Вельветовi джинси

— Зрозумів! — вигукнув щиро. — Усе збагнув, товаришу начальник, і більше не повториться!

— Мусимо повідомити вашу контору.

Самусь не дуже злякався: видно було, що він швидко знайде спільну мову зі своїм керівництвом. Можливо, воно навіть знало про ліві рейси. Однак Самусь все ж зробив спробу поторгуватися з Хаблаком:

— Уперше ж, начальник… Може, обмежитесь розмовою? Усним попередженням мене?

— Може, й обмежимось, — пообіцяв Хаблак. — Але коли надійде хоч один сигнал…

Самусь підвівся і статечно поклав шкіряну кепочку на маківку.

— Ні-ні… — пообіцяв щиро, проте Хаблак знав ціну такій щирості: забувається через хвилину. — Можна йти?

Коли за шофером зачинилися двері. Хаблак, упіймавши запитувальний погляд Сагайдачного, наказав:

— Сьогодні ж увечері, лейтенанте, перевірте показання цього нахаби.

Дільничний нахилив голову.

— Зробимо. Але ж знаю: не збрехав. У сто п’ятій точно мешкає художник. Лисий і горбоносий, Віталій Петрович Загуменний.

— Розпитаєш його. До речі, як з дядею Васею?

Сагайдачний лише розвів руки.

— Гадаю, з ним усе гаразд. Я з дядею Васею роз’яснювальну бесіду провів, він не те, що інші: чоловік сумлінний і заступник голови місцевкому. Давно вже в нас працює і розуміється на всьому. Одразу збагнув, чого я в нього вчепився, — каже, не треба крутити хвостом, нікому я про Капштикову відпустку не казав, і все це мене не стосується. Крім того, перевірено: до квартир Зими, Перовського та Корольової його не викликали.

— Так, — сказав Хаблак розчаровано, — втішного мало. Давайте, лейтенанте, ось що зробимо: я до управління, а ви зазирніть до Віталія Петровича, художника, якому Самусь привіз холодильник.

Сагайдачний підвівся з готовністю й нетерпляче заступив дорогу жінці, котра боком, якось нерішуче протиснулась через напіввідчинені двері до резиденції дільничного.

— Що у вас? — запитав не дуже привітно.

— Справа, — одповіла коротко.

— До мене рідко коли ходять без справ, шановна тітонько. Кажіть уже…

— Ніяка я вам не тітонька, товаришу лейтенант, — мовила нараз жінка, — а ви мені не племінник…

Сагайдачний почервонів, смикнувся, та, зиркнувши на Хаблака, опанував себе й сказав примирливо:

— Вибачте.

— Вибачаю, — зовсім серйозно одповіла жінка. — Отже, ви наш дільничний інспектор міліції?

— Лейтенант Сагайдачний.

— І ви вчора та сьогодні опитували мешканців нашого будинку? У справі крадіжки?

— Так.

— Маю заяву.

Сагайдачний якось одразу заметушився, присунув стільця відвідувачці.

— То прошу сідати.

Жінка сіла й подивилася неприязно на Хаблака. Сагайдачний перехопив її погляд і пояснив:

— Можете розповідати, це — інспектор карного розшуку, і саме він веде цю справу.

— На ловця й звір біжить… — посміхнувся майор.

— Я мешкаю в сорок третій квартирі, — почала жінка сухо, — Людмила Федотівна Дягілєва. П’ять днів перебувала у відрядженні, повернулася сьогодні й почула від дочки про крадіжку в квартирі Корольової. І про ваші, лейтенанте, відвідини. У зв’язку з цим хочу заявити: двадцять шостого серпня увечері я від’їжджала у відрядження і бачила, як у багажник білої “Волги” біля нашого під’їзду якийсь чоловік ховав валізи. Великі валізи, це я точно пам’ятаю. І ще пам’ятаю літери на номерах. ИФ — певно, івано-франківська машина. Два нулі попереду, це також помітила знаєте, такі цифри викликають певні асоціації, тому й запам’ятала. Все. — Жінка навіть зробила спробу підвестися, гадала, що справді сказала все, й не хотіла даремно витрачати часу. Але Хаблак усе ж затримав її.

— Ви кажете — “Волга”, — уточнив. — Яка: стара чи нова, маю на увазі — двадцять четверта?

— Нова: біла й блищала. Гарна машина.

— У що був одягнутий чоловік, який ховав валізи?

— Темна куртка.

— І берет?

Жінка подумала секунду чи дві.

— Ні, капелюх.

— Ви бачили дві валізи? Може, частину речей він уже встиг заховати?

