Вельветовi джинси

До цього майор пояснив понятим суть слідчого експерименту. Справа в тому, наголосив він, що криміналістична наука твердить: не може існувати на світі двоє людей з однаковою ходою. Так само, як нема однакових візерунків шкіри на пучках. Теоретичні досліди та численні експерименти підтверджують це. А якщо хто-небудь казатиме, що все ж знає двох людей з однаковою ходою, то цю помилку можна пояснити поганою спостережливістю або просто недосконалістю нашого ока.

Поняті кивали поважно, вони вже пройнялися важливістю своєї місії.

Сагайдачній, вислухавши останні Хаблакові настанови, пішов до парадного, і через хвилину звідти вийшов чоловік у світлій сорочці з короткими рукавами, береті й двома важкими валізами. Це був справді сильний чоловік, сила й спритність відчувалися в тому, як він ніс чемодани, як спустився з ганку й пішов — широко й розмашисто — по доріжці поміж штабелів ящиків з-під молока.

Олежка припинив теліпати ногами, уважно дивився в спину чоловіка, що віддалявся, потім перезирнувся з матір’ю й мовив Хаблакові:

— Ні…

— Чекай… — зупинив його майор і вказав пальцем на ще одного чоловіка в береті й білій сорочці, котрий вже з’явився на ганку.

— Уважно, Олежку!

І знову хлопець провів чоловіка з валізами байдужим поглядом, третій також не викликав у нього жодних емоцій, але коли з парадного вийшов четвертий, хлопець насторожився. Дивився, як прошкує той, трохи зігнувшись і нахиливши до плеча голову, і вираз розгубленості з’явився на його обличчі. Губа сіпнулась, і Хаблакові, який пильно стежив за виразом Олегового обличчя, видалося, що дитина зараз заплаче. Але хлопець рішуче простягнув руку й тицьнув пальцем у чоловіка з валізами.

— Він! — вигукнув голосно й рішуче. — Це він ніс тоді валізи з парадного!

— Стоп! — скомандував Хаблак і наказав Сагайдачному: — Зупиніть Болта, лейтенанте. А вас, — обернувся до понятих, — прошу зафіксувати свідчення Олега Пастушенка.

Ті закивали головами, Хаблак узявся складати протокол, а Боков, покинувши валізи, стояв поруч і дивився зло й насмішкувато.

— Даремно стараєшся, начальнику, — мовив нарешті зневажливо, — чхати я хотів на пацаньонка з його свідченням. І суду ці показання до шмиги, начальнику, наш радянський суд справедливий, і твої фортелі там не пройдуть.

Хаблак на мить відірвався від протоколу.

— Усе робиться по закону, Болт, — одповів, — тобто, вибачте, громадянине Боков. І зараз ми продовжимо слідчий експеримент.

Пойняті підписали протокол, Хаблак погладив Олежку по голівці, подивився в широко поставлені великі очі й не утримався, щоб не похвалити:

— Розумнику ти мій!

— Це справді він, дядьку майоре? — В Олегових очах горіло нетерпіння.

— Чекай, — застережливо підвів руку Хаблак, — подивимось, що скаже Грицько.

— Це він, — чомусь перейшов на шепіт хлопчик, — я точно упізнав його, дядьку майоре, й дивіться, щоб не втік…

— Не втече, — засміявся Хаблак, — тепер від нас ніхто не втече. Йди гуляй.

Видно було, що Олежка трохи образився, певно, сподівався на довшу розмову, а дядько майор, якому він спіймав злодія, відсилає його. Хотів заперечити, та мати вже міцно взяла за руку, й довелося злізати зі столу, де відчував себе вільніше й впевненіше, ніж справжнісінький цар на золотому троні. Однак, побачивши хлопчаків попід сусіднім будинком, забув образу й весело побіг туди.

Тепер місце на столі зайняв Грицько. Поруч нього стали його батько й мати — так, пояснив Хаблак понятим, вимагає закон, бо неповнолітні мусять свідчити лише в присутності батьків.

Болта вивели третім. Третім з п’яти приблизно одного зросту й будови тіла, п’яти кремезних чоловіків, спеціально відібраних для слідчого експерименту.

І Грицько, аніскілечки не завагавшись, вказав на нього.

— Цей дядько, — вигукнув збуджено, — ось цей, я відразу впізнав його!

