Вельветовi джинси
Вельветовi джинси читать книгу онлайн
Повість “Вельветові джинси” спрямована проти розкрадачів соціалістичної власності, хабарників. Головними героями в ній є працівники радянської прокуратури й слідчих органів, котрі викривають злочини крадіїв, запобігають порушенням соціалістичної законності.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Щось трапилось? — запитав. — Не забуває нас комсомол.
— А де ваш товариш? — запитав Хаблак.
— Гучков?
— Ви ж нерозлучні.
— Хто сказав?
— Комендант.
— Так, вона все знає. — Петрусенко підвівся навшпиньки і угледів-таки, бо гукнув: — Жоро, йди-но сюди!
— Така справа, хлопці, — почав Хаблак, — ви мені про свого товариша розповідали. Шило, здається?.. Ось і вирішив з ним побалакати. Може, познайомите?
Петрусенко покрутив невдоволено головою.
— Знайшли з ким…
А Гучков заявив:
— Нема Шила.
— Як — нема?
— Поїхав кудись і пропав.
— У нас люди не пропадають.
— Чекайте, — поклав йому долоню на плече Гучков. — Он Нонна йде, вона про Шила все знає… — Хлопець підкликав високу й носату дівчину з якимсь тужливо-похмурим обличчям, запитав: — Нонночко, Миколу не бачила?
Нонна зміряла його з ніг до голови підозрілим поглядом, недовірливо зиркнула на Хаблака й запитала:
— Тобі для чого?
— А ось товариш з міськкому комсомолу цікавиться.
— Шило — не комсомолець.
— Але ж приклад, — весело пояснив Гучков, — повчальний приклад для комсомолу. То ви побалакайте, а в нас з Віталиком ще справи… — Він потягнув Петрусенка за собою, і вони мало не одразу розчинилися в студентському юрмовиську. Все це трапилось так несподівано, що Хаблак не встиг навіть заперечити. Зрештою, репліка Гучкова, що Нонна мусить знати про Шила абсолютно все, зацікавила його, і він затримав дівчину.
— Де Микола? — запитав.
— А вам для чого? — примружилася. — Я вас не знаю.
— А мені вже відомо, що звуть вас Нонною. Красиве ім’я, і вам личить.
Якій дівчині не подобаються компліменти, навіть найпримітивніші: Нонна зиркнула на Хаблака, і майор прочитав у її погляді цікавість.
— Ви звідки? — запитала.
— З міськкому комсомолу.
— І шукаєте Миколу?
— Дивно?
— Звичайно, дивно: для чого?
Хаблак уважно подивився на Нонну, і раптом догадка осяяла його: певно, у дівчини з Шилом якісь особисті стосунки, можливо, вона закохана в нього, й тоді… Запитав:
— Микола що, криється вже й перед вами?
— Звідки вам відомо?
— Є сигнали, — туманно пояснив Хаблак, — знаєте, люди говорять всяке. Ми не всьому віримо, та мусимо дізнатися…
— Невже на Миколу скаржаться?
Хаблак розвів руками, його можна було зрозуміти по-різному, але Нонна зрозуміла саме так, як розраховував майор, бо мовила швидко й схвильовано:
— Я знала, була певна, що саме так і станеться. Ця руда стерва вчепилася в нього!..
Ноннине повідомлення зацікавило Хаблака, але майор нічим не виказав свого нетерпіння, запитав недбало:
— Гадаєте?
— О-о, так і ви знаєте про це! — блиснула очима Нонна — вона вже, мабуть, забула про все, крім якоїсь рудої стерви, у неї не виникло навіть запитання, чому комсомолові відомо про суто особисті стосунки Шила з рудою дівчиною, логіку затьмарили ревнощі, а де з’являються ревнощі, все відступає на другий план. І Нонна ьела далі роздратовано: — Микола гадає, всі наївні, ніхто нічого не знає, але ж усі бачать: Лариска не дає йому проходу…
— Ви маєте на увазі?..
— Ларису Самусь, Микола знав її колись, звичайна продавщиця, і що він знайшов у ній?
“Самусь, — згадав Хаблак, — хлопець із шкіряною кепочкою на маківці також Самусь, Григорій Сидорович Самусь, і в цьому щось є…”
— Руда Лариса… — підвів на Нонну погляд. — Дружина шофера оранжевого “пікапа” Гришки Самуся?
— Сестра.
— Так, так, сестра, вибачте, я переплутав, — погодився Хаблак. — Просто давно не бачив її, де вона зараз?
— Де й була.
— Сьогодні тут, завтра там…
— Ні, вона там же, в комісіонці. На Березняках.
— Ну, добре, — помахав рукою Нонні Хаблак, — ми ще побачимось.
— Але ж я хотіла сказати… Я просто відчувала, знаєте, жінки завжди відчувають, серцем чують, коли негаразд. Ви вживете заходів?