— Не звернула уваги… Та й запам’ятала все це випадково — якось номери впали в око. Машини тепер не рідкість, он скільки попід будинками стоїть.

— І той чоловік ховав валізи саме в багажник?

— Так.

— Він був один біля машини? Чи хтось сидів за кермом?

І знову жінка замислилась. Нарешті відповіла, однак без особливої впевненості:

— Здається, один. У цей час уже стемніло, та й не приглядалася, для чого це мені? Не все одно: один чи двоє…

— А для нас це дуже важливо, — зітхнув Хаблак скрушно.

— Вас можна зрозуміти, — погодилась жінка. — Проте нічим не можу допомогти.

— Ви самі не знаєте, як нам допомогли, — поспішив завірити її Хаблак.

— Звичайно, не знаю. — Жінка підвелася, та майор затримав її. Попросив:

— Будьте ласкаві, Людмило Федотівно, напишіть про все, що розповіли. Коротко.

— Чому ж коротко? — не погодилась жінка. — Напишу все, що бачила й що пам’ятаю.

Вона сіла на місце Сагайдачного й почала писати кульковою ручкою — швидко й старанно, мов учениця, і Хаблакові раптом видалося, що Людмила Федотівна зараз висуне кінчик язика либонь, так і робила в школі, — в ній відчувалася акуратність, звичка зважувати свої вчинки, навіть педантичність Любо мати справу з такими свідками, думав Хаблак, дивлячись, як бігає ручка по паперу. І ще думав: знайти білу “Волгу” за такими прикметами зовсім неважко, і, мабуть, уже завтра вони знатимуть, що це за тип приїздив з Івано-Франківська до Києва двадцять шостого серпня, можливо, й не тип, а звичайна чесна людина, але сигнал одержано, і його слід перевірити, кожен сигнал треба перевірити найретельніше, бо саме в цьому й полягає одна з особливостей роботи карного розшуку.

Жінка пішла. Хаблак заховав списаний нею аркуш до портфеля й хотів уже податися на автобусну зупинку, та Сагайдачний, висунувшись у вікно, побалакав з кимось і повідомив:

— Вас підвезуть. Он Костя їде до міста, не великий пан, зробить гак, йому все одно мало не поруч.

Хаблак не заперечував, і службовий “Москвич” якогось будуправління швидко закинув його на Володимирську — виявляється, дуже вчасно, бо Каштанов уже зовсім зібрався кудись їхати.

Полковник затримався на кілька хвилин, вони обговорили хід розслідування, хоча, власне, особливо й обговорювати поки що не було чого: все рухалося повільно, як теліжиться фіра лісовою дорогою, підскакуючи на вибоях і риплячи усіма чотирма колесами. Та все ж дещо й прояснилося. Зокрема, було знято підозру з двох колишніх “домушників” — дільничні інспектори делікатно, щоб не образити людей, самі встановили їхнє алібі: ІІІлапак з дружиною ще десятого серпня поїхав у відпустку, загоряв десь на одеському пляжі, а Сіренко двадцять шостого серпня весь день працював, а ввечері розпив пляшку з вірними друзями на власному подвір’ї. А в зв’язку з тим, що друзів мав багато, то й алібі підтвердив не один чоловік.

Полковник Каштанов посмикав себе за борідку й мовив незадоволено:

— Виходить, гастролер.

Хаблак одразу зрозумів начальство. Звичайно, чому ж тут радіти? Гастролер, тобто приїжджий, це завжди погано. До своїх уже якось звикли, тримають їх на обліку, знають їхні різні забаганки, норови, характери, зв’язки, а приїжджий може викинути будь-який фортель, наробити будь-чого — і до побачення, бувайте, мовляв, здорові… Бо мені зовсім не хочеться зустрічатися з рідним карним розшуком… Зробив справу — тікай, поки є можливість.

Ти шукаєш його в Києві, а він, нахаба, сидить десь під сочинським платаном чи п’є в Гагрі “кахурі”, а може, просто ласує раками десь у містечку під Львовом чи Житомиром…

Чи закінчує продавати награбоване десь в Івано-Франківську…

Хаблак поклав перед полковником свідчення Людмили Федотівни Дягілєвої. Каштанов тільки подивився на аркуш, здається, навіть не читав та й не встиг би прочитати, проте вловив уже суть і натискав кнопки селектора.

— Зв’яжіться з Івано-Франківськом, — наказав. — Негайно. І повідомте, що завдання термінове. Біла “Волга” М-24, номер… — Він продиктував усі дані й закінчив: — Тільки скажіть хлопцям: обережно. Зібрати факти так, щоб власник машини не довідався. Ні в якому разі не довідався, ясно? Завтра нехай дадуть відповідь, у другій половині дня.