Вельветовi джинси

Шило поснідав одразу після відкриття їдальні й подався На базар пішки. Хаблак слідував за ним разом з інспектором районного карного розшуку — лейтенантом Іваном Семенчуком, низькорослим, чорнявим і вусатим чоловіком у вишиванці — він нагадував лісоруба чи місцевого різьбяра по дереву: йшов, тримаючи в руках хитромудро вирізьблений дерев’яний топірець і зсунувши на потилицю пошарпаного капелюха із засмальцьованою стрічкою.

Шило простував не озираючись і байдуже дивився на розкладені обабіч дороги вироби місцевих умільців. Бо базар починався задовго до обгородженого парканом майдану, кожен намагався продати свій товар якомога раніше й найдорожче, тому й займав, так би мовити, передові позиції — меткі гуцулки тримали яскраві й неймовірно розкішні пухнасті ліжники, килими, вусаті дядьки розклали просто на землі різьблені дерев’яні шкатулки, чарки й графини; взагалі, виробів з дерева було багато, починаючи з величезних декоративних тарелей і кінчаючи звичайнісінькими дитячими свистульками.

Хаблакові раз по раз хотілося затриматися біля виставлених товарів, але Шила ніщо не цікавило, ішов, особливо не роззираючись по боках: звичайно, це свідчило про його прагматизм, і Хаблак пройнявся ще більшою неприязню до цього студента, який волею долі опинився в інституті культури.

Так вони дісталися до базару — воріт, де гуцули купляли квитки на право легального продажу товарів у відведених для цього місцях. Спочатку торгували переважно ліжниками й килимами, ці вироби висіли на спеціально влаштованих стендах, прикрашали паркани, їх тримали, розхвалюючи на всі голоси, просто на руках, а якась не в міру метка гуцулочка навіть обмоталася ліжником, як попівською ризою

Хаблак подумав: якби мав гроші, обов’язково придбав би чудовий червоно-сірий ліжник, але грошей не мав, їх вистачало тільки на свистульку для Степана, і майор, зітхнувши, заглибився у натовп услід за Шилом.

Почалися ряди, довгі прилавки, закладені чимось вишитим, різьбленим і неймовірно яскравим. Тут продавали киптарики, чоловічі й жіночі сорочки, вишиті шовком і бісером, кожна сорочка була справді витвором мистецтва, мабуть, вони коштували не так уже й дешево, проте Хаблак подумав, що все ж нема їм ціни і що тільки тут, у глибині Карпат, люди дозволяють собі витрачати так багато часу для створення краси, і, слава богу, не якоїсь підробки під неї, а краси справжньої.

Шило постояв поміж рядами в людському натовпі й посунув знову до виходу, де народу юрмилося трохи менше. Тут сновигали модно одягнуті молодики й дівчата з чіпкими, всерозуміючими поглядами, вони, як правило, не демонстрували свій товар — знали йому ціну й вміли визначити в натовпі справжнього покупця. Один з них, нахабнувато свинувши очима, кинув Хаблакові:

— Начальнику, купи пасок… Справжній пасок, американський…

Майор лише похитав головою, і молодик не став агітувати — розчинився серед людей. Хаблак стенув плечима — невже й паски стали дефіцитними? Либонь, усе ж ні, недавно бачив у київському універмазі цілий набір, від широких з химерними пряжками до вузесеньких — на всі смаки. Йому ж особисто найбільше подобався офіцерський, темно-коричневий, широкий і важкий, він висів у нього в шафі поруч краваток он уже який рік без діла, — мабуть, значно кращий за американо-джинсовий.

Провівши очима молодика, Хаблак не одразу помітив, що Семенчук робить йому знаки. Нарешті лейтенант легенько стиснув майорові лікоть, і Хаблак побачив, що до Шила підійшов високий і лисий чоловік, одягнутий у чорну сорочку з закачаними рукавами. Він зупинився поруч студента, боком до нього, наче стояв біля незнайомої людини, не дивився на Шила, та Хаблак міг заприсягтися, що лисий підійшов саме до студента й говорить щось саме йому, хоч і дивиться кудись убік. Шило повернувся до нього, зазирнув у вічі й щось запитав, але лисий зло блиснув на нього очима й ступив до жінки, яка стояла поруч, перекинувши через руку якісь речі. Потягнувся до неї і навіть запитав щось, але відразу махнув рукою і відступив. Дивився жінці вслід, та казав щось Шилові, а той стояв і кліпав очима, як побитий пес.

