Тут баба ворожила (2006)

— Трохи поцапалися! Та ж Томкине волосся так і летіло на всі боки.

Буфетниця захихотіла, мабуть, згадавши ту картину.

— Мені Лідка сама розповідала потім, через що вони побилися.

— То вона ще й вихвалялася своїми подвигами?

— Та вони всі люблять побалакати про свої справи, — буфетниця воліла не зізнаватися, що вона ловить уривки розмов у черзі або за столиками. — Аби лише хтось слухав. Зараз ця історія вже забулася. Тепер Лідка має нового дружка, в неї просто дах їде через нього.

«Значить, — подумав Авенір, — їй не було потреби звертатися до Володарки. Залишається мачуха».

— Цей її дружок — теж той ще фрукт, — продовжувала буфетниця. — Але то вже така справа. А Томка мала серйозні наміри щодо того, першого. І він до неї хилився.

Далі Дейкалу було вже нецікаво.

Ввечері він потелефонував Русі й переповів новини про Лідку.

— А як щодо мачухи? — спитала Руся.

— Домовився зустрітися з нею завтра, — відзвітував Авенір.

— Чудово. Сподіватимемося, що далі справи підуть так само успішно.

— Сподіватимемося, — кисло відповів Авенір. У глибині душі він сподівався на зовсім інше — витягти кудись Русю ще сьогодні, але з її тону зрозумів, що нічого не вийде.

— До речі, — бадьоро продовжувала Руся, не помічаючи кислого тону співрозмовника, — повернімося до отця Юрія. Твій друг майор вважає, що та жінка перед смертю сказала священнику щось важливе, через що його вбили. А хто була та жінка? Може, її особа допоможе щось прояснити у нашій справі?

— Я про неї мало знаю. Здається, її прізвище було Степаненко.

— Але ти ж можеш довідатися про неї більше?

— Спробую. Це треба прохати Дементія, а він не вірить у мою інтуїцію.

— Але якщо ми довідаємося більше про цю Степаненко, можливо, ми довідаємося також, що вона знала і що вона розповіла священику.

— Зрозуміло. Я старатимусь.

Наступний ранок Дейкало розпочав із телефонних розмов. Він приїхав до редакції, знайшов у себе в комп’ютері перелік завдань від редактора, тоді прочитав перелік і випив кави у курилці. А потім заходився телефонувати. Спочатку він потелефонував Дементію і спитав, що відомо про Ольгу Степаненко.

— Нічого особливого. Вона жила у Житомирській області, тоді розлучилася з чоловіком і переїхала до Києва. Чоловік її був дрібним злодієм, крав потроху у крамницях. Двічі судимий.

— А де він зараз?

— Уже помер.

— Небагато ти про неї накопав.

— Справді, небагато. Мабуть, життя у неї не було наповнене подіями. У товаристві «Друг споживача», де вона працювала, теж про неї практично нічого не знають.

Авенір подякував і поклав слухавку, відчувши розчарування. Але треба було працювати, і він поринув у роботу, забувши про Володарку.

День видався метушливий. І тільки по обіді Авенір зміг зайнятися тим, що його найбільше цікавило.

Він уже подумки готувався до візиту до мачухи Томи Оліяр, намагаючись уявити, яка вона. Йому не дуже хотілося йти до цієї жінки, але він обіцяв Русі… Авенір, наприклад, вважав, що без цього візиту можна обійтися. Він не сумнівався, що зуміє зіграти роль інтерв’юера, та дуже сумнівався, чи вдасться щось вивідати від удови багатія Оліяра. Він ще раз потелефонував Русі.

Вона діловито, що дуже подобалося Авеніру в певні моменти, дала йому останні інструкції:

— Поговори з нею про її квартиру, про енергетику її квартири і будь-якого приміщення взагалі. Обов’язково вживай зарозумілі слова, припасуй кілька прізвищ відомих дизайнерів інтер’єру.

— Легко сказати — важко зробити. Я ж у цьому нічого не розумію.

— Тоді записуй, — наказала Руся. — По-перше, поговори з нею про дніпропетровського архітектора Олександра Дольника. Він має знамениту квартиру, фотки її інтер’єру друкувалися у кількох журналах із дизайну. Він зробив квартиру у чорно-білих тонах. Це дуже виразне лаконічне поєднання, такий собі декоративний аскетизм. Меблі підібрані таким чином, що вони прекрасно виглядають на білому тлі та надають інтер’єру смислової глибини. Записав?

— Так.