І знову Болта підвели до понятих. Тепер він уже не закопилював зневажливо губу, стояв, дивлячись похмуро, і жовна ходили в нього на вилицях. Потім конвоїр з Сагайдачним повели його до машини, нараз Болт зупинився, ступив назад до Хаблака й люто насварився кулаком.

— І все ж, начальнику, нічого не вийде в тебе! — вигукнув. — Не визнаю твого експерименту, нема закону, щоб чесна людина з-за якоїсь сопливої малечі в тюрягу сідала.

Висловивши своє обурення і, либонь, вихлюпнувши надмірні емоції, Болт повернувся й пішов до машини, не озираючись і важко ступаючи. Як ішов щойно з двома валізами в руках.

Каштанов мовчки вислухав Хаблакову доповідь про слідчий експеримент, підсунув до себе чистий аркуш паперу й намалював цифру “1”.

— Що маємо “за”? — округлив одиницю масним чорнильним колом. — Обидва хлопчаки впізнали Болта.

— Беззаперечний доказ, — не без оптимізму ствердив Хаблак.

— Доказ чого?

Майор збагнув думку Каштанова.

— Звичайно, на основі цих свідчень ми не зможемо звинуватити Болта в крадіжці. “А я, — скаже він, — ніс свої валізи до готелю “Славутич”. Вийшов з таксі й ніс”.

— Правда, — мовив полковник роздумливо, — виникає запитання: чого заходив до парадного Корольової?

— “А помилився, — твердо відповів Хаблак, — Здалося мені, що саме тут мешкає приятель, зайшов і відразу зрозумів, що помилився”.

— Так, позиції наші вимагають зміцнення, — погодився Каштанов і намалював на аркуші цифру “2”. Так само, як і одиницю, обвів її колом. — Почнемо зміцнювати ці позиції. Зверніть увагу на хусточку, знайдену в квартирі Корольової. Експерти твердять, що в неї висякалась людина, група крові якої та інші дані тотожні даним Болта.

— Не прямий доказ. Може бути збіг.

— Може, — погодився полковник. — Кожен факт, якщо його зіставити з рештою фактів, матиме інше забарвлення.

— Так.

Полковник намалював цифру “3”. Мовив:

— Маємо ще відбиток пальця Болта на паці з грішми, переданій Шилові.

— Але Шило мовчить.

— Певно, й мовчатиме, поки не зберемо проти нього незаперечні докази. І наш перший доказ — речі вкрадені на русанівських квартирах. А ми ще не знайшли жодної.

Хаблак перепив пальці рук. Полковник і тут виявився на висоті: інший на його місці, той же Худяков, сказав би — не ми, а ви не знайшли речі. І спробуй заперечити…

— Так, — погодився, — тут наша похибка. Речі з обікрадених ківартир кудись пішли, і мусимо знайти їх.

— Тоді все стане на свої місця, — сказав Каштанов. — Шукайте. Не міг Болт самотужки упоратися аж з чотирма квартирами. Одних речей вкрадено на тридцять з гаком тисяч. Мав спільників…

— Один з них — Шило.

— Були й інші.

— Мусили бути, — кивнув Хаблак. — Гадали. Віктор Саєнко, студент з політехнічного, який приніс валізу в гуртожиток. Перевірили. Даремно погано думали про студента. Справді, дядько передавав щось батькам Саєнка до Богуслава.

Полковник погладив долонею аркуш з намальованими на ньому трьома цифрами.

— Треба вивчити оточення Шила, — наказав. — Як познайомився з Болтом, через кого той вийшов на студента. Ще: косівські зв’язки Болта. Щось прояснилося?

— Лише те, що Боков мешкав у якогось Василя Павловича Габовди, завідуючого ларком вторсировини.

— На Габовді нічого не висить?

— Чистий, як скло.

— На перший погляд?

— Придивляємось.

— І негайно займіться Шилом. У прокуратурі вже лежить його скарга.

— Гадаю, не остання.

— Поки що має підстави для скарг. І врахуйте, без поважних причин строк його затримання збільшити не зможу.

— Однак Болт передав йому гроші, й це доведено.

— А ви можете твердити, що саме Болт обікрав квартири?

— Внутрішній голос підказує…

— І він нічого більше не підказує вам?

— Що треба вже бігти. Є одна ідея…

— Біжіть, майоре, я чекаю на вас о шостій.

Хаблак побачив Петрусенка, коли той виходив з аудиторії,— щойно закінчилась чергова пара, й гомінкий студентський потік випливав у коридори. Майор помахав Петрусенку рукою, той одразу впізнав його й рушив назустріч.