Тут баба ворожила (2006)

Він тихо пройшов на кухню і ввімкнув газ під чайником. Хотілося кави, та й Русі гаряче питво не завадить. Авенір просидів у кухні біля столу з газетою на колінах вже понад годину, а Руся все не прокидалася..

Уже був пізній вечір. Дейкало вирішив нарешті розбудити дівчину, дати їй ліки і перестелити ліжко.

Він зайшов до кімнати, ввімкнув нічник біля ліжка і відкинув ковдру. Руся спала. Авенір торкнувся її руки. І раптом рука безвладно, наче у мертвої, впала з ліжка.

Авенір скрикнув, схопив Русю за плечі і заходився її трусити, щоб привести до тями. Дівчина не озивалася, не розплющувала очей, лише тяжко дихала.

Проклинаючи себе за бездіяльність, Авенір кинувся телефонувати до «швидкої». Безладно метушився по квартирі, поки дочекався лікарів. Намагався потелефонувати Дементію, але привітний дівочий голос повідомляв, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.

Оглянувши Русю, лікар заклопотано повідомив, що мусить покласти її до лікарні.

— Та скажіть, що з нею? — Авенір мало за барки не хапав втомленого лікаря.

— Думаю, важка форма пневмонії, але точніше вам зможуть сказати після аналізів, — мабуть, лікар звик до родичів-панікерів. — Та не хвилюйтеся так. Ми її підлікуємо, а ви потім відгодуєте її вітамінами, — лікар поглянув на Авеніра, і оцінивши, вочевидь, його стильний одяг і дорогий годинник, додав: — Може, звозите відпочити кудись у теплі краї. Наприклад, до Єгипту.

Авенір трохи заспокоївся, зібрав для Русі деякі речі: зубну щітку, пасту, нічну сорочку і халат. Потім помчав на своєму скутері слідом за «швидкою» до лікарні. Але далі прийомного покою його все одно не пустили. Він ще трохи помаячив біля дверей і поїхав додому.

Не гаючи часу, майор Дементій вирішив відвідати товариство «Друг споживача», в якому працювала покійна Ольга Іванівна Степаненко. Він не виключав, що товариство зникло невідомо куди. Якщо, звичайно, воно було створено зі злочинною метою.

Однак воно існувало і справді знаходилося за адресою, зазначеною у паперах майора.

Це була звичайна двокімнатна квартира, обставлена старими недолугими меблями. Працювали там самі жінки. Але майор почувався серед жінок, як риба у воді.

Викликавши загальне пожвавлення, Дементій всівся за найближчій стіл. Якась із працівниць запропонувала йому чаю і заходилася клопотатися біля кип’ятильника.

— Дівчатка, ви мене не спалите разом із вашою конторою? — весело запитав майор дівчаток, наймолодшій із яких було далеко за сорок. Він давно вже не бачив такої допотопної техніки. — Невже вам ваші боси не можуть купити пристойний чайник?

— Вони краще собі куплять, — похмуро відповіла жінка, на вигляд наймолодша серед усіх. Решта зашикали на неї.

Дементій вирішив звернути увагу саме на неї. Для початку він розпитав про призначення їхньої роботи.

— А що робота, — відповіла метка молодичка. — Ходимо по людях і питаємо. Хто яким милом миється, якою пастою чистить зуби. Інколи питаємо про ліки, інколи про косметичні засоби.

— На вулиці?

— Буває, що на вулиці, а часом нам загадують опитати мешканців якогось певного будинку.

— А хто обирає будинок?

— Наш бос, — загомоніли і решта. — Приходить і приносить адресу, а також список питань.

— Тільки ми не любимо ходити по квартирах, — знову втрутилася та сама молодиця. — Писанини більше.

— Як це? — здивувався Дементій.

— Якщо ми опитуємо певний будинок, то мусимо писати звіт, указувати номер квартири, прізвище або ім’я та інші дані, — відповіла літня жінка, яка перед тим намагалася напоїти майора чаєм. — А чому ви питаєте?

— Я прийшов розпитати вас про Ольгу Іванівну, — пояснив майор, — але позаяк ніколи не мав справу з такою організацією, як ваша, вирішив ознайомитися з умовами праці. Ви ж не проти?

— Звичайно, ні. Але після смерті Ольги минуло багато часу. Чого це вона вас цікавить?

— Ми не знайшли її рідних. Я подумав, можливо, ви знаєте когось.

—  Не було в неї рідних, — авторитетно відповіла літня жінка.

Співробітниці Ольги Іванівни розповіли майорові те, що вже було відомо від її хазяйки.

