Червоногрудка

— Утік! — з досадою і ненавистю кинув хтось. Сіндре Фьоуке. Його обличчя майже зливалося з камуфльованою формою, вузькі темні очі вдивлялися в морок. Він був родом з відлюдного хутора, звідкись з верхів’їв долини Гюдбраннсдаль, либонь, з темного куточка, куди рідко зазирало сонце, бо був дуже блідий. Гюдбранн не знав, чому Сіндре пішов на фронт, але чув, що його батьки й обидва брати належали до партії «Національного об’єднання» [6], швендяли округою з пов’язкою на рукаві і виказували тих, у кому підозрювали «йоссинґів» [7]. Даніель частенько казав, що коли-небудь вони й самі скуштують батога та наберуться лиха від донощиків і всіх, хто має з війни зиск.

— Оце вже ні, — відповів Даніель і притулився щокою до приклада гвинтівки. — Жоден більшовицький диявол не втече непомітно звідси.

— Він знає, що ми його побачили, — сказав Сіндре, — і заліг у траншею.

— Оце вже ні, — повторив Даніель і прицілився.

Гюдбранн вдивлявся в цю сірувато-білу пітьму. Білий сніг, біла камуфляжна форма, білі спалахи. Небо знов освітилося. Настом забігали тіні. Гюдбранн знов поглянув угору. Червоні й білі спалахи над пругом супроводжував далекий гуркіт гармат. Ненатурально, як у кіно, — якщо не рахувати тридцятиградусного морозу, і вони були тут самі, без жодної надії на підкріплення. Може, цього разу справді почався наступ?

— Ти надто довго вовтузишся, Гюдесоне, він давно втік. — Сіндре сплюнув у сніг.

— Оце вже ні, кажу, — повторював Даніель усе тихіше й тихіше, все ще намагаючись прицілитися. І невдовзі вже з його уст не здіймалося ані хмарки пари.

Раптом — гучний вискотливий свист, крик: «Стережися!» — і Гюдбранн упав на обмерзле дно окопу, закривши голову руками. Земля здригнулася. Градом посипалося буре обледеніле груддя землі. Одна грудка вдарила Гюдбранна в шолом і впала просто перед його обличчям. Він і далі лежав і лише коли подумав, що все скінчилося, вирішив підвестися. Було тихо, падав сніг, його обличчя миттю вкрилося вуаллю м’яких сніжинок. Кажуть, ніколи не чуєш тієї гранати, від якої загинеш, та Гюдбранн перебачив усього, тож знав, що це не так. Спалах на мить освітив окоп, і він устиг розгледіти бліді обличчя інших вояків, їхні тіні, які в цьому бентежному світлі ніби повзли до нього звідусіль по стінах окопу. Але де ж це Даніель? Даніель!

— Даніелю!

— Я його порішив, — сказав Даніель, усе ще лежачи на краю окопу.

Гюдбранн не йняв віри своїм вухам.

— Що ти сказав?

Даніель сповз униз, обтрусив із себе сніг та груддя землі, широко посміхнувся.

— Щоб жодному російському дідькові не кортіло стріляти по наших. Я помстився за Турмода, — і, щоб не посковзнутися, уперся підборами в край окопу.

— Ні хріна! — закричав Сіндре. — Ні хріна ти не міг поцілити в нього, Гюдесоне. Я бачив, як росіянин зник у тій траншеї.

Погляд його маленьких очей перебігав з одного вояка на іншого, ніби запитуючи, чи вірять вони в Даніелеву похвальбу.

— Правильно, — сказав Даніель. — Але за дві години розвидняється, і він подумав, що йому час вибиратися звідти.

— Еге ж, і він поквапився з цим, — поспішив сказати Гюдбранн. — І виліз з іншого боку. Так, Даніелю?

— Чи так, чи інак, — посміхнувся Даніель. — Усе одно я його прикінчив.

Сіндре зашипів:

— А зараз ти заткнеш свою балакучу пельку, Гюдесоне.

Даніель знизав плечима, перевірив зарядник і взяв нову жменю патронів. Потім обернувся, підкинув на плече гвинтівку, вперся носком чобота в обмерзлу стіну траншеї і з одного маху знов заскочив на бруствер окопу.

— Подай мені свою лопату, Гюдбранне.

Узявши лопату, Даніель звівся на повний зріст. Його постать у білій зимовій уніформі чітко вимальовувалася на тлі чорного неба і спалаху, який німбом оточив його голову.

«Як ангел», — подумав Гюдбранн.

