Тут баба ворожила (2006)

— Чудово. А де її сестра?

— Уже багато років живе в Німеччині.

— Виходить, усі спадкоємці на момент смерті не були у Києві. Просто прекрасно, — зауважив Авенір.

Дементій кахикнув і продовжував:

— З кількох Терещенків, які померли за цей період, один залишив молоду вдову, яка, очевидно, мала коханця, бо дуже швидко знову вийшла заміж. Мамчиць помер від крововиливу, ми його підозрювали у стосунках із злочинними угрупованнями, але довести не могли. Якщо це дійсно було так, то деякі власники крамниць зітхнули з полегшенням, почувши про його смерть.

— Послухай, Миколо, ти хочеш сказати, що всі ці смерті комусь принесли вигоду або полегшення. А як щодо Павлиша?

— У наших списках такого немає. Хоча це поширене прізвище.

— Мабуть, можна сказати, що це — наступна жертва.

— Слухай, по-моєму, ти занадто серйозно до цього ставишся. Ти просто впертюх. Послухай фахівця, не сприймай витвір своєї розбурханої уяви серйозно.

— Схоже, мене ніхто не сприймає серйозно, — сумно повідомив Авенір і поклав слухавку.

Дементій береться за справу

Наступного дня майор Дементій дзвонив у двері нового котеджа на Совках. Ще з вулиці він розгледів, що котедж недобудований, але ніяких будівельних робіт не зауважив.

«Можливо, колись тут і буде гарний садочок з пишними клумбами, — міркував Дементій, крокуючи доріжкою, — але поки що все пусто і голо. Та і не сезон зараз для клумб».

Козлов вийшов до хвіртки зустріти гостя. І знову він справив приємне враження на майора. Тепер свідок був одягнутий по-домашньому: у теплу куртку, картаті брюки і домашні капці.

Побачивши, хто прийшов до нього, він почервонів від задоволення.

— Майоре! Добридень! — вигукнув він. — А я думав, що ви не надали значення моєму повідомленню. Не чекав побачити вас знову. Проходьте, будь ласка.

Козлов провів Дементія до будинку. На всьому тут лежав відбиток професії господаря: висіли кольорові плакати, валялися зразки візитівок, стоси версток, книги, календарі. Проте новий будинок здавався ще напівпорожнім і необжитим. Умебльований він був теж сяк-так, старими, нестильними меблями. Господар справляв враження швидше квартиранта, аніж власника.

Козлов запропонував гостеві чаю:

— Справжній китайський, зелений із жасмином, — вмовляв він, проте Дементій рішуче відмовився.

Тоді Козлов спитав:

— Вам придалася моя інформація?

Дементій відповів досить різко:

— На жаль, не дуже, Сергію Миколайовичу.

— Дивно, — повільно мовив Козлов. — Я сподівався, що допоміг вам. Хоча, справді, той чоловік, що стежив за священиком, не обов’язково був вбивцею. Інакше справа виявилася б занадто легкою. Крім того, пан Картамиш — людина забезпечена і шанована, як я зрозумів.

— Не в тому справа. Річ у тім, — пояснив йому майор, — що пан Картамиш не може бути людиною, яку ви бачили у вечір убивства.

Козлов аж підстрибнув у кріслі:

— Ні, це був саме він! Я абсолютно певен. Я маю прекрасну пам’ять на обличчя і ніколи не помиляюся.

Майору вже набридло слухати про прекрасну пам’ять, тому він перебив Козлова:

— Значить, цього разу ви вперше помилилися. Пан Картамиш після автокатастрофи вже понад шість років спаралізований. Він не може ходити.

— Автокатастрофа! — вигукнув Козлов. — Нещасний випадок! Тоді, звичайно… Але я все ж певен… Даруйте, майоре, що я втручаюся не у свою справу, та скажіть, будь ласка, де це трапилося?

— Десь у Африці, під час сафарі.

— А наші лікарі його оглядали?

— Так, Сергію Миколайовичу, лікарі підтверджують цей діагноз.

— Шкода, шкода… Але ж ви не повинні ображатися на мене, правда? Я був переконаний, що це він. Тому і потурбував вас.

Дементій всміхнувся:

— Яка ж тут турбота. Ми вам щиро вдячні, що не залишилися байдужим. У всякому разі, ваша інформація все ж має певну цінність. Зрозуміло, що той чоловік дуже схожий на пана Картамиша — інакше б ви їх просто не переплутали. А позаяк зовнішність пана Картамиша досить примітна, то ваші спостереження стануть нам у пригоді.

Козлов трохи повеселішав від останніх слів майора.

