Вельветовi джинси

— Ні-ні!

— І не галасуєте?

— Але ж у нас гуртожиток, а не монастир. І ми не ченці: збираємось, сперечаємось…

— Без галасу?

— Трохи буває.

— Трохи можна, — втрутився комендант і обтер хусточкою спітнілу лисину.

— Василь Петрович розуміє нас, — доброзичливо посміхнувся йому хлопець. — Там, де не треба, не затискує.

— Домовляєтесь?

— Аякже, з добрим чоловіком завжди можна домовитись.

— А крадіжки у вас не траплялися? — раптом запитав Хаблак і, побачивши очі хлопця, сам засоромився свого запитання. Однак слово було мовлене й вимагало відповіді.

— У нас студенти, а не злодії! — з гідністю мовив Степан. — А коли б і трапилось щось, самі б знайшли.

— Маємо сигнали… — невизначено почав Хаблак, так і не уточнивши, хто саме і які сигнали має.

— Брехня! — рішуче перервав його Степан.

— А ви не помічали: ніхто не приносив до гуртожитку якісь речі, чемодани, наприклад? — Хаблак побачив, як перезирнулися студенти, й зрозумів: поставлене ним навмання запитання збентежило їх.

— Начебто… — протягнув Степан.

— Не начебто, а точно! — швидко перебив його майор. — Кажіть точно, це важливо, бачили валізу чи валізи?

— Ну, бачили…

— Хто приносив?

— Але ж це наш сусіда, й ми можемо заприсягтися…

— Хто?

— Вітя… Віктор Саєнко з радіотехнічного. Приніс велику валізу, жовту й з ременями.

— Повну?

Хлопці знов перезирнулися.

— Певно, бо важка.

— Звідки знаєте?

— Пробували.

— І де Саєнко? Валіза?

— Поїхав. До Богуслава поїхав, батьки в нього там.

— І валізу захопив?

— Звичайно.

— Пригадайте, коли саме приніс валізу Саєнко?

— Але ж, — розгублено підвів брови Степан, — для чого вам? Не все одно — валіза якась, кому яке діло?

— Виходить, є діло, — обірвав його Хаблак. — Прошу пригадати, якого числа Саєнко приніс валізу до гуртожитку.

— Шістнадцятого серпня, — сказав раптом другий хлопець, що до цього стояв мовчки. — Я точно запам’ятав: п’ятнадцятого в мене день народження, а наступного вечора Вітя з’явився. З валізою.

— І не пояснював, що за речі?

— Казав: дядько щось родичам до Богуслава передав.

— І довго валіза у вас стояла?

— А Вітя тільки вчора поїхав.

Хаблак швидко підрахував: квартиру професора Зими обкрадено приблизно п’ятнадцятого — шістнадцятого, а Коральової двадцять шостого серпня. Саєнко побоявся принести речі Корольової до гуртожитку, міг залишити їх у вокзальній камері схову, а вчора забрав чемодан з гуртожитку та подався до Богуслава — збувати крадене.

— Коли Саєнко обіцяв повернутися? — запитав.

Степан мовчки знизав плечима й подивився на товариша: видно, шкодував, що виказали Віктора невідомому й доскіпливому чоловікові.

— Післязавтра початок навчального року, — тільки й одповів.

Хаблак трохи подумав, потім підійшов до дверей і щільно зачинив їх.

— Ви, хлопці, дружинники? — запитав.

І знову ініціативу в розмові взяв на себе Степан.

— Так, — одказав.

— Можна на вас покластися?

— Степан у нас член комсомольського комітету, — втрутився комендант, зрозумівши, видно, що саме тепер розмова набирає серйозного характеру.

— То більше, — пожвавішав Хаблак, — мушу відкритися, я з карного розшуку, і є в нас деякі сигнали… Не буду казати, які саме, але потребую вашої допомоги.

— Прошу… — без особливого ентузіазму мовив Степан.

— Випадково не помічали: Саєнко останнім часом не кидався грішми? Може, якісь нові речі в нього з’явилися?

— Це ви даремно, — зупинив його Степан. — Віктора не треба підозрювати.

— Я поки що нікого не підозрюю, мені потрібні факти.

— Ми не діти, і ваші запитання вже свідчать про підозру.

— Але ж ви не відповіли…

— Ні, — раптом люто видихнув Степан, — не шикував Віктор і крадених костюмів не носив!