“Швидше, ніж ти можеш уявити”, — подумав Хаблак і поспішив на вулицю.
У вітрині комісійного магазину були виставлені холодильники, пральні машини, висів трохи вицвілий, та все ще пристойний килим — звичайна вітрина звичайного магазину, де торгують і мотлохом, і речами справді цінними. Хаблак переконався в цьому одразу ж, зайшовши всередину: повнувата й надмірно розмальована жінка міряла шубу, дорогу норкову шубу — у майора навіть майнула думка, чи то випадково не шуба дружини Перовського, однак це категорично виключалось: опис вкрадених речей з прикметами мають працівники комісійних магазинів не тільки Києва, і шуба Перовських не пройшла 6 повз їхні очі. Так само, як зараз не пройшла повз очі Хаблака висока дівчина з кучмою явно фарбованого рудого волосся.
Хаблак удав, що цікавиться чорними польськими чобітьми. Навіть приміряв і, скрушно хитаючи головою, повернув літній огрядній жінці-продавцю.
— Тиснуть, — пояснив, — коли треба, ніколи й нічого не знайдеш — закон підлоти.
— А ви заходьте.
— Заходитиму, — пообіцяв майор, — я тут поруч живу. До речі, — кивнув на руду дівчину, — її Ларисою звуть?
— Сподобалась?
— По-моєму, знайома.
— У неї багато знайомих.
— Не дивно.
— Так, Лара користується успіхом.
— Лара Самусь? Тепер я згадав: колись гуляли на вечірці.
Хаблак ще раз уважно огледів руду красуню й вийшов з магазину. З першого ж телефону-автомата подзвонив на квартиру професора Зими. Як і сподівався, трубку взяла його дружина.
— Олександро Микитівно, — попросив, — зараз до вас підскочить наш дільничний. Ви нам потрібні на годинку.
— Щось знайшли?
— Можливо.
— Що саме?
— Вибачте, та я ще не впевнений…
— Добре, я чекатиму.
Потім Хаблак подзвонив Каштанову й попросив надіслати оперативну групу. З постановою прокурора на обшук у квартирі продавщиці комісійного магазину Лариси Самусь. Вислухавши майорові доводи, Каштанов погодився. Тепер лишалося тільки чекати, по приблизних розрахунках машина мусила прийти хвилин через двадцять — двадцять п’ять, і Хаблак, купивши у кіоску журнал, розташувався в скверику на лавочці.
Міліцейська машина загальмувала в умовленому місці, і Сагайдачний визирнув у вікно, шукаючи Хаблака. Майор швидко домовився з ним про план дій, і автомобіль поїхав до будинку Лариси Самусь — добре, що мешкала всього за кілька кварталів. Він повернувся за три хвилини, і Хаблак із Сагайдачним зайшли до директора магазину й попросили покликати Самусь. Лариса зазирнула до підсобки без найменших ознак хвилювання, та, побачивши Хаблакове посвідчення, пополотніла. Але мало не одразу оговталася й запитала виклично:
— Що потрібно?
— Маємо розмову, Ларисо Сидорівно, й хотіли б відвідати вас на квартирі.
— А якщо я не хочу вас запрошувати?
Хаблак показав постанову прокурора на обшук.
— Доведеться.
Самусь не збентежилась.
— Щось шукаєте?
— Поїхали, вдома поговоримо.
Лариса Самусь мешкала в окремій однокімнатній квартирі. Велика кімната з лоджією, гарні меблі, кольоровий телевізор, магнітофон, кришталева ваза з червоними трояндами на журнальному столику. Лариса незалежно зупинилася посеред кімнати, змахнула рукою:
— Шукайте, будь ласка, — мовила спокійно. — Тільки нічого чужого в мене нема.
— Так, — погодився Хаблак, — навряд чи ми знайдемо у вас на квартирі сховані крадені речі. Певно, Болт не припустився б такої помилки. Та й ви, громадянко Самусь, мабуть, жінка обережна й розважлива, і все ж кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається. Запросіть понятих, — наказав Сагайдачному, — і покличте дружину професора Зими. — Кажучи це, пильно дивився на Ларису, але та ніяк не зреагувала на мовлене.
Поняті зупинилися в дверях, і Хаблак пропустив уперед Олександру Микитівну. Професорка з цікавістю оглянула кімнату, ковзнула поглядом по Ларисі й нараз ступила до неї. Витягла з рота сигарету й тицьнула нею в дівчину.
— Ти, ти насмілилася влізти в мої джинси!
Вдруге за останню годину Хаблак помітив, як зблідла Самусь. Пошукала рукою спинку стільця, сперлася, либонь, це допомогло їй, бо примружила очі й одповіла, дивлячись на професорку з ненавистю: