Тут баба ворожила (2006)

— Чому ж, — ввічливо відповів Авенір. — Це дуже пізнавально.

Мабуть, Тетяна вловила у його голосі іронію, бо квапливо додала:

— Я просто хочу пояснити вам, що у первісному суспільстві всі знання і вміння людей були магією. Спілкування з духами було обов’язковим елементом професії.

Нарешті вони дійшли до бібліотеки. Це була простора кімната, заставлена стелажами з книжками. Посередині стояв круглий великий стіл, на ньому — потужний комп’ютер. Крім того, стіл був завалений стосами журналів і газет.

Авенір засміявся:

— Навіщо мати стільки книжок, якщо все можна знайти в Інтернеті?

Тетяна теж посміхнулася:

— Звичка все мати під рукою.

Вона підвела Дейкала до великої шафи у кутку і маленьким ключиком відчинила замок.

Авенір побачив там не дуже старі і не дуже рідкісні книжки з чорної магії, видання Карлоса Кастанеди багатьма мовами і Алістера Кроулі, творця ордена східних тамплієрів. Поруч стояли книжки М. Крега «Сучасна магія», Р. Каведиша «Чорна магія», «Енциклопедія окультизму», «Старша Едда», потім — «Молодша Едда», «Підручник з ворожби» С. Каннінгема, книга Р. Гримассі «Вікка. Традиції чаклунських вчень». Дейкало зрозумів, що у шафі господиня зберігає найцінніші свої книги, але вид цього багатства не справив на Авеніра належного враження. Він бачив і кращі бібліотеки.

— А де ж у вас сатанинські книги? — спитав він.

Тетяна вдала, що образилася:

— Ми ж не сатаністи. Звідки у нас можуть бути такі книжки? — вона злегла ляснула Авеніра по руці. — Розглядайте це зібрання як колекцію історичних книжок.

Авенір придивився уважніше до медальйона у неї на шиї. На перший погляд, зовсім проста річ — нікельований обруч із маленьким екранчиком посередині. Але Авенір помітив, що зображення на цьому екранчику постійно змінюється.

Тетяна перехопила його погляд.

— Ніякої магії. Це просто фотографії з мобільника.

— Ви мене розчаровуєте. Я думав, це потойбічні видіння, — посміхнувся Авенір.

— Ви знову жартуєте, — докірливо похитала головою Тетяна.

— Але чому книги саме цієї тематики? — поцікавився Авенір, повертаючись до розмови про бібліотеку. — Чим вони вас приваблюють?

— Мені цікаво вивчати, як змінюються вірування людей. Знаєте, яке визначення я б дала самому поняттю «магія»? Магія — це фізичні процеси, які відбуваються в об’єктивній реальності, але їхнього механізму ми не розуміємо або розуміємо частково, проте можемо вплинути на перебіг цих процесів. Усі люди використовують магію у повсякденному житті. Тільки дехто навіть не замислюється про це. Такі люди використовують магію природно, як дихають або ходять. А дехто — замислюється і намагається її вивчити, щоб використовувати більш ефективно.

— Це можна, наприклад, порівняти з тим, як людина натискає кнопку і викликає ліфт, який повезе її на верхній поверх, не уявляючи собі, як працює механізм, як влаштований мотор і так далі. Чи не так? — підсипав дрівець у вогнище Авенір. А про себе подумав, що ефективність використання магії Володаркою аж в очі б’є з кожного кутка цього будинку дорогою сучасною технікою.

— Абсолютно точно. Кожна людина у щось вірить. Я давно почала цим цікавитися. Але я помітила, що вам це видається кумедним. Ви з такою іронією поглядали на бідаку Оксану. Звичайно, вона темна і досить обмежена жінка, але вона має особливу силу. Хоча і плутає чорну магію, окультні науки, містику і все на світі… — Тетяна хрипко засміялася.

— Яку ж особливу силу вона має? — перепитав Авенір.

— Вона медіум. Ви можете називати це як завгодно, але справді існують такі люди, які поєднують цей світ з іншим, таємничим і небезпечним. Вона має такий дар. Адже магія — це не лише наука, не лише якийсь набір ритуалів, а й мистецтво. І, як кожне мистецтво, вона вимагає таланту. Такий талант має далеко не кожний. Можна довго вивчати шедеври мистецтва, але сотворити їх за відсутності таланту неможливо. От і наша Віта…

Авенір посміхнувся:

— Третя сила? Так у вас ціла корпорація відьом?