— Так! — вигукнув він. — Я про це не подумав. Ви будете шукати злочинця, який схожий на Картамиша.

— Ну, можливо, то був зовсім не злочинець, — заперечив Дементій. — Ви ж самі кажете, що та людина може і не мати стосунку до вбивства отця Юрія.

Козлов знову засмутився:

— Тоді, виходить, це все просто мої вигадки… А зрештою, на суді я б під присягою засвідчив, що то був пан Картамиш. Мене б ніякі адвокати не збили з пантелику!

Дементій уважно розглядав співрозмовника:

— Сергію Миколайовичу, а чому ви такий переконаний? Чому ви вважаєте, що жоден адвокат не зіб’є вас із пантелику?

Козлов зітнув плечима:

— Бо я певен. Вас, мабуть, це дивує. Я і сам розумію, що пан Картамиш — не та людина. Але я таки певен і наполягаю на своєму.

Майор почухав кінчик носа і спитав:

— Сергію Миколайовичу, як ви вважаєте, чому я прийшов до вас? Я ж маю медичне свідоцтво про каліцтво пана Картамиша і все-таки прийшов до вас. Навіщо?

Тепер замислився Козлов. Деякий час він спантеличено дивився на майора.

— Не збагну. Але, певно, ви маєте якісь міркування щодо цього.

— Я тут, — поважно мовив майор, — тому, що ваша переконаність подіяла на мене. Я вирішив довідатися: можливо, ви маєте якісь факти, на котрих ґрунтується ваше переконання. Адже у вечір вбивства був туман. Я заходив до вашого офісу, постояв на порозі, подивився на другий бік вулиці. Мені здається, ввечері, тим більше в тумані, важко взагалі щось роздивитися на такій відстані, а вже риси обличчя і поготів.

— Маєте рацію, — погодився Козлов. — Але не забувайте, що у той вечір був ще й вітер, тому туман подеколи розвіювався. І час від часу з’являлися просвіти. Отець Юрій потрапив у такий просвіт, як і той чоловік, що йшов за ним. До того ж, він саме навпроти дверей запалив сигарету. Тому я так чітко розгледів його профіль. Я ще подумав: яка незвичайна зовнішність. Розумієте?

— Розумію, — кивнув головою Дементій.

— Може, це його брат? — з надією спитав Козлов. — Буває ж схожість між родичами?

— Буває, але пан Картамиш не має братів.

— Ви це точно знаєте? А може, якийсь побічний брат, позашлюбний?

Тут майор зареготав щиро і весело. Козлов помітно образився:

— Чим я вас так розвеселив? — сердито спитав він.

— Даруйте, Сергію Миколайовичу! Але ваша теорія про позашлюбного брата дуже нагадує сучасні кіношні пристрасті з їхніми двійниками, близнюками, привидами і всілякими іншими перевертнями.

— А ви розпитайте його самого. Може, він поділиться з вами якоюсь сімейною таємницею, — все ще обурено пробурмотів Козлов.

— А от цього ми не робитимемо, — твердо відказав майор. — Не маємо права, оскільки він не є підозрюваним. І ще одне запитання до вас. Якби не медичне свідоцтво пана Картамиша, ви б впевнено підтвердили свої свідчення?

— Так, — посміхнувся Козлов. — Я маю надзвичайну пам’ять на обличчя. Я завжди запам’ятовую своїх клієнтів. Ну, знаєте, ім’я, по батькові, вид замовлення — візитівки чи календар, чи щось інше, коли приходив востаннє. Клієнтам подобається, коли їх пам’ятають.

Майор вирішив підсолодити пілюлю.

— Такий свідок, як ви, — просто скарб неоціненний. Особливо на суді. Звичайні свідки, як правило, плутаються. Бурмотять щось невизначене. «Так, це була молода жінка, тобто не дуже молода, але не стара. На ній був світлий плащ, тобто темний, волосся довге чи не дуже, а ніс кирпатий, тобто з горбиком».

Потішений Козлов засміявся:

— Справді, від таких свідчень небагато користі.

— Повторюю, такий свідок, як ви, — справжній скарб.

Козлов аж засяяв від задоволення:

— Я ж кажу, що маю виняткову пам’ять на обличчя. Це у мене від природи. А ще я розвивав цю здатність. Може, мені слід було стати приватним детективом?

— Ніколи не був приватним детективом, — знову засміявся Дементій, — але хочу вам сказати, що, очевидно, їхня робота не така романтична, як комусь здається на перший погляд. Вони не завжди ефектно ганяються за злочинцями. Здебільшого це рутинна щоденна праця.