— Для чого стільки емоцій? — застережливо підвів руку Хаблак.

— А якби звинуватили вашого друга?

— Ми ще нікого не звинувачуємо.

— Знаємо, тільки дай зачіпку…

Хаблак нараз розлютився, проте мовив підкреслено спокійно:

— Прошу відповідати на запитання.

— А ми відповіли… — Степан зиркнув на товариша, і той стверджувально кивнув.

— Кажете, жовта валіза з ременями… — мовив раптом невпевнено. — А я ще допомагав Вікторові донести її до таксі!

— Толю!.. — підвищив голос Степан, і хлопець затнувся.

— Правду кажіть! — наказав майор.

— Усе чесно, — Степан приклав долоні до грудей, — не помічали ми за Віктором нічого поганого. Уже три роки разом живемо, пуд солі з’їли…

— Ну й слава богу, — посміхнувся Хаблак. — Прошу тільки про нашу розмову нікому й слова.

Він залишав гуртожиток з якимсь подвійним почуттям теплоти до хлопців, які вміли цінувати дружбу, й гіркоти за те, що життя іноді підносить зовсім несподівані сюрпризи й доводиться розчаровуватися в найближчих друзях.

Як виявилося, комендантом гуртожитку інституту, де вчився Миколо Шило, працювала дружина одного із співробітників карного розшуку. Вона знала Хаблака, й це, зрештою, було на користь справі, бо майор міг вести розмову без усякої дипломатії. Тому він і запитав Марію Арсенівну прямо, що являє собою студент Микола Шило, як поводиться і якої думки про нього керівництво інституту й особисто вона, Марія Арсенівна.

Комендант аж ніяк не знітилася, коли Хаблак зарахував її до інститутського керівництва, мабуть, і насправді вважала себе приналежною до еліти, бо зручно вмостилася в м’якому кріслі, закинувши ногу на ногу, й запалила довгу сигарету з фільтром.

Марія Арсенівна була навдивовижу схожа на свого чоловіка, Хаблакового начальника — підполковника Худякова. Така ж гостролиця, худа й, напевно, категорична в судженнях. Хаблак подумав, що чоловіки часто добирають дружин за своєю подобою, а жінки іноді за довгі роки сімейного співіснування наче розчиняються в чоловіках, стають зовсім схожими на них і в поведінці, і в манерах, і навіть у способі мислення.

Марія Арсенівна зовсім так, як і Худяков, струсила попіл із сигарети й подивилася на майора мало не поблажливо й не без пихи, так, як дивився підполковник, коли Хаблак приходив до нього узгоджувати термін відпустки чи інші службові питання, і процідила крізь зуби, буцім вирішувала бог зна які важливі проблеми:

— Так, Сергію Антоновичу, ніколи б не подумала, що такий прославлений ас карного розшуку ощасливить нас, бідних… — Вона ще раз струсила попіл і замовкла, очікувально дивлячись на майора.

Хаблак пустив повз вуха дещо негативний підтекст слів “прославлений ас” і повторив запитання:

— То що можете сказати про Шила?

— Але ж ви даремно не цікавитесь?.. — Вона явно випитувала, чому Хаблак збирає відомості про звичайного студента.

— Ну, знаєте, нема диму без вогню, — ухилився від прямої відповіді майор. Він знав, що Марія Арсенівна все одно спробує витягнути із свого чоловіка, чому карний розшук зацікавився звичайним студентом, проте знав також і межу поінформованості підполковника Худякова. Зрештою, всі версії у зв’язку з розслідуванням крадіжок на Русанівці не були відомі навіть полковнику Каштанову, й не тому, що Хаблак ігнорував начальство, просто ще не встиг доповісти.

— Микола Шило — зразковий студент, — мовила комендант незаперечно, і на знак своєї переконаності рубонула рукою в повітрі, наче вбила цвях у полірований столик, що стояв перед нею. — Правда, не круглий відмінник, але претензій до нього нема. Вчасно повертається до гуртожитку, не п’є, я рекомендуватиму його до ради гуртожитку. А що, встряв у якусь історію? — запитала тривожно.

— Ні, збираємо відомості про студентів, які працюють на пошті.

— О-о! — мало не урочисто підвела пальця вгору Марія Арсенівна. — Зовсім забула. Микола Шило працює у вечірні години, й це також позитивно характеризує його.

З цим важко було не погодитись, і Хаблак ствердно кивнув.