— Смійтеся, смійтеся, от нашлемо на вас якусь погань!

Дейкало зітхнув:

— Яку ще погань? Навколо мене і так з ранку до вечора різна погань. То який дар має Віта?

Тетяна не відповіла, лише знову загадково посміхнулася.

Авенір взяв з полиці книгу і погортав:

— Невже ви у все це вірите?

Вона тихо відповіла:

— Не лише вірю. Знаю.

— Що ви знаєте? Звідки?

Тетяна кивнула на полиці:

— Не з них. У цих книжках зібрані основні постулати та історичні приклади. Але зараз наука може багато чого нового. Вона дала нам віру в силу думки, у її нові можливості. Знахарі викорисовували цю віру багато століть тому. Вони насилали смерть. Для цього зовсім не потрібно вбивати жертву фізично. Все, що треба, — це впевнити її, що загибель неминуча.

— Впевнити? Тобто навіяти? Але навіювання не подіє, якщо жертва не повірить.

— Психологи запевняють, що в кожній людині чаїться бажання померти. Отже, треба лише вміло його використати.

— Тобто ви примушуєте жертву покінчити із собою? — Авенір не вірив своїм вухам.

Тетяна тепер дивилася на нього без посмішки, у її високій кощавій поставі було щось лиховісне.

— Ви, зовсім відстали від життя. Хіба ви не чули про самонавіяні хвороби, про помисливість?

Авенірові вже хотілося, щоб хтось порушив цей дивний тет-а-тет.

Тим не менше він спокійно відповів:

— Звичайно, я читав про таке.

Тетяна продовжувала, наче не почувши його слів:

— Людина раптом захворює, бо вона починає думати, що захворіла. І от в абсолютно здорової людини виникають симптоми хвороби, біль у певних органах.

— Тепер я зрозумів, — наче про себе промовив Дейкало, — що ви маєте на увазі.

— Щоб знищити жертву, треба вплинути на її підсвідоме бажання померти, на підсвідомий намір залишити цей світ.

— І ви можете це зробити? — Авенір намагався, щоб іронія у його голосі пролунала якогомога виразніше.

Тетяна переможно глянула на нього:

— Хочете — вірте, хочете — ні, але цю таємницю я вам не довірю.

Авенір мовчав, мріючи, щоб зараз, як у кіно, відчинилися двері й хтось увійшов.

І наче у відповідь на його прохання двері бібліотеки безшумно розчахнулися. На порозі стояла Надія Борисівна з Русею, з-за їхніх спин визирала Наталя Паняєва. Маленьку процесію очолювала Оксана.

Авенір встиг подумати про те, що двері повинні відчинятися автоматично, за яким-небудь знаком. Але відразу здогадався, що, мабуть, Оксана і подала цей знак.

Надія Борисівна з цікавістю розглядала бібліотеку.

— То це тут ви проводите обряди чорної магії? — спитала вона.

— Ні, ходімте, я вам зараз покажу, де, — радісно запропонувала Оксана.

Вони рушили галереєю ще далі вглиб будинку.

Тетяна тим часом звернулася до письменниці:

— Хочете написати про вбивства за допомогою чорної магії? Я вам багато чого розповіла б…

— Нагадайте мені про це, коли я закінчу книгу, яку пишу зараз, — зверхньо кивнула Наталя.

— А про що ваша книга? — ввічливо поцікавилася Тетяна.

— Про вбивство актриси на фестивалі «Молодість».

— Сподіваємося скоро прочитати, — зауважила чаклунка. — Але книга про дійства чорної магії принесе вам великий успіх.

Почувши ці слова, Дейкало захихотів так весело і нечемно, що Руся злегка штовхнула його ліктем у бік. Вона теж знала, якої високої думки була письменниця про себе і про свої книжки.

У великій кімнаті з опущеними темними гардинами само по собі загорілося світло. В цілому її облаштування разюче відрізнялося від решти приміщень, якими вони проходили. Здавалося, вони повернулися у позаминуле століття. Стіл посеред кімнати був масивний, з горіхового дерева, застелений темним оксамитовим обрусом із вигаптуваними кабалістичними знаками. На кам’яній підставці стояла велика кришталева куля — обов’язковий атрибут всіх ворожок. Попід стіною примостилася низька тахта, теж накрита темним оксамитовим покривалом з кабалістичними знаками. Поряд з іншою стінкою стояло масивне крісло. Біля нього — бронзова жаровня, а поруч — старий мідний таз. Лампи не горіли, але звідкись із прихованого світильника лилося світло.