманівську о двадцять першій ночі…

— А до лікарів їздите?

— Мене відвідує особистий лікар. Як правило, це відбувається у мене вдома.

— Я волів би викласти факти, пов’язані з убивством отця Юрія, бо вважаю, що ви можете нам допомогти. Повернімося до подій того вечора. Отця Юрія викликали до жінки, яка помирала. Вона жила неподалік від оселі священика. Її було втягнуто у злочинну організацію, про що жінка, вочевидь, спочатку не здогадувалася, але з часом дещо запідозрила. Ця організація вбивала людей на замовлення. Звичайно, за солідні гроші.

— Не нова ідея, — кивнув головою пан Картамиш.

— Але ця організація використовувала нові методи: психологічні засоби, які стимулювали так званий «потяг до смерті». На думку виконавців, цей потяг існує у підсвідомості кожної людини.

— І намічена жертва з готовністю вкорочувала собі віку? — з іронією запитав пан Картамиш.

— Ідеться не про самогубство, — відповів майор. — Намічена жертва помирала природною смертю.

— І що, у такі дурниці вірить наша доблесна міліція? — знову не втримався від шпильки пан Картамиш.

Дементій, не звертаючи уваги на його репліку, вів далі:

— Штаб-квартирою цієї організації є будинок так званої Володарки, тобто Тетяни Володарської. Якщо не помиляюся, вона ваша сусідка?

— Невже ви це всерйоз? — знову подав репліку пан Картамиш.

— Так, пане Картамиш.

— Ви вірите, що Володарська плете забобонні нісенітниці, Оксана впадає у транс, Віта малює кола, а в результаті хтось вмирає?

— Пане Картамиш, я розумію, що міліція не викликає у вас захвату, але, прошу, дозвольте мені довести розповідь до кінця. Ні, я не вірю, що у результаті трансу хтось вмирає. Причина смерті жертв цих відьом набагато прозаїчніша. А саме: отруєння талієм. Банальне отруєння, яке злочинці прикривають сеансами «чорної магії». У таких випадках найкраще прикриття — псевдонаукові і псевдопсихологічні вигадки.

— Талій? — здивовано перепитав пан Картамиш.

— Так. Талій. Він не застосовується в широких масштабах, але при виробництві спеціальної апаратури незамінний.

Роздобути його не просто, але вам, вочевидь, це вдалося, адже коробку з талієм ми знайшли у вашому сарайчику в садку.

— У мене в садку? Звідки? Не може цього бути! — пан Картамиш не приховував свого обурення.

— На жаль, може, — відповів майор. — Ми вже зробили експертизу. Це справді талій.

— Але тоді, напевно, хтось підкинув мені цей ваш талій. Мені про це нічого не відомо!

Авенір зачудовано дивився на пана Картамиша. Якби не обіцянка мовчати, яку репортер дав Дементію, він зараз накинувся б із питаннями і на майора, і на пана Картамиша.

— Дозвольте вам не повірити, — ущипливо мовив майор. — Адже ви, пане Картамиш, людина не бідна, чи не так? Одна ваша колекція нефритових статуеток чого варта!

— А до чого тут це? Я вважаю, мої статки не мають жодного стосунку до нашої розмови, — відмахнувся пан Картамиш.

— Ви помиляєтеся. Але дозвольте, я продовжу, — спокійно сказав майор Дементій. — Так от. Ця організація дуже гарно продумана. Фінансовим боком займається пан Артеменко, колишній юрист. Він тримає букмекерську контору на Рейтерській.

Клієнти звертаються до нього і оформлюють угоди. Точніше кажучи, укладають парі про те, що хтось повинен померти у певні терміни. Артеменко, звичайно, схильний до песимізму. Клієнт зберігає надію. Коли Артеменко виграє парі, клієнт, який програв, негайно платить, — бо в іншому випадку може статися дещо не зовсім приємне для самого клієнта. Все, що пан Артеменко має зробити, — це укласти парі. Дуже просто, чи не так? Далі клієнт вирушає до Володарки. Тетяна та її подруги влаштовують виставу, яка мусить налякати клієнта і переконати його у дієвості магії. Це все відбувається на видноті. А тепер дещо про те, що відбувається за лаштунками.