Зрозумівши, що нічого нового він тут не довідається, Дементій попрощався і вийшов. Але на вулиці майор затримався, очікуючи моторну молодичку.

Скоро жінки вийшли і розбіглися у різні боки. Майор терпляче чекав. Ось і вона. Він підійшов до жінки і легенько торкнувся її ліктя. Вона вдавано зойкнула.

— Це ви? Ви мене налякали!

— Певен, що вас так легко не налякати, — посміхнувся майор. — Ви така контактна, мабуть, ви добре вмієте опитувати споживачів, еге ж?

— Бос мене хвалить!

— А як щодо Ольги?

— Їй не дуже подобалася ця робота. Вона збиралася звільнятися.

Це була новина для майора.

— Чому?

— Їй здавалося, що тут щось нечисто. Я говорила з нею днів за три до її хвороби. Вона сказала, що питання дуже дивні. Начебто серед них багато таких, що лише про людське око, а насправді відповідь потрібна лише на одне. І ще їй не подобалося, що примушують опитувати лише якийсь певний будинок. Вона казала, що таким чином уявлення про громадську думку скласти не можна.

— Вона в цьому розбиралася?

— Так. Вона закінчила якийсь технікум, де вивчають статистику. А ще вона сказала…

— Ну-ну… — підохотив її майор.

— Я не знаю, чи стосується це нашої розмови, — затнулася жінка. — Адже нас це не стосується. Платять гроші — добре. А в неї були якісь підозри.

— Що навело її на підозри?

— Вона казала, що якось побачила одного чоловіка, коли той виходив із будинку, де йому не було що робити і де ми перед тим проводили опитування. Вона ще сказала, наче він ніс сумку з інструментами, і спитала мене, чи не знаю я Володарку.

— А ви знаєте?

— Містечко?

— Ні. Є така жінка, вона чи то ворожка, чи то екстрасенс.

— Шахрайка, одним словом, — підсумувала молодичка.

Наступні кілька днів не принесли полегшення. Авенір, закинувши роботу, займався лише Русею. Він картав себе за те, що втягнув дівчину у небезпечну справу. Але у глибині душі він розумів, що його більше мучить усвідомлення того, що жертва Русі не допомогла розв’язати таємницю. Якби справу було розкрито, вимушена хвороба дівчини не виглядала б такою безглуздою…

Русі не ставало легше. Лікарі шпигували її антибіотиками і вітамінами, але це не допомагало. Авенір вимагав консиліуму, привозив до дівчини професорів і знаменитих екстрасенсів. Професори лише стенали плечима. Всього лише пневмонія. Звичайно, у важкій формі, але треба мати терпіння.

Авенірові краялося серце, коли він дивився на Русю: бліда, з висохлими губами, на щоках яскравий рум’янець від лихоманки, спітніле чоло. Здавалося, навіть її розкішне русяве волосся поріділо. Вона скаржилася на болі у суглобах. Лікарі навіть вирішили, що у неї як ускладнення після пневмонії розпочався поліневрит.

Одного дня Авенір, який мчав на своїй «Веспі» повз стадіон «Спартак», побачив на тротуарі жінку з собакою. Він упізнав Наталю Паняєву з Тимуром і пригальмував.

— Веню, ти мчиш, як вітер, — схвально вигукнула Наталя. — Але ж це, мабуть, небезпечно, — із жалем додала вона і непослідовно зауважила: — Я б хотіла покататися на цій тарадайці.

— На жаль, я дуже поспішаю.

— І все одно дуже добре, що я тебе зустріла. Я хочу розповісти тобі одну річ…

— Перепрошую, я зовсім не маю часу, — спробував ухилитися Дейкало, але це було нелегко зробити. — Ти ж, мабуть, знаєш, що Руся хворіє.

— Саме тому. Я тут недавно купила собі мікрохвильовку Panasonic. Знаєш, таку, що автоматично регулює рівень потужності. Може готувати дві страви водночас. Приходь колись, перевіримо її роботу…

— Наталю… — з докором мовив Авенір.

— Так-так, я до діла. Приходили до мене кілька приятельок на дегустацію страв. Ну, знаєш, як жінки збираються, завжди починаються плітки. Можливо, ти пам’ятаєш мою знайому Маргариту Сергіївну? Вона дуже любить ходити на похорони до всіх відомих людей. От ми пліткували про те, про се, про раптові і загадкові смерті, про похорони теж. І раптом вона каже: «Я ходила на похорон Арнаута. Він, мабуть, дуже страждав перед смертю. Такий був здоровий, ставний чоловік, і раптом — пухлина мозку. У труні лежав невпізнанний, лисий і схудлий. А мав же такого буйного чуба!» Тут мене і осяяло. Розумієш, Веню?