— Гей ти! Якого біса?! — закричав Едвард Мускен, командир відділення. Людина стримана, він рідко підвищував голос на «стариків» на взір Даніеля, Сіндре чи Гюдбранна. Попадало здебільшого новачкам, коли ті припускалися помилки. І саме завдяки його окрикам багато хто з них залишався досі живий. А зараз Едвард Мускен дивився на Даніеля широко розплющеним єдиним оком, яке він ніколи не закривав. Навіть коли спав — Гюдбранн це бачив на власні очі.

— Повернися в укриття, Гюдесоне! — знову гукнув командир.

Та Даніель лише посміхнувся, і за мить його вже не було, і якусь крихітну мить було видно тільки пару від його дихання. Потім спалах за горизонтом згас, і знову стало темно.

— Гюдесоне! — скрикнув Едвард і поліз на бруствер. — Чорт!

— Ти його бачиш? — запитав Гюдбранн.

— Біжить до колії.

— Навіщо цьому дурневі знадобилася лопата? — запитав Сіндре і поглянув на Гюдбранна.

— Не знаю, — відповів Гюдбранн. — Може, він рубатиме нею колючий дріт.

— Якого дідька йому рубати колючий дріт?

— Не знаю. — Гюдбранну не подобався пильний погляд Сіндре — він нагадував йому іншого селянського хлопця, який був тут раніше. Той зрештою звихнувся, помочився в черевики в ніч перед чергуванням, і потім йому довелося відрізати всі пальці на ногах. Та зате він тепер удома, в Норвегії, отож, може, він і не був божевільним. У кожному разі, у нього був такий самий запитливий погляд.

— Може, він хоче пробратися на нічийну смугу, — сказав Гюдбранн.

— Що за колючим дротом, я знаю. Я питаю, що він там забув.

— Може, він дістав по макітрі гранатою, — сказав Халлґрім Дале, — і від цього здурів?

Халлґріму Дале, наймолодшому з відділення, було всього вісімнадцять років. Ніхто точно не знав, що змусило його стати вояком. Жадоба пригод, вважав Гюдбранн. Дале заявляв, що захоплюється Гітлером, та насправді нічого не тямив у політиці. Даніель схилявся до думки, що Дале зробив подружці дитинку і втік, щоб не одружуватися.

— Якщо росіянин живий, то Гюдесон не пройде і п’ятдесяти метрів, як спіймає кулю, — сказав Едвард Мускен.

— Даніель застрелив його, — прошепотів Гюдбранн.

— Тоді Гюдесона застрелить хто-небудь іще. — Едвард пірнув рукою під куртку і вивудив з нагрудної кишені тонку сигарету. — Цієї ночі їх там повно-повнісінько.

Обережно тримаючи сірника, він тернув ним по сирій коробці. З другої спроби сірка спалахнула, Едвард запалив сигарету, один раз затягнувся і передав її далі, не сказавши ні слова. Кожен робив обережну затяжку і швидко передавав сигарету сусідові. Ніхто не розмовляв, здавалося, всі заглибилися у власні думки. Та Гюдбранн знав: усі, як і він, прислухаються.

Десять хвилин минуло в цілковитій тиші.

— Напевно, зараз бомбитимуть озеро з літаків, — кинув Халлґрім Дале.

Усі вони чули про росіян, які нібито втікають з Ленінграда по ладозькому льоду. А найгірше було те, що неушкоджений лід Ладоги означав: генерал Жуков може налагодити постачання оточеного міста.

— Вони там, мабуть, посеред вулиці з голоду непритомніють. — Дале кивнув на схід.

Та Гюдбранн чув усе це вже багато разів відтоді, як його направили сюди рік тому, а ці росіяни все ще лежать тут і стріляють у тебе, як тільки висунеш голову з окопу. Минулої зими вони юрбами йшли до окопів, піднявши руки за голову, російські дезертири, які вирішили, що з них досить, і краще буде перебігти на інший бік в обмін на кусень хліба і трішки тепла. Але тепер дезертири з’являлися рідко, а ті двоє бідолаг-перебіжчиків із запалими очима, яких Гюдбранн бачив минулого тижня, недовірливо дивилися на них, таких само худих і виснажених вояків.

— Двадцять хвилин. Він не повертається, — сказав Сіндре. — Він здох. Він мертвий, як гнилий оселедець.

— Заткнися! — Гюдбранн зробив крок до Сіндре, який відразу ж випрямився. Але хоча Сіндре був не менш ніж на голову вищий, було видно, що йому зовсім не хочеться битися. Він добре пам’ятав, як кілька місяців тому Гюдбранн убив росіянина. Ніхто й гадки не мав, що добрий, обачливий Гюдбранн може бути таким шалено жорстоким! Росіянин непомітно прослизнув до їхнього окопу через два секрети і перебив усіх, хто спав у найближчих укриттях. В одному — голландців, у другому — австралійців, до того, як дістався до їхнього бліндажа. Їх відділення врятували воші.