— Тепер ще. Якщо у неї в квартирі багато всіляких прикрас, то згадай французького дизайнера П’єра Фричетто. Він любить прикрашати інтер’єр пледами, вазами і квітами… Коротше кажучи, хвали все, що побачиш. А якщо вона почне розповідати про яких-небудь дизайнерів — притакуй. Зрозумів?

— Вона відчує, що все це брехня, — заперечив Авенір.

— Не страшно, — впевнено заявила Руся. — Зараз ніхто не знає, де брехня, а де — ні. Не може ж пані Оліяр стежити за всіма новими віяннями в дизайні. А навіть якщо стежить. Раптом з’явилося щось нове, про що вона не знає?

— Ти так добре знаєш, про що треба говорити. Може, тобі краще самій поїхати?

— Ні, — заперечила Руся, — вона може знати твоє прізвище, ймовірно, бачила його в газеті, а мене вона не знає, значить, може просто не впустити.

Авеніра цей доказ не переконав, але заперечити не було чим. Він і сам не розумів, чому намагається відкараскатися від цих відвідин. Мабуть, журналіст відчував, що вони вже підійшли дуже близько до критичної точки.

І ось Авенір стоїть перед дверима квартири пані Оліяр у фешенебельному будинку в «кукурудзі» на Лесі Українки. Він подзвонив у двері. Відчинила якась літня жінка, зовсім не схожа на вдову нафтового короля Оліяра.

— Пан Дейкало? — спитала вона. — Пані Оліяр чекає на вас.

Вона провела Авеніра до вітальні. Кімната справляла незатишне враження. У ній було мало меблів, але забагато коштовних ваз, вазочок, глечиків і статуеток у нішах по трьох стінах. Усі вони були підсвічені галогеновими світильниками. Ці пістряві стіни і пістрявий диван з фотелями, оббиті жовто-гарячою парчею, складали майже все умеблювання кімнати. В одному кутку ще стояв дорогий рояль, а в іншому — домашній кінотеатр. На стіні без ніш висіло багато картин, але одна-дві гарні губилися серед безлічі поганих. Авенір не сідав, очікуючи господиню.

Нарешті двері відчинилися, й увійшла жінка. Авенір здивувався, коли побачив її. Він очікував, що вдова багатія виявиться молодою, ефектною жінкою-вамп. Це ж була пані під сорок, дуже дорого вдягнута і доглянута, але на вигляд звичайна, навіть не дуже приваблива. Її псував злий вираз обличчя і тонкі вигнуті губи.

— Пане Дейкало? — вона улесливо посміхалася. — Я просто у захваті від вашого візиту! Я читаю всі ваші статті. А зараз, виходить, ви зацікавилися інтер’єрами?

Авенір вклонився.

— Розумієте, — почав він, — я цікавлюся не стільки інтер’єрами, скільки людьми в цих інтер’єрах. Хто що вибирає — ось тема моєї статті.

Та пані Оліяр його не дослухала.

— Я зовсім не розуміюся на дизайні. Я сподіваюся, ви пробачите мені мою неосвіченість.

Авенір охоче вибачив, позаяк і сам намагався не лізти в нетрі архітектурного інтер’єру (чи інтер’єрної архітектури?).

Проте вголос він сказав:

— Не йму віри! У вас так чудово! Будь-яка квартира наповнюється енергетикою тих, хто в ній живе і хто її відвідує. Це як церква, синагога чи мечеть. Адже їхні дивовижні сили також залежать від людей, які в них моляться. Цілюща сила ікон проявляється теж не просто так, а тільки коли вони вже намолені. Квартира також повинна наповнитися духовністю господарів і їхніх друзів.

Авенір зупинив тираду і принюхався до повітря.

— Так! Я відчуваю, що квартира сповнена духовності. І все це завдяки вам! Ви маєте чудовий смак!

Пані Оліяр зашарілася:

— Ну що ви. Це все мій чоловік. Він завжди купляв все наймодніше і найдорожче.

— Ніколи не повірю, — галантно заперечив Авенір, — що він не користувався вашими порадами.

— Звичайно, — попалася на гачок жінка, — я теж брала участь, але все це, — обвела вона рукою довкола себе, — цілком його заслуга.

Авенір теж роззирнувся накруги, наче віддаючи належне кімнаті.

— Може, ми спочатку вип’ємо кави, а потім ви оглянете квартиру? Чи краще навпаки — спочатку ви оглянете квартиру? — спитала господиня.

Авенір попрохав дозволу спочатку подивитися квартиру і дещо сфотографувати. Він дістав свою цифрову камеру і помахав нею у хазяйки перед носом, таким чином запитуючи дозволу.