Хаблак просунувся трохи вперед, йому до смерті захотілося почути, що саме каже лисий, бо майже напевно знав: у тих словах розгадка його останніх турбот і складного пошуку. А лисий раптом присунувся до Шила, дістав з кишені невеличкий пакунок і невловимо швидким рухом сунув його студентові до зовнішньої кишені піджака.

Семенчук підштовхнув Хаблака ліктем, і майор кивнув у відповідь. Вони зрозуміли один одного без слів. Лейтенант одразу розчинився в натовпі, і Хаблак тепер знав, що лисий вже нікуди не дінеться. А він, передавши пакет Шилові, попрямував до базарних воріт, не роззираючись по боках, з виглядом людини, котра владнала свою справу і яку вже зовсім не обходять базарні пристрасті.

Шило постояв трохи в натовпі, Хаблак зовсім близько проштовхався до нього, стояв тепер метрів за два-три й зовсім виразно бачив, як вдоволена посмішка блукала його обличчям. Нарешті Шило засунув руку до кишені, обмацав пакет, зробив якийсь невпевнений рух, либонь, хотів перекласти пакету надійніше місце, та чомусь утримався і, вичекавши паузу, також посунув до виходу.

Хаблак тримався за кілька кроків від студента, мало не дихав йому в потилицю, тепер уже майже не крився, бо, зрештою, знав, що трапиться через кілька хвилин.

Одразу за ворітьми побачив Івана Семенчука — лейтенант пристроївся до нього й гаряче видихнув у вухо:

— За тим лисим пройдою пішли наші хлопці. Сержант Харитонів і ще один. Сержант уже сфотографував його.

— Чудово.

— Студента братимемо?

— Угу.

— Там попереду наша машина. Доведемо до неї?

— Звичайно.

Шило йшов узбіччям, простував легко, розминаючись із зустрічними, посміхався задоволено й навіть наспівував щось — тепер Хаблак майже наздогнав його, йшов за крок — два, міг дотягнутися до студента рукою. А з другого боку прошкував Семенчук, вони взяли Шила в кліщі й чекали лише зручного моменту.

Нарешті Хаблак побачив за поворотом дороги міліцейську машину, вони порівнялися з нею, і тоді Семенчук поклав Шилові руку на плече, легенько стиснув і мовив:

— Не поспішайте. Можна вас на хвилинку?

Студент повернувся до нього здивовано, зробив нетерплячий рух, намагаючись скинути руку з плеча, та Семенчук тримав міцно, й Шило вигукнув роздратовано:

— Ну, чого треба?

Хаблак притулився до студента з лівого боку й прошепотів йому у вухо:

— Тихо, є розмова, і прошу пройти з нами!

— Хто ви? — нараз Шило все збагнув, Хаблак. виразно побачив це з його очей: вони потемнішали, округлилися від жаху, студент зупинився й сіпнувся, однак Хаблак тримав міцно й не дуже ввічливо.

— Міліція, — мовив суворо, — і прошу без ексцесів, Шило, збагнув?

Студент роззявив рота, хрипко втягнув у себе повітря, хотів щось сказати, але тільки гикнув.

— Ну, чого?.. — почав невпевнено, та Хаблак підштовхнув його до машини, й Шило, одразу все усвідомивши, покірно посунув до неї, нахиливши голову й нікого не бачачи.

Уже в автомобілі Хаблак запустив студентові руку до кишені і обережно, двома пальцями, витягнув пакет.

— Що це таке, Шило? — запитав. — І звідки?

Студент подивився на нього спідлоба.

— Яке маєте право? — просичав, проковтнувши слину.

— Ми затримали вас у зв’язку з крадіжками на квартирах у Києві, — пояснив Хаблак, — і ви це дуже добре знаєте.

Шило закопилив губу.

— У вас є постанова на мій?. — затнувся, певно, хотів сказати “арешт”, але мовив: — Затримання…

— Згідно з законом, — пояснив майор, — ми маємо право затримати вас на сімдесят дві години для з’ясування різних обставин. Без прокурорської постанови. Проте, смію завірити, ми матимемо її значно раніше.

— Ця самодіяльність дорого коштуватиме вам! — Шило став потихеньку оговтуватися.

Хаблак дістав хусточку, обережно загорнув пакет.

— Ви не відповіли на поставлене запитання, — нагадав.

— Тут гроші, й вони належать мені.